МІХАЛ АНЕМПАДИСТАЎ: ГОВОРИТИ ПРО БІЛОРУСЬ ТРЕБА БІЛОРУСЬКОЮ

Довідка: Міхал Анемпадистаў – поет, публіцист, перекладач, фотограф, дизайнер книжок. Народився у Мінську 1964 року. Навчався у Мінській мистецькій академії. Член Білоруської спілки дизайнерів. 2006 року визнаний «Людиною року» за версією Інтернет-порталу «Тузін хітоў». З 2009 року – Член Білоруського ПЕН-клубу. Останній раз відвідав Україну цього року – виступав на Форумі видавців у Львові. Міхал Анемпадистаў – білоруський митець, чия праця виховує покоління. Його рок-тексти, зокрема з легендарного «Народного альбому» стали не просто хітами, а гімнами, що не старіють.

— Чи легко бути сьогодні в Білорусі митцем, доносити до аудиторії свої творіння?

— Творити у Білорусі так само просто, як і в будь-якій іншій країні, бо ніхто не може обмежити свободу творчості. Наскільки це затребуване? На мою думку, затребуване. Це позитив, що незалежне слово, думка у Білорусі затребувані. Кожна людина у будь-якій ситуації, у будь-якій країні потребує високої мотивації для життя. Те, для чого, по суті, ми живемо. Цим можуть займатися різні соціальні інституції – школа, Церква, сама держава часом цим займається. Коли цього бракує, коли цього немає, то людина просто відчуває спрагу. Я відчуваю відгук на те, що роблю. Приємно відчувати, що це не просто так, що це потрібно людям, і це дає натхнення творити далі. Проте до масового глядача, слухача доносити актуальне мистецтво важко. Воно не стає частиною масової свідомості, масової культури. Те, що не стає частиною масової культури, як на мене, добре. Бо її ще треба виховувати.

— Чи є перепони, що не дозволяють доносити сучасне мистецтво до широкої аудиторії? Чи, можливо, це наші не-білоруські стереотипи?

— Ми живемо в інформаційному суспільстві, і якщо те, що робить митець, не присутнє в медіа, про це не говориться, не пишеться, не передається по радіо, телебаченню, то цього фактично і немає в масовій свідомості.

Треба зазначити, що засоби масової комунікації у Білорусі оминають сучасну культуру загалом. Це навіть не пов’язано з ідеологічними причинами, з іґноруванням окремих формацій, їхніх акцій. Просто сучасне мистецтво не вписується у концепцію держави. Не потрібен джаз, не потрібна серйозна сучасна музика, сучасне візуальне мистецтво. Що ж до держави, то фактично у Білорусі є так, що держава цікавиться, опікується, примітивною попсою, деякими класичними формами мистецтва, а також проектами ідеологічними. Часом вони сполучаються і дають певний мікс. А те, що направду робиться цікавого, серйозного, нового, експериментального, не підтримується, тому відсутнє в мас-медіа.

— Це роблять, щоб стримувати розвиток свободи мислення?

— Це відповідь, яка лежить на поверхні. І ця причина має місце. Але я думаю, є ще пояснення. На мою думку, одна з причин – це система підбору кадрів. Маю на увазі людей, які є у владі. Це не інтелектуали, не моральні авторитети, а звичайні чиновники. Вони щиро впевненні, що розуміють, що є цікавим, вартим уваги, і пропонують це іншим. Вони підтримують те, що їм подобається.

— В Україні останніми роками стали дуже популярними різноманітні фестивалі. Чи популярно це у Білорусі?
— Ні, фестивалів мало. Фестивалі – це один з складників сучасної культури. Бо так само, як потрібна увага медій до того, що відбувається у сучасному мистецтві, так само потрібні фестивалі. Також потрібні галереї, концертні майданчики, клуби, де може щось відбуватися.

Все це разом формує передумови для нормального існування мистецтва. На жаль, у Білорусі кожен із цих складників перебуває у доволі жалюгідному стані. Фестиваль, окрім того, що є цікавим для глядача і промує мистецтво, це ще й фінансовий захід. Він існує або на певні дотації, або повинен бути самоокупним. Бо коли фестиваль не самоокупний, немає фінансування, то він просто не відбудеться наступного року.
— Можливо, у такому випадку є винятково білоруський рецепт, як мистецтво перетворюється в частину масової культури, доноситься до публіки?

— Я не думаю, що тут можуть існувати національні рецепти. У часи ґлобалізації ці рецепти універсальні. Річ не в тім, в якій саме країні ми живемо, а в тому, що ми всі живемо у такому суспільстві, де все діє за певними законами, ринковими, де держава має відігравати і відіграє певну роль. Там, де треба їй, вона підтримує. А решта… Мистецтво не може існувати просто в голові чи в Інтернеті. Мають бути місця, де люди можуть зустрічатися, де можна експонувати роботи. Коли це не функціонує, є примітивно економічно невигідним, то його не буде.

— Чи це пов’язано з політичною ситуацією в країні?

— Натурально, це пов’язане із політичною ситуацією в країні. Я не думаю, що це так небезпечно для режиму, у сенсі, що спеціально проти нього спрямоване. Правда, був час, коли деякі рок-гурти у нас були під забороною. Це було два-три роки тому. Була негласна заборона. Існував перелік заборонених. Зараз виглядає, що причина не в тому, що хтось небезпечний, а що просто це не потрібне. Ресурси, які держава має на культуру, видають на класичні форми – оперу, балет, а також на кінематограф, який розглядають як ідеологічний інструмент.

— Рок-музика жива у Білорусі? Чи був у вас період, що казали «рок помер», це не цікаво, чи все розвивається еволюційно?

— Рок-музика від початку незалежності і до цього часу є актуальним жанром мистецтва. Я думаю, що рок-музика і рок-музиканти багато зробили для культури у 1990-ті. Фактично вони підштовхували цю культуру, створювали. Багато хто вчився на їхній творчості, на культурних продуктах, що постали, виховалося кілька молодих поколінь у Білорусі. І сьогодні ця тема є актуальною.

— Попри те, що в Україні населення розмовляє і українською, і російською, пісні гурту «Братів Гадюкіних», до прикладу, зрозуміли і сприйняли всі, їх і дотепер співають. Чи є такі приклади в Білорусі? Маю на увазі, білоруські рок-тексти, що сколихнули всіх?

— Так, такі пісні є. При тому, що більшість населення Білорусі говорить російською, я думаю, що всі розуміють насправді білоруську мову. Нема проблеми комунікації. Думаю, відсотків 90, якщо не більше, білоруську мову прекрасно розуміє. Говорити білоруською – інша справа. Складно часом говорити. Є проблеми психологічні. Я це розумію. Це проблема і біда цих людей, а не їхня провина. Російськомовні сприймають білоруські пісні. Тут нема антагонізму. У Білорусі, при тому, що більшість людей російськомовні, саме білоруські пісні стали гімнами поколінь, а з російських, чесно кажучи, не пригадую жодної. Є поділ між музиками на тих, хто співає білоруською, і тих, хто російською. Колись, раніше, це були два непримиренні табори. Між ними фактично не відбувалося контактів, не було ніякої співпраці, за рідкісними винятками. Всюди бувають винятки. Зараз є так, що майже всі гурти, які в основному виконують російські пісні, мають і кілька білоруськомовних пісень у репертуарі.

На це з’явилася потреба, передусім внутрішня. З білоруськомовних музик ніхто не виконує російських пісень. Тобто виглядає так, що в Білорусі формулювати думки і говорити про країну, про її проблеми треба і можна білоруською мовою. Коли ми починаємо говорити про це російською, то у нас вмикаються інші культурні коди, з’являються інші асоціації, і це знову – не про Білорусь. Той, хто не є цього свідомий, відчуває це підсвідомо.

— Чи є зв’язок поколінь між старшою ґенерацією музикантів і молодою?

— Розірваності поколінь я не відчуваю. Моя донька вже сама грає у рок-гурті і сама пише пісні. Мені здається, що я її добре розумію. Може, це не нормально, але теми, проблеми залишилися ті самі. Просто ми встигли їх раніше сформулювати. Їм, молодим, значно складніше, бо їм нема про що говорити. Старші писали актуальні тексти, а зараз просто нема про що говорити. Проблеми залишаються ті ж самі. Але скільки можна говорити про те ж саме?

— А коли Ви перестали говорити про те ж саме?

— «Народний альбом» постав 11 років тому. Уже тоді ми зрозуміли, що зациклюємося на деяких темах і треба говорити про щось інше. Ми вийшли в інший вимір. Написали таку казку-повість і запропонували позитивну модель Білорусі. Сконструювали, видумали певною мірою, але це було зроблено з любов’ю. Це були не протестні пісні, хоча рок – це передусім протест, а це було любування нібито простими речами. Але саме їх треба рятувати з тої радянської минувшини, з совєтської ненормальності, коли нормальні речі, підставові для всієї християнської цивілізації, цивілізації любові, були занедбані, перестали бути цінностями.

Коли, скажімо, соромно говорити про любов, коли лише малими дозами можна давати це. А це головне, що може бути в людей. Заради цього люди живуть. «Народний альбом» завершується піснею «Прості речі», у ній усі ці прості людські цінності згадано. Пізніше почали поставати різні проекти на різні теми. Ми почали говорити про все, щоб не зациклюватися. Максимально широко говорити про все, що може бути цікаве людині. Не жити тільки своїми проблемами. Життя – ширше.

— Власне позитивне світосприйняття є відмінною рисою рок-музики. Часто можна лише щиро подивуватися як білорусам це вдається.

— Білоруський рок дуже гуманістичний. Це добре. Я розумію, що навіть дивно, що він такий гуманістичний, що ці справдешні цінності, які в Європі сприймають як атавізм і моралізаторство, білоруською виговорюються, вільно співаються, і це сприймає аудиторія. У цьому – величезний плюс, що ми можемо дозволити собі бути щирими. Порівнюючи білоруські тексти із англійськими, я бачу часто, що в останніх багато штучності. Ось ми такі круті, на «Харлеях», заклик «Секс, драгс енд рок-н-рол!». Я б не міг написати такий текст, бо це не щиро. За все, що написав, можу присягнути, також і за моїх друзів, бо знаю, що кожен написаний текст абсолютно щирий. Цей доробок дуже коштовний. Я знаю, що в Україні схожа ситуація. Я знаюся на українських рок-піснях, і в Білорусі їх знають, слухають, мені подобається українська щирість і незакомерціоналізованість.

Юлія ПОЛІКОВСЬКА
http://www.zaxid.net/article/51129/

Від редакції. Як пише польська дослідниця Оля Гнатюк у книжці «Прощання з імперією», «будь-яка активність, зокрема прагнення відродити давні («старожитні») традиції (як пам’ятаємо, така діяльність, по суті, полягає в конструюванні традиції з певних елементів), зміцнити культурну ідентичність етнічної спільноти, наділити її символами, завжди має політичний вимір, хоч і виникла на «якнайневиннішій» формі, скажімо, дискусії на тему правопису, чи співання народних пісень.

І додає примітку: «Народними піснями послуговувалися для перекроювання національної культури на радянський манір. Поширилася практика створення народних ансамблів, згадаймо хоч би… український хор ім. Верьовки. Препарована народна культура була елементом культурної політики, що мала на меті уодностайнити культуру…».

Опір використанню народної культури з явною чи прихованою метою знаходив свій вираз, зокрема, у діяльності альтернативних театральних і музичних колективів. У Литві, наприклад, рух, що виник на початку 80-х рр., мав на меті «відродження традиції, зокрема «автентичної» народної пісні. Та діяльність, котру назвали «співаною революцією», зумовила глибокі перетворення в литовській національній ідентичності, а також спричинилася до політичних змін».

Проте цей досвід досі не проаналізовано й не вивчено ані етнологами, ані етно- соціологами, психологами, політологами.

Нині в Україні ми бачимо дві тенденції: намагання зберегти автентичну культуру через дослідження, публікацію чи поширення її на численних етнофестивалях і нестримне бажання зберегти радянські стереотипи шляхом організації концептуально радянських фестивалів на кшталт «Всі ми діти твої, Україно», міжнаціональної дружби та єднання. Якщо перша дозволяє зберегти залишки фольклору, народних звичаїв і ремесел і дати їм друге життя, долучивши молоде покоління до процесу національної освіти, а отже, й формування національної та культурної ідентичності, то друга консервує радянський стереотип уніфіковано-радянської ж культури у національних строях і намагається створити картинку «інтернаціональної єдності» у полікультурній країні.

А процес, що його було названо «етнічним ренесансом» між тим згасає і дослідити причини цього ніхто не вважає за потрібне. Бо ми й надалі намагаємося зберегти міф про «відтворення національних культур»