В ІМ’Я ДУШ, ЩО ВІДІЙШЛИ У ВІЧНІСТЬ,
І ЗАРАДИ НАШИХ ВЛАСНИХ

Тетяна ХОРУНЖА

21 жовтня Посол доктор Ганс-Юрґен Гаймзьот вручив Федеральний хрест за заслуги Борисові Забарку, почесному голові Всеукраїнської асоціації євреїв – колишніх в’язнів гетто і нацистських концтаборів, сьомому з українських громадян, що нагороджені цією відзнакою.

У своїй промові пан посол зауважив, що як історик та письменник Борис Забарко багато років займається документацією доль українців, які пережили Голокост.

Поряд з численними іншими статтями та книгами він видав в Україні свою тритомну працю «Життя і смерть за часів Голокосту». Німецькою вийшла наразі перша частина трилогії під заголовком «Nur wir haben ». Він невтомно докладає зусиль для того, аби маловідомі міжнародній спільноті факти про Голокост в Україні не пішли у забуття. Під час своїх численних інформаційних поїздок Борис Забарко ознайомив широку громадськість у Німеччині з результатами своїх досліджень. І хоч він сам є людиною, яка пережила Голокост, однак постійно активно виступає за взаєморозуміння між народами України та Німеччини. Своїм дієвим внеском у спільну пам’ять та нагадування про трагедію Борис Забарко здобув особливі заслуги у царині німецько-українських відносин. У передмові до першої книжки «Жизнь и смерть в эпоху Холокоста. Свидетельства и документы» Борис Забарко написав, що для більшості німців, для яких злочин націонал-соціалістів став частиною історії Німеччини домінантними стали слова колишнього президента Німеччини Ріхарда фон Вайцзекера: «Йдеться не про подолання минулого.

Це неможливо для людини, оскільки не може вона змінити свого минулого чи зробити його неіснуючим. Але той, хто хоче заплющити очі на минуле, здатний стати сліпим сьогодні. Той, хто не хоче згадувати про нелюдяність, позбувається імунітету проти можливої нової пошесті».

1996 р. у Варшаві Борис Забарко познайомився із подружжям Марґрет і Вернером Мюллерами. Вони сказали тоді, що відчувають, думаючи про трагічне минуле своєї країни, зустрічаючись із жертвами фашизму. «Поміж нами стоять 6 000 000 вбитих євреїв. Особисто ми невинні, адже на той час були ще дітьми, але цей злочин наповнює нас почуттям глибокої гіркоти і сорому. І хоч дуже нелегко стикатися із злочином, який зчинили німці, ми вважаємо своїм обов’язком не забувати того, що сталося. Це частина нашої історії, й існує обов’язок визнати її. Разом із домом своїх батьків ми успадковуємо історію цього дому».

Щоб відбулося примирення між німцями і жертвами нацизму, а для подружжя Мюллерів це стало справою всього їхнього життя, вони беруть участь у численних акціях, публікують наукові та агітаційні видання. З великою щирістю відгукнулися вони на ідею Бориса Забарка про створення спогадів колишніх в’язнів нацистських концтаборів та гетто, які пережили Катастрофу в Україні, і активно сприяли її реалізації.

Борис Забарко провів колосальну роботу над тим, аби зберегти індивідуальну пам’ять – спогади тих, хто пережив жахи Катастрофи, вижив і залишився жити далі. Ми вже неодноразово писали про те, що з відходом у вічність старшого покоління може перерватися вервечка пам’яті, тяглість традиції родинних спогадів, живої історії. Багато що слід зберегти, і найперше – історію свого народу в його житті і смерті. Цей подвижницький труд вартий глибокої поваги і високої нагороди. Але насамперед це обов’язок сумління, і його Борис Забарко виконав чесно.

Це данина пам’яті рідних, близьких і всього єврейського народу. Проте це й спонука до аналізу трагічного минулого нашої країни, аналізу чесного й історично достовірного.

Виступаючи у День пам’яті жертв націонал-соціалізму Президент ФРН Хорст Кьолер зауважив: «Поставити минуле у співвідношення з власним сьогодні і майбутнім і винести з нього уроки – ось у чому сенс нашої пам’яті. Адже пам’ятати означає також шукати істину, суть власного життя. Тому, хто відмовляється від аналізу свого минулого, не вистачає фундаменту для майбутнього. Той, хто не хоче бачити своєї історії, калічить свою душу. Це стосується народів і націй. Адже лише життя в пам’яті дає шанс бути у злагоді з самим собою й іншими.

«Гідність людини недоторканна». Такою є перша стаття нашого Основного Закону. Ця фраза є відповіддю на досвід гітлерівської диктатури (нам із вами також не варто забувати про засуджений Європарламентом сталінський тоталітаризм і його криваві наслідки для народів нашої колишньої країни. – Авт.). Ця фраза – прояв відданості людяності і свободі.

Йдеться про те, як люди, отже, як ми спілкуємося один із одним. Як ми хочемо жити разом у нашій країні, у нашому світі, що є єдиним? Як зробити так, аби нам вдалося, зустрічаючись, за усієї різниці ніколи не забувати про те, що інша людина – людина. Унікальна. Рівноправна. Частина Божого творіння, як ти і я. Це стосується нас усіх, байдуже, де ми народилися, байдуже, чи належимо до поколінь дітей, онуків чи правнуків. Ми німці підтримуватимемо пам’ять про злочини націонал-соціалізму і пам’ять про жертви. В цьому ми бачимо свою місію. В нашій активній діяльності на благо свободи, за права людини і за справедливість. В ім’я душ, що відійшли у вічність, і заради наших власних».

На жаль, ми з вами не можемо допоки сказати: «Разом із домом своїх батьків ми успадковуємо історію цього дому». Ми ще є країною із розірваною пам’яттю народів і поколінь, що стали жертвами жорстокого режиму, країною з істерично відстоюваними імперсько-радянськими історичними міфами і величезною кількістю співгромадян, готових, як і раніше, втішатися саме ними. Але, сподіваємося, час, чесність істориків, відповідальність перед майбутнім змусять нас зрозуміти, що зачіпати струни історії можна лише чесними руками.