УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ – МІФ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ

Роман КОРШУК,
кандидат політичних наук,
доцент Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Сьогодні в середовищі української інтелектуальної та політичної еліти не раз постає питання: чи має Україна державність? Не перший погляд подібне твердження виглядає абсурдним: ось уже вісімнадцять років існує незалежна українська держава, вона визнана світом, проводить свою внутрішню та зовнішню політику, є членом багатьох міжнародних організацій тощо. Однак визнання держави світовим співтовариством не звільняє від питання – навіщо існує ця держава? Чи виконує вона свою основну функцію – забезпечення цілісності суспільства, узгодження багатоманітних соціальних інтересів. Наскільки відповідає її діяльність інтересам простих громадян?

Погодьтеся, за вісімнадцять років незалежності відповіді на ці питання ще й досі залишаються відкритими. Одне можна сказати з впевненістю – сучасний стан України навряд чи відповідає мріям сотень тисяч патріотів, що впродовж віків проливали свою кров за здобуття української незалежності. Так, Україна здобула незалежність, однак чи відповідає її сучасний стан споконвічній мрії українців?

Відповідь на дане запитання потребує, насамперед, визначення поняття «державність». Мусимо констатувати, що попри його надзвичайну популярність у сучасній українській науці та публіцистиці, цей термін вживається як суто літературна метафора, без означення чіткого змісту. Відповідно, подібна ситуація сприяє виникненню безлічі спекуляцій довкола поняття «державність». У кращому разі державність традиційно пов’язують із категорією «держава», вживаючи ці слова як синоніми. Подібний підхід надзвичайно спрощує ситуацію – є держава, отже існує і державність. Українським політикам подібне трактування надзвичайно вигідне, адже дозволяє уникати безлічі незручних запитань. Натомість, ще в першій половині ХХ ст український письменник, політичний мислитель та діяч Володимир Винниченко визначав державність як комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які пов’язують його у компактну цілість, які забезпечують розвиток у сучасному і майбутньому.

Як бачимо, Винниченко вказував на ширший зміст державності порівняно з поняттям «держава». Наявність чи відсутність державності залежить насамперед від втілення права нації на власну незалежність. Однак здобуття незалежності – це лише перший крок на шляху до власної державності. Поняття «державність» включає в себе наявність держави як політичного інституту, особливості її формування та діяльності у різноманітних сферах (економічній, соціальній, культурній тощо), стійкість політичної системи, специфіку політичної культури, що знаходить своє вираження в характері функціонування політичних інститутів і сукупності стійких форм політичної діяльності та поведінки. Проте лише цим розуміння державності не обмежується. Ми можемо вести мову про наявність державності лише тоді, коли населення певної держави має високий ступінь національної свідомості, громадяни складають певну цілісність, в країні успішно проходять процеси націотворення, формування повноцінної нації. Таким чином, державність пов’язана з поняттям національної ідеї як ідеї самопізнання та самоствердження нації, що формується на основі усвідомлення нею себе як єдиного цілого, її самоідентифікації через спільність історичної долі та культури і спрямована на вольове об’єднання нації заради досягнення спільної мети. Якщо національна ідея визначає цілі, то державність є засобом їх досягнення і, водночас, наслідком реалізації цих цілей.

Відштовхуючись від подібного трактування, ми можемо проаналізувати стан сучасної української державності. Одним із головних арґументів на користь відсутності в Україні державності наводять слабкість держави як такої, нестабільність політичної системи загалом. Сучасна українська історія – це історія боротьби за владні повноваження. Саме це було і, на превеликий жаль, є визначальним мотивом зміни форми державного правління. Будь-яка форма республіки – президентська, парламентська, парламентсько-президентська чи президентсько-парламентська не є ідеальною, має свої недоліки та переваги.

Проблема полягає у відсутності спроб пошуку оптимальних засобів функціонування цих різновидів республіки, натомість присутня боротьба за повноваження між президентом, парламентом та урядом. В Україні все частіше лунають заклики на користь переходу від унітарної форми держаного устрою до федерації. Подібна тенденція особливо небезпечна, адже це прямий шлях до розколу країни. Основна проблема подібних змін і дискусій полягає в тому, що вибір тієї чи іншої форми державного правління залежить насамперед від претензій «провідників нації» на владні повноваження. Найяскравіший приклад подібної політики – зміни виборчого законодавства під конкретних кандидатів. При цьому політичні гравці забувають дуже важливу річ: перш ніж щось змінювати, потрібно хоча б спробувати повною мірою реалізувати потенціал наявної конституції.

За роки незалежності Україна так і не змогла стати дійсно демократичною, правовою та соціальною державою. Демократія, правова система, соціальна складова в сучасній Україні радше нагадують карикатуру на визнані світові стандарти. На зовнішній арені наша держава не раз демонструвала свою слабкість, відсутність власної виваженої позиції та неспроможність опиратися зовнішнім впливам.

Наслідком цих процесів є виникнення недовіри до політиків, що, в свою чергу, викликає недовіру до держави загалом. У частини старшого покоління присутня ностальгія за радянською тоталітарною стабільністю, молоде покоління все більш проймається зневірою в майбутнє цієї держави і бачить лише один шлях – виїхати за кордон. Неприйняття більшістю українців держави та політичної влади доволі легко пояснити. Річ у тім, що українська історія – це історія бездержавної нації, Україна майже завжди перебувала у складі інших держав. Відповідно, українець сприймає представника влади як ворога, чужого, іншого. На жаль, подібне сприйняття, як риса українського національного характеру, сьогодні поширилось на Українську державу. І проблема тут не в людях, а в політиках, які майже нічого не зробили, щоб зламати подібні стереотипи. Сучасну українську політичну еліту можна охарактеризувати відомою фразою Володимира Леніна: «Страшно далеки они от народа». Політики не спромоглися запропонувати суспільству ефективну програму дій, що, в свою чергу, призвело до масової зневіри та розчарування.

Особливо яскраво це виявляється сьогодні, коли в Україні проходить виборча кампанія. Більшість населення уже давно зневірилась у здатності українських політиків вивести державу на якісно новий рівень. Соціологічні опитування незаперечно свідчать, що кількість людей, які не підтримують жодного з кандидатів сьогодні значно більша, аніж на минулих виборах. Серед кандидатів на найвищу державну посаду є відверті фаворити й аутсайдери, «темні конячки» та відомі особистості. Немає лише одного – віри, що хтось із них здатний вивести країну на нові рубежі. Основна характеристика усіх без винятку кандидатів – це сумнів у їхніх професійних якостях. Більшість із них уже не раз мали доступ до владних повноважень, однак не зуміли скористатися нами на благо нації. Натомість нові обличчя також не викликають позитивних емоцій. Отже, голосування швидше за все пройде за типово українським сценарієм: у кращому разі будуть голосувати не за кандидата та його програму, а проти його конкурента, обираючи найменше зло. І це при тому, що незрозуміло, які повноваження матиме президент в майбутньому, адже більшість політичних сил активно пропагують зміни до конституції.

Однією з центральних проблем сучасної України є відсутність консолідуючої суспільство ідеї. Якщо й згадують про зміст національної ідеї то, як правило, обмежуються загальними фразами. Події 2004 року дали підстави для сподівань щодо формування консолідуючої ідеї, однак політики, що прийшли до влади завдяки мужності мільйонів простих українців, не виправдали народної довіри. Натомість їхні опоненти теж не зробили належних висновків із цих подій.

Національна ідея існує лише тоді, коли вона об’єднує націю, тоді її складові не піддаються сумніву переважною більшістю суспільства. Подібні ідеї не обов’язково мають тоталітарний характер. Наприклад, в США існує певний набір цінностей (Америка, демократія, місія США, вільний ринок, права та свободи), що об’єднують американців в єдину націю. Саме вони складають сутність американської ідеї. Для більшості американців постановка питання про суверенітет власної держави, її територіальну цілісність, заперечення демократичних інститутів виглядає просто абсурдно. Натомість українські політики продовжуються спекулювати питаннями мови, федералізму, НАТО та іншими темами, які роз’єднують суспільство. Імена українських патріотів, що віддали своє життя за батьківщину, піддаються анафемі, або, в кращому разі, соромливо замовчуються. Все це аж ніяк не сприяє формуванню української національної ідеї та української ідентичності.

Дуже часто як арґумент на користь тези про слабкість сучасної української державності вказують на багатоетнічний склад населення України. При цьому відбуваються спекуляції навколо понять «поліетнічна» або «багатонаціональна» держава. На думку одних, Україна – це поліетнічна держава, інші називають її багатонаціональною державою, а деякі закордонні політики взагалі оголошують Україну імперією, маючи на увазі неоднорідний етнічний склад її населення. Задля припинення подібних спекуляцій потрібно для початку хоча б розібратись у певних поняттях.

Більшість сучасних дослідників, виходячи з етнічного складу населення, класифікують усі існуючі держави як моно- та поліетнічні. Дана класифікація є не тільки найпоширенішою, а й доволі зручною у використанні. У світовій практиці прийнято вважати моноетнічною державу, в якій 95 та більше відсотків населення складають представники одного етносу. На даний час такими державами є обидві Кореї, Японія, Норвегія та ін. Таким чином, переважна більшість сучасних держав є поліетнічними. Однак, на думку багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників, подібний розподіл потребує певного уточнення, адже визначення поліетнічності в даному контексті є занадто широким і не враховує низки чинників.

Показовим прикладом невідповідності подібних теоретичних положень із практикою є Україна. За переписом 2001 р., українці є найчисельнішим етносом держави, із 48,2 млн. громадян українцями вважають себе 37,5 млн., або 77,8%. Відтак маємо доволі високий показник однорідності. Україна являється типовою державою з поліетнічним складом населення. Держава з поліетнічним складом населення – це держава, в межах якої проживає певна етнічна спільнота та значна кількість представників інших етнічних груп. Термін «домінантна етнічна спільнота» вживається як синонім титульної нації, назва якої використовується в назві держави. У процентному відношенні кількість представників домінантної етнічної групи може коливатися у різних співвідношеннях. Однак, річ навіть не стільки у відсотках, скільки в одній доволі важливій особливості такого співвідношення. У державі з поліетнічним складом населення найчисельніша етнічна група за кількістю представників переважає всі інші разом узяті. У такій державі, як правило, відсутні значні території, що компактно заселені представниками етнічних меншин. Таким чином, титульна нація переважає не тільки загалом, а й у переважній більшості реґіонів. Приклад України як найкраще ілюструє даний тип, адже українці (згідно з переписом 2001 р.) переважають в усіх 24 областях та місті Києві, хоча в деяких областях сходу та півдня ця перевага є незначною (Донецька – 56,9%, Луганська – 57,9%, Одеська – 62,8%). Виняток становить лише Автономна Республіка Крим і місто Севастополь. Натомість росіяни, як найбільша національна меншина (8,3 млн. або 17,28% згідно з переписом 2001 р.) на території України розселилися дифузно (хоча більшість із них проживає в південних і східних областях України, однак, як зазначалося вище, українці переважають за кількістю в кожній з цих областей). Росіяни становлять більшість лише в Криму (58,3 %).

Ще однією важливою особливістю держави з поліетнічним складом населення є формування її складових (територіальних одиниць) переважно за територіальною, а не за національно-територіальною ознакою. Усі територіальні одиниці України сформовані за територіальною ознакою, в тому числі й Автономна Республіка Крим, яка являється прикладом адміністративно-територіальної автономії. Натомість Росію навряд чи можна віднести до держав з поліетнічним складом населення, адже, попри те, що росіяни складають переважну більшість населення Російської Федерації (згідно з переписом населення 2002 р. із 145,1 млн. громадян Російської Федерації росіяни складають 115,8 млн.), значна частина народів Росії має власні державні утворення (з 89 суб’єктів Російської Федерації двадцять одна республіка, одна автономна область та десять автономних округів утворені за національною-територіальною ознакою). Суб’єкти РФ сформовані як за територіальним, так і за національно-територіальним принципом.

Відомий сучасний український дослідник В. Лісовий в статті «Що таке національна (українська) ідея?», зазначає: «Вислів «національна (українська) ідея» спонукає до безплідної балаканини, до глибокодумних мудрувань та блукань нашої уяви (якщо його застосовують як підставовий, а не допоміжний засіб). Отож, замість того, щоб сперечатися щодо змісту «національної ідеї» та пропонувати все нові її тлумачення, краще обговорювати конкретні шляхи й засоби самоутвердження нації. Це передбачає дбання як про тіло, так і про душу нації. А тому увага, очевидно, має бути зосереджена на кожному з аспектів національного буття, зокрема – економічному, культурному, соціальному, політичному, правовому тощо». Ці слова цілком можна застосувати до поняття державності. Лише таким чином, зосередженням уваги на усіх аспектах національного буття, можна втілити мрію про державність у дійсність. Втілення цієї мрії дозволить нарешті зняти питання щодо наявності або відсутності в Україні державності.