УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ МІЖНАЦІОНАЛЬНИЙ КОНФЛІКТ ЧАСІВ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
В СУСПІЛЬНІЙ СВІДОМОСТІ І КОЛЕКТИВНІЙ ПАМ’ЯТІ: СТЕРЕОТИПИ ТА ІСТОРИЧНІ ФАКТИ

Ігор ІЛЮШИН, доктор історичних наук,
професор, завідувач кафедри міжнародних відносин
Київського славістичного університету

Українсько-польський міжнаціональний конфлікт, що мав місце за часів Другої світової війни на територіях Волині, Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, Надсяння та Лемківщини, досі залишається найдискусійнішою темою української і польської історіографій та найболючішим місцем сучасних взаємин двох народів-сусідів. Незважаючи на те, що минуло вже майже сім десятиліть від тих подій, чимало українців і поляків не можуть вибачити образ і кривд, яких завдали їхні співвітчизники одне одному в те воєнне лихоліття.

Добре відомо про те, як переслідувалася польськими урядовцями руська/українська меншина в Першій і Другій Речіпосполитій. До сьогодні не загоїлися рани в тієї української людності, яка стала об’єктом депортації 1947 р., відомої під назвою «акція Вісла». У свою чергу, польська сторона, і, насамперед, представники старшого покоління, погоджуючись із тим, що українці у минулому насправді зазнали в Польщі невиправданих страждань, стверджує, що «останні несумірні зі злочинами, скоєними стосовно польського населення Західної України Українською повстанською армією». На переконання польських наукових інституцій, суспільно-політичних і громадських організацій лише на Волині упродовж 1943–944 рр. «українськими націоналістами було замордовано близько 40–50 тисяч чоловіків, жінок та дітей тільки за те, що вони були поляками і не бажали виїздити з цих земель».

Такий стан речей підтвердив перебіг дискусій влітку 2003 р. із нагоди 60-ї річниці трагічних волинських подій, а також заходи по обидва боки українсько-польського кордону з вшанування пам’яті загиблих. Зроблені тоді офіційними Києвом і Варшавою безпрецедентно важливі для взаємного розуміння кроки не поставили крапку в дискусіях між науковцями, політиками, журналістами тощо, але дали серйозний поштовх процесу переосмислення історичних подій. В ході проведення цих заходів в Україні з’явився відкритий лист українських інтелектуалів, які просили «вибачення у тих поляків, долі яких були понівечені українською зброєю». Втім, текст цього листа не задовільнив цілком тих, кому він був адресований у Польщі. В польських медіах і широкому сеґменті польського, як між іншим, і західного суспільства загалом, зберігся погляд, що «Україна так і не зважилася на те, аби дати цілком адекватну моральну оцінку діям українських націоналістичних збройних формувань у минулому, а отже, поляки ще чекають на вибачення від української влади».

Нова хвиля взаємних звинувачень піднялася 2008 р. у зв’язку з відзначенням вже 65-ї річниці волинських подій, яка, втім, не викликала такої бурхливої дискусії в українському суспільстві, котрою супроводжувалися заходи з вшанування пам’яті про загиблих в тій трагедії у Польщі. Дійшло до того, що члени загальнопольського Комітету з організації заходів із нагоди 65-ї річниці тих подій на чолі з його керівником віце-маршалком Сейму Польської Республіки Ярославом Каліновським почали домагатися через польських євродепутатів внесення в порядок денний засідання Європарламенту питання про визнання «злочинів ОУН і УПА» та юридичної кваліфікації їхніх дій стосовно польської людності, що проживала в роки війни на Волині та в Східній Галичині, як таких, «що носили ознаки народовбивства».

15 липня 2009 р. у зв’язку з 66-ю річницею трагічних подій на Волині 1943 р. Сейм Польської Республіки зрештою прийняв постанову, в якій стверджується, що «ОУН і УПА здійснили антипольську акцію – масові мордування, які мали характер етнічної чистки та риси народовбиства». Текст був узгоджений всіма фракціями, всіма політичними партіями. Після прочитання постанови Маршалком Сейму її прийняли шляхом вставання і довготривалими оплесками, що свідчило про одностайне схвалення.

Цю постанову можна сприймати як таку, що не вносить розбіжностей у вже прийняті 2003 р. польським Сеймом і Верховною Радою України примирливі документи, а можна чекати подальшого її афішування однією чи іншою стороною з метою свідомого загострення українсько-польських взаємин. Принаймні перша ластівка вже з’явилися у вигляді прийняття Тернопільською обласною радою відповідного рішення і звернення до Президента і Верховної Ради України з пропозицією вимагати від Польщі вибачень «за етнічні чистки українців» бійцями Армії Крайовой у роки війни і солдатами Війська Польського у повоєнний час.

У будь-якому разі незалежно від появи постанови польського Сейму від 15 липня 2009 р. українські публічні діячі (посадовці, депутати, політики) й надалі порівнюватимуть міру відповідальності представників обох народів за міжнаціональну трагедію часів війни, а деякі з них продовжуватимуть стверджувати, що дії УПА в тих подіях «слід визнати правомірними» і що остання вела «справедливу народно-визвольну боротьбу на своїй етнічній території проти всіх окупантів, до яких належали і поляки». У певних політичних і громадських колах в Україні надалі побутуватиме думка, що якщо поляки вважають, що услід за їхньою підтримкою «помаранчевої революції», а також українських євроінтеґраційних прагнень, автоматично будуть позабуті минулі образи, то вони сильно помиляються.

Зупинимось на деяких досі поширених у суспільній свідомості і колективній пам’яті українців і поляків стереотипах, що мають відношення до тих подій, та спробуємо дати авторські коментарі. Підкреслимо, що ці стереотипи поширені тільки в певних прошарках українського і польського суспільств, хоча є і такі, що характерні для підсвідомості абсолютної більшості українських і польських громадян.
1. Тільки один з учасників українсько-польської територіальної суперечки за землі Волині, Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, Надсяння та Лемківщини, що відбулася в 1939–1945 (1947) роках, мав законне право на вказані території, тобто, лише українці або лише поляки.

Втім, добре відомо, що як українці, так і поляки, вважали ці землі своїми родинними, придбаними завдяки важкій праці багатьох поколінь. До того ж історичний досвід свідчить про те, що жодна країна чи народ ще ніколи добровільно не зрікалися територій, які вони з тієї чи іншої причини вважали власними. Саме в цьому, до речі, був весь драматизм українсько-польського територіального конфлікту.

Які ж підстави мали і продовжують мати на увазі, з одного боку, українська суспільна думка, з іншого – польська, котрі б давали їм право на обопільні претензії на вказані території, що мало місце в роки війни? Для української сторони такою підставою серед багатьох були статистичні дані загальнопольського перепису 1931 р., згідно з якими всі ці землі були населені переважно українцями. (За польським переписом 1931 р., наприклад, на Волині було 70,4 % українців і лише 15,2 % поляків та україномовних римо-католиків (див. Maly rocznik statystyczny 1939. – Warszawa: GUS, 1939. – S. 22-25).

І навіть міжвоєнна військова і цивільна колонізація Волині і Східної Галичини суттєво не змінила цього становища.

Для польської суспільної думки такою підставою поміж інших був значний економічний і культурний внесок поляків у розвиток цих земель упродовж їхнього багатостолітнього перебування в складі Польщі, що породжувало у польської сторони уявлення, що цього внеску не заперечуватиме жодна з країн. Тому від моменту їхньої втрати у вересні 1939 р. ніхто на польських землях не хотів сумніватися в тому, що після переможної війни «західних альянсів» ці території з якихось причин могли бути не повернуті Польщі.

Боротьба за «східні креси» вже в ході війни дала польській стороні новий арґумент, який коротко можна було б сформулювати таким чином: «На теренах, які поляки завоювали власною кров’ю, вони не були окупантами».
2. Тільки один з учасників українсько-польської територіальної суперечки за вказані землі винен у тому, що в ході війни за умов німецької окупації ця суперечка набрала форм кривавої різанини, етнічних чисток, народовбивства тощо, тобто, лише українці або лише поляки.

Аналіз оповідей українських респондентів-свідків тих подій, що містяться у фонді фонозаписів Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, свідчить про те, що домінуючою причиною кривавого конфлікту була не якась споконвічна зоологічна ненависть одного народу-сусіда до іншого, а суперечності, привнесені у край польським політичним режимом 1920–1930-х рр. Фіксація інформації українських респондентів про тогочасні відносини на територіях спільного проживання обох народів здійснювалася за принципом, коли респондент розповідав про те, що «сам бачив» чи, в усякому разі, про що «говорили всі» в його населенному пункті. При цьому наголос при опитуванні робився на тому, що давало можливість на підставі аналізу поведінки конкретних людей прослідкувати за «логікою подій» і виявити витоки конфлікту. Зібрана таким чином інформація мала наблизити до з’ясування, що насправді визначалося внутрішньою мотивацією у діях учасників тодішніх подій, а що привносилося ззовні.

Аналіз оповідей українських респондентів дає підстави говорити про існування повсюдного конфлікту між бажаним – звичкою жити з сусідами в мирі – та вказівками, що приходили «згори», і сприяли загостренню міжнаціональних відносин. Стає очевидним, як фактичне безладдя часу німецько-польської війни, встановлення радянської влади, гітлерівської окупації було живильним середовищем для проявів нецивілізованості, що мала місце з обох боків. Що ж стосується української сторони, то одностайно вимальовується значно більша її стихійність чи анархічність, яка, втім, «дозволяла» полякам впродовж століть селитися на землях, де українці чисельно значно переважали т. зв. «ляхів», і жити тут нерідко комфортніше, ніж на покинутій батьківщині.

Очевидно, як кожна меншина у будь-якій державі, особливо в своїй основній сільській масі, хто через прив’язаність до землі, хто зі страху, вони (українці/поляки) первісно готові були бути лояльними щодо влади. Вони виявляли поступливість, терплячість, миролюбність щодо своїх сусідів, навіть коли зустрічалися з проявами ненависті і озвіріння, ґоноровитості і зневаги, крайнього шовінізму і націоналізму в поглядах і поведінці представників протилежної нації. Водночас вони були піддатливими на вплив «керівних ланок», котрі, виправдовуючи все патріотичними гаслами, здебільшого дбали лише про власні корисливі інтереси і в своїх діях керувалися настановою, що на спірних теренах може бути лише один господар, і цим господарем мають бути обов’язково вони, а не їхні візаві. На жаль, тодішній підхід «керівних ланок» до державного будівництва за принципом «не якою буде країна, а чиєю вона буде» зберігся до сьогоднішнього дня, принаймні, в Україні.

Ці міркування не можна полишити без згадки про поширений в певних верствах населення в Україні (переважно на сході та півдні) і в Польщі погляд, що першопричину кривавої різанини, етнічних чисток, народовбивства тощо слід шукати в «злочинній ідеології ОУН, яка зуміла збунтувати велику частину західних українців проти поляків, а як не збунтувати, то терором примусити до виступів проти них». Продовженням цієї тези слід вважати твердження про те, що ОУН-Бандери «скористалася геополітичною ситуацією і німецькою окупацією спірних теренів, аби реалізувати (віддавна задуману – І. І.) акцію етнічної чистки польської меншини в селах і малих містечках».

При цьому часто не береться до уваги, що реалізувати таку масштабну антипольську акцію, якою вона насправді і виявилася, могла лише чисельна, добре організована і озброєна повстанська армія, яка, через свідому відмову ОУН-Б аж до початку 1943 р. від широкої партизанської боротьби, власне і з’явилася тільки навесні-влітку 1943 р. Тому, наприклад, українські науковці схильні вважати, що навряд чи варто вести розмову про віддавна задуману ОУН-Б акцію етнічної чистки польської меншини. Рішення про проведення т. зв. антипольської акції, зокрема на Волині приймалося на рівні Крайового проводу ОУН-Б 1943 р. До того ж варто зазначити, що аналіз оунівської внутрішньої документації, як, між іншим, і знання тодішніх військових геополітичних реалій свідчать про те, що ОУН-Бандери і командування УПА скоріше були зацікавлені в тому, щоб домовитися з поляками про спільну боротьбу проти СРСР або про їх нейтралітет у боротьбі ОУН проти радянської влади, ніж відкривати антипольський фронт. (У рішеннях другої конференції ОУН-Б від березня 1942 р. так і було записано: «домовитися з поляками про спільну боротьбу проти СРСР або про їх нейтралітет у боротьбі ОУН проти СРСР»).

Стосовно ж ідеології і багатьох практичних аспектів діяльності ОУН і УПА (терор, застосування принципу колективної відповідальності проти цивільної людності тощо) слід сказати, що вони мали вирішальне значення для остаточної дестабілізації українсько-польських взаємин, наклали неґативний відбиток на характер боротьби українського самостійницького руху, заретушовуючи його національно-визвольний характер, і також значною мірою сприяли тому, що українсько-польська територіальна суперечка набрала форм «кривавої різанини».
3. Сумнівний характер леґітимності входження західноукраїнських земель до УРСР і СРСР 1939 р. і відповідно сумнівність законності встановлення українсько-польського повоєнного кордону.

У польській громадській думці поширений погляд, що визнання офіційно впровадженої в УРСР і СРСР вже в жовтні-листопаді 1939 р. назви «Західна Україна» є, з одного боку, визнанням законності результатів «сфальсифікованих радянських плебісцитів», а з іншого, має слугувати зміцненню погляду, що то власне українці мали більше прав на ці землі, ніж поляки. Так само, на думку значної частини польського загалу, зарахування таких заходів радянської влади як-то: націоналізація банків і великої промисловості, конфіскація земель поміщиків, ліквідація безробіття, відкриття шкіл, дитячих садків, поліклінік і запровадження безкоштовного лікування, житлове будівництво тощо до «плюсів радянської окупації» є панегіриком сталінському політичному режиму. Тим більше, коли при цьому замовчується або недостатньо говориться про досягнення часів державного будівництва Другої Речіпосполитої, яких, на переконання польської сторони, було набагато більше.

У новітній українській суспільно-політичній думці (і навіть в навчальній літературі та наукових монографіях) також інколи доводиться зустрічатися з тим, що вже, відкинувши міфи радянської історіографії, вчені, політики, журналісти або просто пересічні громадяни замінюють їх новими міфами, які не тільки не відповідають історичним реаліям, але навіть далекі від здорового ґлузду.

Яскравим свідченням кричущих відмінностей від загальноприйнятих оцінок багатьох аспектів української і польської історії є виданий 2007 р. під грифом Міністерства освіти України навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів авторства Р.П. Іванченко. На підтвердження вищезазначеного, процитуємо лише один фраґмент цієї праці : «Відомо, що польський еміґраційний уряд мав намір, спираючись на допомогу гітлерівських збройних сил, відновити свою державу, безумовно, за рахунок українських територій…». Як польський еміґраційний уряд, перебуваючи на території Великобританії і маючи її за свого союзника, міг водночас розраховувати на допомогу гітлерівських збройних сил у відновленні своєї держави та ще й за рахунок України, може знати напевно тільки автор згадуваного тут «навчального посібника».

На противагу щойно цитованим науково виваженими виглядають наступні міркування з цього приводу. Та обставина, що Україна 1939 р. не виступала як суб’єкт міжнародної політики, знімає з неї відповідальність за дії як Радянського Союзу, так і Німеччини, зокрема у процесі виконання їхніх домовленостей щодо територіальних змін в Європі по пакту Молотова-Риббентропа.

Водночас возз’єднання Західної України з УРСР, попри специфічні міжнародні та внутрішні політичні обставини, в яких воно відбувалося, було реалізацією природного права українського народу до соборності своїх земель, за що він боровся впродовж багатьох століть, і фактично означало відновлення акту злуки, одностайно схваленої у січні 1919 р., але проіґнорованої тоді європейськими державами. Отже, український народ, будучи зовсім непричетним до виникнення драматичної ситуації передодня і початкового етапу Другої світової війни, тільки скористався цими обставинами для реалізації законного права на об’єднання своїх земель, що аж ніяк не ставить під сумнів анексіоністський характер політики Радянського Союзу та Німеччини як щодо Польщі, так і щодо України зокрема.

Підсумовуючі вищесказане, зазначу, що проблема подолання поширених у суспільній свідомості і закоренілих у колективній пам’яті стереотипів, що стосуються важкої українсько-польської історичної спадщини, ще дуже далека від свого остаточного вирішення. І поки залишатимуться спогади про трагічні сторінки минулого в українсько-польських відносинах, зберігатимуться і ці стереотипи. Водночас в українських і польських науковців існуватиме надія побудувати таку історичну концепцію цих взаємовідносин, яка жоден із народів не ображатиме та сприйматиметься, якщо і не всіма, то принаймні більшістю, як компромісна.

Подальші дослідження не повинні зводитися лише до пошуків вини або відповідальності тої чи іншої сторони за минулі події, а мусять йти у напрямі встановлення і пояснення їхніх справжніх причин, формування висновків для майбутнього.