ЦЕ МУСИТЬ НАС УСЕРЙОЗ СТРИВОЖИТИ
(ДУЖЕ ОСОБИСТА ВІДПОВІДЬ ОДНОГО АВТОРА НА ВІДБІЛЮВАННЯ
СТАЛІНСЬКИХ ЗВІРСТВ У НОВИХ РОСІЙСЬКИХ ПІДРУЧНИКАХ)

Оуен МЕТТЬЮЗ,
Daily Mail (Велика Британія)

Від смерті Йосифа Сталіна минуло п’ятдесят шість років. Коли він помирав, лікарів не викликали, оскільки його найближчі помічники так боялися радянського диктатора, що навіть не сміли підходити до його смертного одра. Однак відтоді його привид і привиди вбитих його руками 20-ти мільйонів так і не спочили з миром. Росію все ще мучить і розділяє пам’ять про найжорстокішого з тиранів.

Багато хто вважає його катом, який знищив у політичних чистках сотні тисяч членів Комуністичної партії та безжально прирік на смерть мільйони селян під час штучного голоду на початку 30-х років. Але для більшості сучасних росіян – він ще й переможець у Другій світовій війні та найбільший герой радянської доби. І тепер Кремль викликає дух Сталіна, щоб підтримати новий небезпечний спалах російського націоналізму. Цей підступний процес розпочався за президентства Владіміра Путіна неустанною підтримуваною з Кремля кампанією з відбілювання іміджу Сталіна й відновлення поняття «Великої Росії». А зараз, за правління начебто ліберального наступника Путіна Дмітрія Медвєдєва, російським школярам втовкмачують у голови перекручену історію.

По всій країні на уроках історії використовуються підручники, де Сталіна подають національним героєм. Ідея цих книжок – «позитивна історія»; позитивна навіть у тому, що стосується сталінських злодіянь. «Не можна писати підручник, який сповнюватиме дітей жахом і відразою до свого минулого та свого народу, – саме так пояснив цю останню кампанію пропаганди координатор проекту Алєксандр Філіппов. – Здебільшого позитивний тон уроків історії розвине в молодого зростаючого покоління оптимізм і впевненість у собі та змусить його почуватися частиною світлого майбутнього своєї країни».

Здається, що радісна банальщина Філіппова – яка так нагадує сталінську «поліцію моралі» – прямісінько з радянської історії. Та заради блага молодого покоління росіян вона мала б там і залишитися. Найбільше тривожить те, що Філіппов, схоже, поділяє безглузде радянське переконання, що всі зусилля людей – від історії до літератури й науки – повинні служити державі. Вивчаючи брехню про темну історію Росії, молоде покоління не стане безтурботним, щасливим і позитивним. Боюся, так воно перетвориться на покоління роботів, які думатимуть, що Держава завжди милосердна, завжди героїчна й завжди права. Навіть коли вона є якою завгодно, тільки не такою.

Для мене реабілітація пам’яті про Сталіна та відновлення сили спецслужб – більше, ніж абстрактність. Мого діда Бориса Бібікова розстріляли десь поблизу Києва 14 жовтня 1937 року. Він став жертвою сталінської Великої партійної чистки… У нових підручниках ці жахіття подано в прикрашеному вигляді. Правда, книжка називає кількість офіційно засуджених до смертної кари партійних кадрів – 786 000. Але там не згадується набагато кривавіша кампанію масових убивств без розбору, яку Сталін проводив водночас із чистками партії, – його війна проти селян. Вона забрала мільйони життів, навіть більше, ніж диявольський Голокост Гітлера.
У декреті Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу від 5 січня 1930 року, наприклад, проголошувалося, що «партія має підстави ліквідувати заможних селян [або ж куркулів] як клас». Цим декретом розпочалася ціла кампанія винищення.

Ванзейський меморандум 1942 року, який окреслив нацистське «Остаточне вирішення єврейського питання», – більш відомий, чи радше сумнозвісний. Проте партійний осуд куркулів в СРСР спричинив вдвічі більше смертей. Штучний голод убив мільйони, українці називають його «ґеноцидом» свого народу. І хоч люди голодували, Сталін продавав Америці зерно за цінами доби Великої депресії, щоб профінансувати свою кампанію з індустріалізації. «Це було таке нелюдське, неймовірне горе, таке страшне лихо, що воно робилося вже начебто абстрактним, не вписувалося в рамки свідомості», – писав Борис Пастернак, автор «Доктора Живаго», після поїздки в Україну.

У самий розпал голоду молодий британський соціаліст Малколм Маґґерідж поїхав потягом у Київ і побачив: запаси зерна, що таки були, віддають армійським підрозділам, яких направили сюди, щоб не дати голодуючим селянам повстати. Розлюченим покинув Радянський Союз ідеаліст Маґґерідж, переконаний, що став свідком «одного з найжахливіших злочинів в історії, такого жахливого, що в майбутньому люди ледве віритимуть у те, що він стався».

У Німеччині заперечення Голокосту вважається злочином. У Росії заперечення злочинів Сталіна – чи, принаймні, їх применшення – стало частиною нової політкоректності Кремля. І ці зміни настроїв найбільш помітні не в директивах Кремля, а в деталях московського життя.

До нещодавньої річниці перемоги в Другій світовій війні столицю Росії заповнили репродукції радянських плакатів 40-х років із червоними прапорами й усміхненим Сталіним. А восени в московському метро відновили латунний напис, який прославляє Сталіна. Дім одного журналіста, який написав критичну статтю про ветеранів Великої вітчизняної війни (читачі пам’ятають події навколо листа Олександра Подрабінека. – Ред.), пікетували хулігани з прокремлівської молодіжної групи «Наші». В інтернеті розгорнулася явно спланована кампанія, що закликала його, як зрадника, покинути країну. Найбільше вражає те, що, згідно з минулорічним інтернет-опитуванням національного телеканалу, у проекті «Ім’я Росії» Сталін посів третє місце. Його прихильники поширювали чутки, що результати було сфальсифіковано й насправді він мав стати першим.
Минулого місяця внук Сталіна Євґєній Джуґашвілі навіть спробував судитися з однією московською газетою за наклеп на його відомого предка. Він заявив, що Сталін особисто ніколи не підписував ніяких смертних вироків. На щастя, московський суд відхилив позов. Проте за словами Анатолія Яблокова, автора тієї начебто образливої статті у виданні «Новая газета», донедавна судова справа на кшталт справи Джуґашвілі була немислимою. А за Путіна все стало надто можливим. «Мені сумно визнавати, що погляди суспільства на Сталіна змінилися, – сказав Яблоков на попередньому судовому засіданні. – Тепер ми набагато більше чуємо про те, наскільки ефективним була сталінська модернізація Росії, і набагато менше – про репресії».

Відбілюється не лише пам’ять про Сталіна, а й традиції КДБ. Наприкінці 1980-х і 1990-х гласність Михаїла Горбачова відкрила весь жах злочинів цієї та попередніх структур, вивільнивши глибоку тваринну ненависть до КДБ. Головним драматичним проявом ненависті стала ніч 1991 року, коли натовп із схвальними вигуками зніс пам’ятник засновникові КДБ Феліксові Дзержинському з його постаменту перед головним приміщенням КДБ на московській Луб’янці. Їхню лють можна було зрозуміти: серед усіх машин смерті державного терору, які з’явилися в ХХ столітті, від СС Гітлера до хунвейбінів Мао Цзедуна, саме КДБ був найсмертоноснішою. Вони шпигували за всім народом, створили табори смерті й національну культуру страху, підозр і параної.

Але Владімір Путін, професійний офіцер КДБ, зробив усе від нього залежне, щоб реабілітувати альма-матер. «Немає такого поняття, як колишній кадебіст», – заявив Путін на початку свого президентства. Так воно й сталося. За дев’ять років при владі йому вдалося досягти практично неможливого: він не просто представив ФСБ, наступницю КДБ, героїчним колективом патріотів, які борються за захист батьківщини, а й зробив її набагато популярнішою, ніж був КДБ у радянські часи. Останні опитування демонструють, що в нинішній Росії ФСБ – одна з інституцій, яким найбільше довіряють.

Приблизно 60% респондентів стверджують, що працівник таємних служб – це «почесна» професія. Водночас ФСБ, як не дивно, – більша, ніж колись був радянський КДБ, і могутніша, оскільки Путін поставив колишніх шпигунів на найвищі посади в Кремлі, уряді та реґіонах. «Я можу офіційно заявити, що захоплення Росії спецслужбами проходить добре», – пожартував 2004 року Путін перед аудиторією колишніх кадебістів. Але сміятися тут аж ніяк не випадало, бо його зауваження було цілковитою правдою.

Трагедія Росії в тому, що страхітливі історії не є поодинокими. Майже кожна родина може розповісти про родича, який постраждав за правління Сталіна. То як же ця кампанія з перетворення Сталіна на героя, замість серійного вбивці, стала такою успішною? Частково це можна пояснити ось чим: росіян так сильно принижували в роки президентства Єльцина – коли їхня країна скотилася в злидні, дезінтеґрувалася, а потім постраждала від розкрадань своїх керівників, – що вони готові повірити в будь-який міф про національну велич, який може стерти реальність її втрати. Тому що з реальністю минулого Росії надто складно змиритися. Навіть нащадкам в’язнів ГУЛАГів і селян, убитих за Сталіна, часто легше повірити, що вони є громадянами великої держави, яку велика людина привела до славетної перемоги над фашистами.

Альтернативний варіант – що Росією керував грузин-психопат, грабіжник банків, який наказав убити мільйони власних співвітчизників і який вважав би за краще пересидіти війну в союзниках у Гітлера, якби нацисти не порушили пакт про ненапад і не атакували Росію 1941-го, – надто вже гнітючий. Німеччина може собі дозволити потопати у провині за війну й Голокост, бо півстоліття її значних економічних досягнень і ліберальне суспільство здатні довести, що все змінилося. Росія такими досягненнями похвалитися не може, тому не дивно, що їй доводиться звертатися до міфів про минуле, аби зміцнити колективне его нації, по якому так ударили два десятиліття військових поразок, дедалі меншого впливу та економічного занепаду.

Сталін – домінантна постать російського століття. Й оскільки росіяни не можуть собі дозволити його ненавидіти, вони натомість почали його любити. Це мусить нас усерйоз стривожити.

inozmi.glavred.info