ПЕРШИЙ ЮВІЛЕЙ МАЙДАНУ

5 років тому – на наступний день після другого туру виборів Президента – на Майдані Незалежності зібралися кількасот тисяч людей. Від цього зібрання і маленьких зелених наметів, що почали ставити на Хрещатику, розпочалася та грандіозна Подія, що отримала назву «Помаранчевої революції». Нині її перший ювілей.
Що згадують і як оцінюють сьогодні ті дні?

Фальсифікацій і темників не було.
Вигадка!

Саме так твердять ківалови, чечетови, герман, колесниченки, богословські. І продовжують переконувати, що у Януковича і Партії реґіонів 2004 р. «вкрали перемогу».

На мій погляд, саме це і є найбільшою втратою Помаранчевої революції. Мало того, що не вдалося покарати винних у фальсифікаціях, тиску на ЗМІ, вони ще й виповзли і продовжують свою чорну справу. А тим виборцям, хто розчарувався у Помаранчевій революції, доводиться тепер нагадувати, що було за Кучми і що світило нам за перемоги Януковича. Дякувати Богові, більшість ще пам’ятає і свистопляску у ЗМІ, зомбування з телеекранів і те, що відбувалося на виборчих дільницях там, де впевнено себе почували захисники старого режиму.

Але це, вважаю, справжня трагедія, коли антигерої – на коні, а ті, хто стояв за свободу, мають переконувати себе, що вчинили правильно, та ще й пояснювати молоді, яка не бачила на власні очі, на що здатний старий режим. Але історичну правду і значення нашої з Вами громадянської позиції перекреслити все одно не зможуть, хоч як би не принижували, як би не використовували у політтехнологічних цілях.

Зі святом всіх, хто стояв на Майдані! А також – Януковича і всіх «реґіоналів», які тепер користаються плодами демократії і нефальсифікованих виборів.

Олексій ГАРАНЬ,
історик-міжнародник, політолог
http://blogs.pravda.com.ua

Що реально вдалося Майдану?

Вдалося зламати той авторитарний режим, який вже встановився напередодні президентських виборів, Україна знову стала електоральною демократією, про що свідчать вибори 2006 та 2007 років. Україна зробила різкий ривок на шляху демократії, завоювавши політичні і громадянські свободи, ставши, перейшовши, за класифікацією «Freedom House», у розряд вільних країн. Це були різкі радикальні зміни, тому Помаранчева революція може по праву вважатися революцією.

Проте Україна так і не стала демократичною країною. Свого часу Адам Міхник дуже влучно написав: «Демократія не тотожна свободі: демократія – це свобода, «вписана» у верховенство закону. Свобода сама по собі – без обмежень, накладених законом і традицією, – це дорога до анархії та хаосу, де править закон сили».
Написано у 1997 році, але начебто спеціально про пост-помаранчеву Україну.

Суспільство зробило свою частину роботи – воно відвоювало свободу. Далі «вписувати» її у верховенство закону мали політики, які прийшли до влади, тим більше, що на Майдані було обіцяно: «Закон один для всіх». Замість цього нова влада стала займатися улюбленою справою – ділити і наново, знов і знов ділити владу.
Президент не став Царем, не став відтворювати Сонячну систему а-ля Кучма, хоча мав безбережні повноваження принаймні до кінця року. Тому бал почали правити «бояри», які почали шматувати владу, маючи за головне завдання посадити усюди, на усі місця якомога більше «своїх» людей.
Опозиція в умовах свободи теж долучилася до цього змагання – хто відірве більший шматок влади, а, отже, й бізнесових преференцій.

Що в результаті?

Зараз Україна є унікальний кентавр, де високий рівень свободи сполучається з високим рівнем корупції і беззаконня. «Унікальний», бо серед вільних країн немає жодної з високим рівнем корупції, а серед корумпованих країн разом з Україною (на 146 місці) – Зімбабве, Сьерра-Леоне, Кенія, Камерун, Еквадор, Росія, і поруч – жодної навіть напіввільної країни, суціль автократії та диктатури.

Вийшло повністю, як і передбачав Міхник: за умов свободи без верховенства Закону у суспільстві панує анархія й хаос і править закон сили – себто, ті, хто має владу й гроші. Зрештою, це одні й ті ж. Звісно, такий «кентавр» не життєздатний. Людям хочеться, зрештою, порядку. Але от питання – якого?

За режиму Кучми справді був порядок – чітко ієрархізоване суспільство, з суворим вертикальним підпорядкуванням. Але коли кажуть, що тоді корупції було менше, мені смішно. Бо коли ж було «приватизоване» усе державне майно, причому розподілено при гробовій тиші, без будь-якого шуму? Інша річ, що корупція тоді була впорядкована, було зрозуміло, кому і скільки треба давати, а зараз державними посадами торгують без усякої системи.

То якого «порядку» ми хочемо?

Зараз Україна – це плюс свобода, мінус закон. Це – кентавр нежиттєздатний. Далі можливі два шляхи: додати до свободи закон і стати демократичною країною чи відняти у країни свободу і стати авторитарною державою.
Яким шляхом піде Україна? Наміри принаймні двох найбільш впливових політичних сил очевидні – під гаслами «порядку» різко звузити сферу свободи. Чи буде краще житися людям у суспільстві, де вони вже не матимуть важелів впливати на владу – питання риторичне. Усі заможні країни – демократичні.

Що ж робити громадянам, особливо – тим активним, небайдужим, які п’ять років тому стояли на майданах різних кольорів?

Зрозуміло, що ці вибори не стануть вирішальними, усе головне відбуватиметься потім. У суспільства на цих виборах завдання мінімум і є завданням максимум – не дати відібрати у себе так важко завойовану свободу, аби мати механізми хоч якось впливати на владу.
А для цього слід знов згадати Майдан і навчитися з його помилок.

Ірина БЕКЕШКІНА, соціолог,
науковий керівник фонду
«Демократичні ініціативи»
Повністю читати http://pravda.com.ua/
news/2009/11/22/105746.htm