ПАМ'ЯТІ ВИДАТНОГО УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИКА ЯРОСЛАВА ДАШКЕВИЧА

Львівська історична наука впродовж останніх десятиріч трималася на «трьох китах»: Я. Дашкевичеві, Я. Ісаєвичеві та О. Купчинському. Останньої п’ятниці лютого не стало одного з них – Ярослава Романовича Дашкевича. Утворилася величезна інтелектуальна прогалина, заступити яку ще дуже довго буде неможливо, якщо взагалі можливо кимось його заступити.

Він знав, здавалося, усе. Його просили прокоментувати будь-яку подію, що мала історичне коріння, до нього зверталися і телебачення, і преса, коли треба було сказати слово у справі Волинської трагедії часів Другої світової війни, або з проблем давньої й середньовічної історії України. Він був видатним орієнталістом і сходознавцем, найкращим вірменістом, знавцем мови кипчаків, а разом із тим неперевершеним україністом, що мав свій погляд на М. Драгоманова і М. Грушевського, В. Липинського і Д. Донцова, який міг фахово говорити про політологічні проблеми сучасної України. Це був надзвичайний ерудит, неперевершений знавець джерел і водночас найяскравіший український історик-концептуаліст, історіософ історії. До речі, сам він цього терміна не любив – занадто вже багато ним маніпулюють різні псевдонауковці, паразитуючи на інтерпретації, а не аналізуючи в позитивістичній методиці джерел.

У своїх публічних виступах Я. Дашкевич завжди акцентував увагу на поверненні до архівного документа. Для нього документальне джерело завжди було ціннішим від дослідницької фантазії, спертої на інтуіцію, не підкріпленої автентичною пам’яткою.

Не часто буває, щоб син видатних батьків сам, власною працею досягав вершин іншого ремесла і ставав видатною людиною. Ярослав Дашкевич походив із знаменитої родини. Його батьки здобували українську незалежність у війні за УНР і ЗУНР, були славними вояками УСС і УГА. Роман Дашкевич став генерал-хорунжим військ УНР, був соратником Симона Петлюри і Євгена Коновальця. Олена Степанівна – четар січових стрільців, дівчина – бранець російських таборів для військовополонених, хорунжа Української галицької армії. Це були люди нової ґенерації, які не лише любили зовнішні прояви української стихії, а віддавали життя для досягнення української державності новітніх часів. Їхні колеги, старшини усусусів, у 1920-ті творили Українську військову організацію і ОУН. Голова останньої Євген Коновалець був дружкою на віденському весіллі О. Степанів і Р. Дашкевича. У такій родині героїв, яких знала уся Галичина, народився син – Ярослав.

За своїх батьків довелося постраждати й зовсім ще юному Ярославу Романовичу. Студентом його арештували і посадили в Карагандинський радянський концтабір. Він не міг вчитися на історика, але мав добру філологічну освіту у Львівському університеті. Головним же університетом було його оточення. Першорядні вчені, товариші матері і батька – Іван Крип’якевич, Мирон Кордуба, Юр Меженко – сметанка дорадянського Львова, бували в домі батьків. Він мав свої домашні університети, і це дало можливість уже в 1960-ті роки, за Хрущовської відлиги, стати знаним науковцем. Він встиг захистити кандидатську дисертацію з проблеми вірменських середньовічних колоній в Україні і видати збірник документів на цю тему. Але вже з початком брежнєвщини, коли повертається ідеологічна сталінщина, він знову стає небезпечним для комуністичного режиму. Я. Дашкевича виганяли з роботи, йому не давали можливості працювати за фахом, він змушений довгий час бути безробітним. Але в цей час Ярослав Романович продовжує працювати науково, в бібліотеках і архівах, писати в шухляди статті.

За часів «перебудови» Я. Дашкевич починає їздити Україною з українознавчими лекціями, які були темами його наукових робіт. Він розповідає про лакуни, що утворилися через радянську цензуру в історико-географічному атласі України, проблеми репертуару української книги, наголошує на відсутності державницького погляду на українську історію тодішньої історичної науки.

Виступи Я. Дашкевича збирали переповнені зали київських клубів і актових зал різних науково-дослідних інститутів і музеїв. Його праці ставали знаними для читаючої публіки, спраглої правдивих знань з історії задовго до їхньої публікації. Саме Ярослав Романович став одним із провідних науковців, що реабілітували для українців ім’я Михайла Грушевського. Він був неперевершеним доповідачем, умів блискучо володіти аудиторією. Ніхто не залишався байдужим до почутого. Це був істинний харизматик інтелектуального середовища, трибун і вітія. Здавалося кожне сказане ним слово, не було зайвим, діяло на найінтимніші струни людської психіки. Не раз спадало на думку, що цьому реліктові старого небільшовицького часу провидіння дало можливість вижити і передати новому поколінню вартості української культурної традиції, досягнення рафінованої міської культури.

Навіть зовнішність Я. Дашкевича разюче заперечувала той культивований усіма окупантами України провінційний національний примітивізм, проти якого так багато воював Євген Маланюк. Довге хвилясте сиве волосся, високий з горбинкою ніс, породисте обличчя з виразними, ніби вирізьбленими майстром італійського Відродження, очима і високим чолом. Постава Дон-Кіхота, відприроднього аристократа духу. Поважна, неспішна манера говорити, впевненість і переконаність фраз – все промовляло в ньому про глибоко вкорінений аристократизм. На жаль таких українців у нас завжди було не багато.
Царства небесного просимо для цієї людини. Дяка Господеві, що він був серед нас.

Ігор ГИРИЧ, завідувач відділу
Інституту української архео-
графії та джерелознавства
ім. М. Грушевського НАН України