ГОЛОКОСТ У НЕОРАДЯНСЬКІЙ КОНЦЕПЦІЇ ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Віталій НАХМАНОВИЧ
Велика країна з непередбачуваним минулим.
Михайло Задорнов
Сьогодні очевидно, що за результатами президентських виборів найвищу посаду в Україні обійме або людина, що відверто прагне неорадянського реваншу в ідеологічній сфері, або людина, для якої будь-яка ідеологія взагалі байдужа, якщо вона не пов’язана з якимись більш матеріальними міркуваннями. А оскільки матеріальні міркування та сподівання у нас останнім часом пов’язані переважно зі східним сусідом, неорадянського реваншу можна очікувати й у другому випадку. Таким чином, ми вже вкотре, обираючи собі майбутнє, разом із ним обираємо і минуле, а саме – бачення нашої історії, насамперед ХХ сторіччя.
 |
Але, поряд із тим, залишається і велике поле для оптимізму, оскільки, як надання чинним президентом звання Героя Роману Шухевичу та Степану Бандері не перетворило усе населення України на свідомих націоналістів, так змах булави нового президента не в змозі буде повернути до кожної контори портрети членів Політбюро, а до кожної оселі – свято Жовтневої революції. Кожен із нас на своєму місці може зробити дуже багато, щоб не дати відбутися червоному реваншу, не дати наново запаморочити голови нашим дітям, що зросли вже після «світлого майбутнього».
Але для цього ми мусимо знати, якою брехнею маскують сьогодні свої ідеологеми ті, хто є провідними діячами того реваншу, і як вони намагаються задля своїх цілей наново роз’єднати нас, протиставити євреїв – українцям, українців – руським, руських – американцям і т.д. |
Роз’єднати, оскільки лише роз’єднані ми не становимо для них загрози, а навпаки, перетворюємося на їхніх найнадійніших союзників і спільників.
Перше, що треба чітко собі усвідомити, це той факт, що у Росії за останніх десять років до влади прийшла корпорація «КДБ». Структура, яка впродовж усього панування комуністів залишалася хай найжахливішим, але все ж таки лише «знаряддям партії», нарешті скинула з себе це ярмо і сама стала найвищою владою. Зрозуміло, що першим завданням нових хазяїв Росії є відбілювання свого дещо забрудненого образу, а відтак радянський політичний реванш супроводжується в сьогоднішній Росії нечуваним ідеологічним реваншем. Навіть за часів незабутнього Леоніда Ілліча Агітпроп не дозволяв собі відверто виправдовувати мільйонні репресії сталінських часів потребами модернізації країни.
Насправді, за часів Хрущова – Черненка в СРСР склалася ідеологічна конструкція, згідно з якою було визнано певні «перегини» у внутрішній політиці часів сталінізму та певні «недоліки» у політиці економічній. Але все це пояснювалося напруженістю боротьби з внутрішнім «класовим ворогом» і зовнішнім «імперіалістичним оточенням», апогеєм якої стала «Велика Вітчизняна війна». «Велика Перемога» у ній назавжди виправдала радянсько-більшовицьку систему, як у власних очах, так і, треба визнати, в очах мільйонів громадян «країни рад» та її симпатиків по всьому світові.
Сьогоднішня неорадянська ідеологія пішла набагато дальше.
Перемога у війні тепер є не просто виправданням сталінського терору. Ні, увесь цей терор, розстріли, катування в таборах і мордування голодом мільйонів людей, видається за приклад успішного адміністрування, метою якого було створення сучасної індустріальної держави, здатної протистояти усьому ворожому світові. І це зрозуміло, адже лише за такої ідеологічної конструкції безпосередніх виконавців антилюдяних наказів можна сьогодні видавати за уособлення усіх людських чеснот. Свого часу, після внутрішньопартійного перевороту 1964 року, який завершив хрущовську «відлигу» і привів до влади Леоніда Брежнєва, люди казали: «минув час реабілітації зеків, настав час реабілітації вертухаїв». Сьогодні в Росії ми спостерігаємо реабілітацію навіть не вертухаїв, а найкривавіших катів радянського режиму. І міф про «Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу» знов відіграє провідну роль у цій реабілітації.
Треба чітко визнати, що, хоча офіційна Москва сьогодні є основним рушієм цього неорадянського ренесансу, в українському суспільстві існує значний прошарок, який є свідомим носієм цієї ідеології, як на рівні пересічного громадянина, так і на рівні політиків і науковців. Таким чином, ми жодною мірою не можемо розглядати протистояння неорадянському реваншу, як елемент зовнішньополітичної боротьби. Воно залишається однією з найважливіших складових внутрішньополітичного протистояння у сучасній Україні.
На превеликий жаль, тема Голокосту у пострадянському та світовому російськомовному просторі сьогодні не існує окремо від неорадянської міфології Другої світової війни. У цьому міфі, як і у будь-якому міфі взагалі, існує позитивний і неґативний контексти, у тому числі, пов’язані з Голокостом. Позитивний не просто констатує, що Червона армія врятувала від смерті євреїв, що залишилися живими на окупованій території колишнього СРСР та держав Східної Європи, зокрема у нацистських таборах смерті на території Польщі.
Він наголошує, що саме Радянський Союз від початку Великої Вітчизняної війни ніс визвольну місію на всіх окупованих нацистами землях, і саме йому слід завдячувати євреям, що пережили Катастрофу. Неґативний наполягає на тому, що Радянський Союз був взагалі єдиною державою, яка щиро прагнула врятування євреїв, у той час як всі інші учасники війни в той чи інший спосіб намагалися євреїв знищити. Парадоксально, але у цьому міфі провідна роль саме нацистського Райху відходить на задній план порівняно, навіть, не з діяльністю урядів його союзників, а з проголошеними антиєврейськими злочинами українських, литовських, латиських, естонських націоналістичних формувань, до яких зараховано не лише відповідні партизанські армії, а й національні добровольчі формування у складі Вермахту і Військ СС, і взагалі місцеву поліцію, що була сформована на відповідних територіях.
Треба підкреслити, що формування зазначених концепцій не є наслідком фахових наукових досліджень, запровадження до обігу нових документальних джерел, чи відвертої дискусії у науковому середовищі. Навпаки, професійні історики, як і за часів СРСР, жертвують своїм особистим і корпоративним реноме задля того, щоб задовольнити політичних замовників. Це унеможливлює будь-яку фахову дискусію, оскільки єдине, до чого може призвести така полеміка з прихильниками неорадянського бачення історії ХХ ст. взагалі, та Другої світової війни і Голокосту зокрема, це леґалізація їх у професійному полі. На наш погляд, варто ставитися до таких «істориків», як до звичайних ревізіоністів, тобто не полемізувати з ними, а просто викладати результати фахових досліджень із зазначеної тематики.
Почнемо з неґативної складової цього міфу.
Якщо зосередитися саме на українській ситуації, можна, з одного боку, констатувати, що:
1. Після початку нацистського антиєврейського терору провідні органи ОУН обох відламів публічно закликали своїх членів не брати участі у цих заходах.
2. Власне націоналістична партизанка, тобто УПА, не мала відношення до знищення єврейського населення.
3. Так само у винищенні єврейського населення не брали участі українські добровольчі формування у складі Вермахту та Військ СС, зокрема леґіони «Нахтіґаль» і «Роланд» та дивізія СС «Галичина».
4. Т.зв. «українська допоміжна поліція» доволі широко використовувалася для здійснення антиєврейських акцій, але вона, по-перше, не була і за своїм статусом не могла бути їхнім ініціатором, а по-друге, переважно виконувала функції збору та оточення на місці розстрілів.
5. Масштаби допомоги євреям з боку місцевого неєврейського населення та церковних структур значно недооцінено внаслідок того, що ця тема була під забороною понад сорок років, упродовж яких померло чимало свідків.
Разом із тим, слід визнати, що:
1. Ідеологія ОУН обох відламів напередодні та в роки Другої світової війни містила принципову антиєврейську складову, розглядаючи євреїв як посібників більшовиків.
2. На початку німецько-радянської війни землями Західної України прокотилася хвиля погромів, участь у яких активістів ОУН ще ґрунтовно не досліджено.
3. Хоча українська допоміжна поліція складалася переважно з добровольців із числа колишніх радянських військовополонених і місцевої молоді, на першому етапі її формування діячі обох ОУН брали значну участь у цьому процесі, а відтак несуть свою частку відповідальності за участь у нацистських каральних акціях.
4. Під час формування масової УПА, з весни 1943 р., до її складу перейшла значна кількість колишніх поліцаїв, у т.ч. тих, хто був заплямований співучастю у нацистських злочинах проти єврейського населення.
На жаль, треба визнати, що до сьогодні, як в Україні, так і поза її межами, є дуже мало істориків, які були б готові врівноважено досліджувати усі складові українсько-єврейських стосунків під час війни. А це є вкрай необхідним, оскільки лише чесно розповівши про власні злочини і прорахунки, ми набуваємо морального права оцінювати чужі.
А чужих було достатньо. Дуже важливо усвідомити, що саме позитивна складова неорадянського міфу побудована на тотальній брехні, оскільки Радянський Союз та його комуністичне керівництво зробили дуже багато для того, щоб Голокост став можливим.
1. Зростання популярності і, нарешті, перемога нацистів на демократичних парламентських виборах стали наслідком:
– по-перше, того, що значну частину населення Німеччини було налякано постійними спробами збройного комуністичного перевороту, що мали б призвести до встановлення у країні кривавої диктатури на зразок тої, що повною мірою виявила себе у СРСР;
– по-друге, свідомого розколу лівого руху Комінтерном, що призвело до появи комуністичних партій, керованих із Москви, які головною своєю метою бачили боротьбу з соціал-демократією, а не нацизмом.
2. Прагнучи до європейської експансії, радянські очільники намагалися не запобігти війні, а розпочати її у найбільш слушний для себе час. Для цього вони намагалися зіштовхнути Райх із західними демократіями, а свою підтримку однієї зі сторін обумовлювали згодою на окупацію колишніх російських колоній. Як наслідок, Москва дійшла згоди з Берліном і вступила до Другої світової війни як союзник Райху.
3. Після розподілу Польщі, Сталін відмовився прийняти в СРСР мільйони єврейських біженців з цієї країни, що означало винесення їм смертного вироку.
4. Терористична політика радянського уряду впродовж усього часу його існування призвела до масової кризи лояльності, що мало наслідком фактичне небажання воювати мільйонів рядових бійців та офіцерів Червоної армії. Саме це призвело до грандіозних поразок 1941–1942 рр., внаслідок яких під німецькою окупацією опинилася територія з багатомільйонним єврейським населенням.
5. Після початку німецько-радянської війни радянським урядом не лише не було організовано централізованої евакуації єврейського населення, але радянською пропагандою взагалі замовчувалися факти масового знищення євреїв нацистами. Це призвело до того, що значна частина євреїв не усвідомила загрози і залишилася на окупованій території.
6. Діяльність радянських підпільників і партизан свідомо спрямовувалася московським керівництвом на провокацію німецьких репресій проти мирного населення окупованих територій. Першими під репресії потрапляли саме євреї.
7. Саме моральне розбещення владою населення впродовж 20 років радянського панування слід вважати основним чинником, що призвів до масової зради євреїв, які намагалися врятуватися, особливо на землях Великої України, хоча реальні масштаби співпраці неєврейського населення з нацистськими каральними органами слід вважати перебільшеними радянською пропагандою.
Безумовно, треба визнати, що об’єктивно саме перемоги Червоної армії спочатку унеможливили подальше просування нацистського панування на схід, а так, і подальше винищення радянського єврейства, а потім, у певний момент, зупиняли знищення євреїв у країнах Східної Європи.
Але стверджувати при цьому, що Червона армія мала за мету саме визволення євреїв від нацистів – це те ж саме, що стверджувати, нібито справжньою метою Вермахту було визволення українців від більшовиків. Зрозуміло, що обидва режими залюбки використовували тезу про свою «визвольну місію». Але так само зрозуміло, що обидві армії були лише знаряддям партійних диктатур, що, як слушно зазначив колись Володимир Буковський, змагалися лише за те, якого кольору мають бути концентраційні табори на землі: червоного чи брунатного.
Постає питання, чому неорадянська міфологія знаходить таку широку підтримку серед єврейського загалу, гарним прикладом чого стала конференція «Уроки Другої світової війни і Голокосту», що відбулася у Берлині у грудні минулого року? Йдеться не про її організаторів – чиновних російських євреїв, на зразок сенатора Шпіґеля, що намагається таким чином вислужитися перед Кремлем.
Йдеться про сотні її учасників із різних країн світу, переважну частину яких складали колишні радянські євреї. Чому євреї радо сприймають спроби відродити колишню радянську історичну міфологію за однієї умови: щоб у ній було гідно представлено роль євреїв у історії СРСР і було віддано данину пам’яті жертвам Голокосту? Ні, цілком зрозуміло, чому для пересічного єврея нацизм завжди буде гірше комунізму, а Шоа страшніше, ніж Голодомор, вірменська різанина чи тотальне знищення ромів, що відбувалося водночас з Голокостом. Природно, що, як окрема людина, так і будь-який народ, набагато ближче сприймає власну біду. Питання в іншому: чому вшанування пам’яті жертв Голокосту має обов’язково бути пов’язано у колишніх радянських євреїв саме з радянським баченням історії Другої світової війни?
Гадаю, відповідь на це запитання лежить у одній площині з відповіддю на запитання: чому, попри десятки, якщо не сотні мільйонів доларів, що було вбухано за двадцять років у єврейські організації на теренах колишнього СРСР, аніякого реального єврейського відродження досі так і не відбулося?
Асиміляція радянського єврейства виявилася набагато глибшою, ніж сподівалися наївні активісти часів Перебудови. Навіть переселившись до Ізраїлю (не кажу вже про США, Німеччину, Канаду тощо) радянські євреї у масі своїй залишилися, у першу чергу, радянськими людьми і лише у другу – євреями. Ілюзія іманентної ворожості євреїв до Радянського Союзу виявилася черговим міфом, якого було створено владою за часів боротьби з космополітами і ретельно підтримувано майже до самого кінця СРСР. Насправді ж євреї, як і завжди у своїй історії, були потенційно повністю лояльною до влади меншиною і прагнули лише одного – щоб влада нарешті скористалася цим потенціалом лояльності.
Саме тому до сьогодні серед пострадянського єврейства, особливо старшого віку, існує міф про «чудові тридцяті» – ті самі тридцяті, коли панував вирій сталінського терору, вирій, у якому загинули у т.ч. десятки тисяч самих євреїв. «Бо тоді не було антисемітизму», – таку відповідь ви отримаєте на будь-яку спробу заперечити «чудовість» тих років. Не було антисемітизму – це означає, що єврей міг стати радянським міністром, генералом або професором (про можливості кар’єри в партії або НКВС сьогодні воліють не згадувати). А те, що у той самий час закривалися синагоги та єврейські школи, заарештовувалися рабини та сіоністи, знищувалися єврейські містечка та єврейські колгоспи, – усе це залишається поза свідомістю людей, декілька поколінь яких прагнули бути не євреями, а «радянськими людьми», тобто зденаціоналізованими гвардійцями інтернаціональної імперії.
Усе вищезазначене є об’єктивною проблемою, якій, на жаль, очевидно, ще довго не можна буде дати ради. Але це не означає, що в принципі неможливо розірвати зв’язок, що склався у свідомості колишнього радянського єврейства між пам’яттю про Голокост і неорадянською історичною міфологією.
Для цього слід кардинально переставити усі акценти у відображенні та оцінці подій, пов’язаних з Голокостом. Треба відверто визнати, що він став можливим завдяки ґлобальному викривленню людського розуміння про добро і зло, про вічність і сьогодення. Євреї мають усвідомити, що під час Голокосту в них не було жодних союзників серед держав або державницьких рухів, що брали участь у Другій світовій війні. Не було тому, що всі визнані учасники тої війни воювали саме за держави, за їхнє створення, існування та розширення.
Жоден з них не воював за людей. Люди вели свою малу війну, війну без зброї, війну з усіма великими гравцями тої великої війни. Людей було дуже мало, вони зазнавали поразки, гинули, але до останнього намагалися врятувати один одного. І саме люди, а не держави, не армії, не уряди, були під час Голокосту єдиними союзниками євреїв на Землі.
Таке бачення історії Голокосту має призвести до принципового усвідомлення того, що і сьогодні не можна робити трагедії минулого предметом політичного торгу. Обмін публічного визнання Голокосту політичними нащадками учорашніх диктаторів на заплющення євреями очей на злочини їхніх попередників може принести лише короткочасну вигоду, але у далекій перспективі це призведе до девальвації самої трагедії.
Сьогодні очевидно, що відмова офіційного Ізраїлю визнати ґеноцидом вірменську різанину та Голодомор жодною мірою не надає справжніх ґарантій лояльності Туреччини або Росії інтересам Єврейської держави.
Лише моральна позиція з усіх питань світової історії та сучасної політики, а не пропаганда Голокосту будь-якою ціною, є запорукою існування Ізраїлю і безпеки світової єврейської спільноти. Народ, через який багато тисяч років тому людству було передано Б-жі заповіді, має сьогодні знайти у собі сили, щоб нарешті поставити їх в основу свого існування.
--------------------
Основні тези пропонованої статті були презентовані автором
під час роботи Круглого столу "Українське суспільство та пам'ять
про Голокост: освітній аспект", 27 січня 2010 року,
що був організований Українським центром вивчення історії Голокосту. |
