ЧИ МАЮТЬ ПРАВО УКРАЇНЦІ НА ІНСТИНКТ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ?

Йосиф СІРКА, Торонто

Від редакції. У попередньому числі «Форуму» було опубліковано статтю Йосифа Зісельса «Примирення не починається зі списків взаємних звинувачень». Її також було надруковано на сайті Майдан та у тижневику «Дзеркало тижня». Серед відгуків на сайті Майдан пропонована читачам стаття Йосифа Сірка з Торонта. Запрошуємо також читачів до подальшої дискусії.

Особу Йосифа Зісельса я знаю ще з часів, коли він був дисидентом і сидів за свої переконання. Знаю не особисто, але з того, що він писав, за що боровся і знаю, що боровся він за справедливість разом зі своїми однодумцями-українцями. В той час було ясно, що євреїв і українців гнобила «імперія зла», яка не дозволяла не те, що вільного розвитку етнічних груп, але й аґресивно проводила створення «нової історичної спільноти – совєтського народу» – а поза ним не було місця ні євреям, ні українцям, ні десяткам інших національностей!
Після розпаду імперії між єврейською спільнотою та українцями не дійшло до тої співпраці, яку вони проявляли у совєтських в’язницях та виправних таборах, психіятріях.

Із невідомих причин єврейська спільнота раптово стала в Україні матеріяльно найзаможнішою, а українська нація найбіднішою. В незалежній українській державі раптом розцвіло єврейське життя – школи, університети, синаґоґи. Українці ж змушені боротися за державну мову, за героїв своєї історії, за визнання Голодомору. Мені подобається оцінка п. Зісельсом історіії єврейської спільности і зокрема їхнє право на помилки й успіхи: «Проживаючи дві тисячі років в діаспорі, наш народ керувався насамперед інстинктом самозбереження, і було б лицемірством засуджувати його за це. Цей інстинкт спонукає наш народ за будь-яких умов орієнтуватися передовсім на сильну центральну владу держави».

Я вже не одного разу писав у статтях, що українцям слід вчитися саме у євреєїв, як боротися за своє, зокрема, як будувати й розбудовувати свою державу. Я вже раніше звертав увагу на подібність долі наших народів, а саме переслідування (за віру, національність), Голокост/Голодомор, заборона і втрата мови, держави та й релігії, оскільки, як і сам п. Зісельс зазначає, дехто і з-поміж євреїв не тільки поміняв віру, а й асимілювався. І це не дивно, бо за 2000 років поневірянь по світі можна багато чого навчитись, але й багато чого втратити. Терпіння українців не тривали 2000 років, зате були інтенсивнішими. 300 років царського гніту та закріпачення, знищення решток козаччини, заборона мови, ліквідація української церкви, деґрадація до малоросійства й незаперечний Ґеноцид голодом – були саме тим, що повинно б зближувати ці дві нації. Зрештою, поміж країнами Ізраїль та Україна немає великих непорозумінь, але їх можна знайти поміж українцями і українськими громадянами єврейської спільноти у спільній країні – Україні, про що й натякає Йосиф Зісельс.

Пан Зісельс зазначає, що: «Із нашої, єврейської, точки зору, Шухевичеві роль Героя України не личить». Але ж для арабів Менахім Беґін (колишній прем’р-міністр і лауреат Нобелівської премії) був терористом, араби й досі його не вважають героєм. Шухевич боровся за Україну, в якій сьогодні так вільно себе почувають єврейські співгромадяни. Крім того, серед борців Беґіна за Ізраїльську державу арабів не було, а в Українській Повстанській Армії боролись і євреї, то яких євреїв «точка»тут згадується!?

Можливо, тут перемагає якась невидима «єврейська точка зору», яка не може змиритися з тим, що українських героїв визнають самі українці, а початки ота «точка» бере від імперського підходу до історії України.

Єврейська спільнота в Україні є складовою частиною української держави, це було задеклароване ще за Української Народної Республіки ( 1917–1920, пригадайте українські гроші, на яких було написане й івритом), тобто, єврейська спільнота є рівноправною частиною країни Україна з державною українською мовою. І саме тут могла б єврейська спільнота допомогти розбудувати незалежну українську державу не чужою для українців мовою, а саме державною, бо ж імперія розпалася, і саме тут євреї могли б задокументувати, що вони не змушені «орієнтуватися передовсім на сильну центральну владу держави», але добровільно видавати журнали, газети та передавати по радіо й телебаченню державною мовою, а не мовою колись сильної центральної імперської держави. Гадаю, що жодному ізраїльтянинові і на думку б не спало запроваджувати в Ізраїлі другу державну арабську, лише тому, що все оточення країни арабомовне (і значна частина власного населення)!

Українці своє ставлення до євреїв показали під час Другої світової війни, коли врятовували життя своїм друзям, знайомим (ризикуючи власним життям), яким загрожували вивезенням у концтабори смерти. Ми знаємо, що серед євреїв є рабіновичі, які українського не визнають, але є й Мойсей Фішбейн, який довів Україні й світові, що можна бути євреєм і українським патріотом.

То чи не тут нам починати з того, що українці та «єврейська спільнота» в Україні є громадянами тої самої країни, а патріотами є не обов’язково лише націоналісти! Патріотами мусять бути всі громадяни країни, в якій живуть – тоді буде і держава сильна і спільнота здорова.

Йосиф Зісельс є надзвичайною людиною, яка пережила комуністичну в’язницю і стала символом борця за своє, але, часом складається враження, що він забуває, що вільна «єврейська спільнота» можлива лише у вільній Україні.

Злочинцями проти людяности були не тільки ті, що мали уніформи і вбивали мирне населення – їх світ засудив і засуджує (правда, часто вже після їхньої смерти), злочинцями мають бути визнані і ті, що з партійними квитками забирали від хліборобів останній хліб і залишали їм голодну смерть, це не повинно підлягати терміну давности!

Можна повністю погодитися зі словами пана Зісельса: «Ми не можемо не ставити перед собою завдання українсько-єврейського порозуміння, якщо хочемо, щоб майбутня демократична і європейська Україна мала в своєму складі таку ж гідну і шановану єврейську общину, як у Великій Британії, Франції, Бельгії або Італії». Але саме тут пан Зісельс кривдить українців. Ні Велика Британія, ні Франція, ні Бельгія, чи Італія не можуть «похвалитися» такою кількістю депутатів-євреїв у своїх парламентах, як це є у ВР України, жодна інша країна у світі не має у своїй владній структурі стільки євреїв, як це є в Україні – погляньте на владу всіх рівнів, мерів міст, ґубернаторів, оліґархів, банкірів, голів партій та навіть кандидатів у президенти.

Цього б ніколи не було, коли б українці не розглядали українських євреїв як своїх громадян, яким довіряють владу! Отже, не українці ділять громадян на українців і неукраїнців, а дехто з єврейської «общини» шукає конфронтації. Українці не вказують ізраїльтянам, кого ті мають вважати своїми героями, незважаючи на те, що українських громадян в Ізраїлі живе (згідно з ізраїльською статистикою) більше ніж «єврейської общини» в Україні. Єврейська «община» повинна поставити собі питання, чи вона ставиться так до України, як це роблять євреї у згаданих паном Зісельсом країнах, де вони є громадянами.

Отож, спільна історія відіграє ролю тоді, коли її спільно добре не тільки знають, але й поважають, а українсько-єврейське порозуміння існувало завжди, а служіння загарбникові обох приносило завжди непорозуміння і страждання.

Сьогодні, коли існують держави Ізраїль та Україна, слід шукати можливості поглибленої співпраці замість того, щоб займатися питанням, кого мають вважати героєм в Ізраїлі, чи Україні – історія і без того це встановить.
Якщо ж говорити про «інстинкт самозбереження», то українці також мають на нього право, бо щоденні зазіхання на українську територію, на історію, мову й культуру безперечно саме цей інстинкт викликають, який у євреїв зберігся сильніше.

Голокост сьогодні зміцнює почуття єдиної родини у євреїв по цілому світі, але Голодомор, який зломив хребет українцям, досі заперечують навіть деякі члени єврейської спільноти в Україні. Саме тут слід би було очікувати від єврейської спільноти більше допомоги й порозуміння, щоб і в Україні могли всі громадяни користуватися інформацією про ґеноцид українців.

Єврейська спільнота у світі довела, що вона здатна не тільки зберегтися, а й побудувати могутню державу в оточенні, яке не назвеш дружнім. Українці мають чого повчитися у євреїв,
і саме в цьому розумінні слід шукати порозуміння, а не визначати, кого мусять в Україні вважати героєм. Герої не народжуються, але героями вмирають. Якщо людина віддала своє життя в боротьбі за краще життя інших, коли людина жила й творила для блага інших, ото і є геройство.

В Україні досі ще повно пам’ятників і назв міст і сіл, заводів, вулиць, які носять назви жорстоких і кривавих «героїв» минулої диктатури, яка завдала Україні більше втрат, ніж монгольські навали. Коли б єврейська спільнота в Україні з такою запопадливістю взялася за зняття цих монстрів минулого з майданів і міст України, як це роблять деякі її члени щодо героїв та історії України, то це сприяло б дуже великою мірою порозумінню між усіма етнічними групами в Україні. Зло, яке творили «ідоли» в бронзі, ще не достатньою мірою засуджене. Злочинці минулого (злочини проти людяности забуттю не підлягають) ще живі і займають місця у ВР України і саме в боротьбі з ними порозуміння між громадянами усіх етнічних груп в Україні може стати тим містком порозуміння, який не завалиться під жодним тягарем.

Тому можна повністю підтримати пана Зісельса, що коли хочемо порозумітися з сусідом, то слід приглянутися до себе. Німці з французами, чи французи з англійцями ніколи б не порозумілись, якщо б не зрозуміли, що у спільних трагедіях поділялися усі сторони.

Конституція України забезпечує рівні права усіх громадян, а як громадяни ці права використовують,
то вже залежить від них самих. Як то кажуть у народі: «Як собі постелиш, так будеш спати!»
Сподіваймось, що інстинкт самозбереження українців допоможе їм на виборах президента, так як цей інстинкт допомагав євреям впродовж 2000 років вижити і перемогти.

maidan.org.ua