…ПРОКИНУЛИСЬ – НЕМА НІЧОГО?

Президент – це не просто посада. У державі, що ніяк не відбудеться, президент – це звання. В якомусь сенсі, народне. Бо народ, давно в усьому зневірений, легковірно чекає чудес від кожного новоявленого ґаранта. Високий кредит довіри, який видається раз у п’ятирічку, – наочна демонстрація цього. Дедалі рідше демонструючи готовність щось відстоювати, народ упирається у своєму химерному праві обирати собі повелителя без посередників. Він, народ, який давно себе шукає і ніяк не знайде, схоже, потребує президента інстинктивно. За великим рахунком, колективні пошуки найдостойнішого – ледь не єдине, що час від часу перетворює жителів різних областей на якусь спільність. Усі хочуть, щоб перший за званням був подобою проникливого поводиря, мудрого пастиря, досвідченого лікаря, вмілого тренера, хазяйновитого завгоспа й енергійного виконроба. Людиною, яка нас чимось об’єднала б. Щоразу боязка надія сонно ворушить ослаблими крильцями. Може, цей знає, як? Може, цього разу пощастить?

Поки що не щастить. Але досі попит мимоволі й неухильно коригував пропозицію. Кожен володар намагався якщо не бути, то бодай здаватися президентом усіх у цій країні. З їхніми різними умовностями й упередженнями, ритуалами й традиціями, цінностями і міфами, з їхніми безглуздими капищами й величними святинями. Не міг зрозуміти – вчився приймати. Не виходило кохання – прагнув сподобатися. Не складалося з доброю грою – репетирував гарну міну. Не виходило розумнішати – приховував дурощі. Бодай деякі. Бодай іноді. Не виходило приховувати – хоча б соромився.

Кравчук, Кучма і Ющенко. Навряд чи хтось із цієї трійці повною мірою відповідав званню «батько народу». Але кожен бодай намагався. Володіння булавою зобов’язувало час від часу бачити в народі не лише частину населення, яка віддала за тебе голоси. У державі – не лише інструмент особистого збагачення. У слові «Батьківщина» – не лише назву партії, очолюваної Тимошенко. Скромний у бою Кравчук тренував уміння приймати жорсткі рішення і уліковував самовпевненість у дискусіях з опонентами. Незговірливий і незграбний Кучма набував необхідної гнучкості й обростав здоровими рефлексами. Лінивий, блазований Ющенко мимохіть і невдоволено вчився виконувати правила, приймати умовності.

Президентське життя стомливе. Воно насильно вчить відповідальності за всіх і за все. Відмінників у цьому навчанні в нас не було. Але спостерігалися спроби бути старанними. Наші ґаранти аж ніяк не домоглися успіху в справі «зшивання» країни. Але всі троє панічно боялися розламу. Від імовірних дурниць, які загрожували неймовірними наслідками, їх убезпечував якщо не патріотизм, то інстинкт самозбереження.

Новий президент заступив на пост номер один два місяці тому. Зрозуміти, який із нього реформатор, поки що неможливо. Який із нього адміністратор, ми знали й до цього. Який із нього охоронець Конституції, навіть казати не хочеться. Який із нього оратор, у принципі, не так уже й важливо. Який із нього Верховний головнокомандувач, Бог дасть, не дізнаємося ніколи.

Але бути вождем для всіх він не те що не може. Він не хоче. Він не те що не розуміє, як. Він не розуміє, навіщо. Навіщо шанобливе ставлення до святинь, яким ти не вклоняєшся? Повага до традицій, яких ти не дотримуєшся? Терпимість до билин, яких ти не чув? До чого ощадливе ставлення до того, чого не можна покласти в банк?

Важко сказати, що для нього означає поняття «Батьківщина», але легко припустити, що про багатоманітність не йдеться. Його світ вузький і простий. Усі, кого він не може нагнути, – вороги. Усе, що він не може побудувати, його не цікавить. Швидше за все, його Батьківщина не СРСР, і не Донбас. Його батьківщина – Межигір’я.
Навіть двох місяців достатньо, аби зрозуміти, наскільки велике його небажання вчитися. Навіщо? Читати, писати і, головне, рахувати він уже навчився. Нехай і з помилками. Які можуть виявитися фатальними.
Тому що ніхто так поспішно не розривав країну, схоплену на живу. Навіщо майстерність білошвейки тому, хто так спритно управляється з бетономішалкою?
Країна швидко з’ясувала, що їй не потрібні іспити з української мови у вишах, український дубляж у кіно та український переклад на телебаченні. Їй пояснили, що вона має набагато більшу потребу в обов’язковому вивченні російської літератури в школі. В єдиному з росіянами уроці пам’яті. Спільному з росіянами підручнику з історії. Спільному з росіянами параді. І просто російському державному телеканалі.

І це не виявилося б настільки болючим, якби не було образливої виставки в Українському домі, організованої з подачі депутата від Партії реґіонів. Ідеї зі спорудженням пам’ятника Сталіну, в якій не побачили нічого поганого члени його уряду. «Червоного прапора в законі» – чергової інтеґруючої ідеї кримського парламенту, очолюваного реґіоналами. Рішень про незаконність присвоєння звання Героя Бандері і Шухевичу, ухвалених донецьким судом. Георгіївської стрічки, що асоціюється не стільки з давньою великою перемогою, скільки з недавньою модою, запровадженою у «Великій Росії».

Список цей можна продовжувати довго. Але навіщо? Він не побачить у переліченому нічого поганого. Для нього це так само природно, як звертатися з першою монаршою промовою до співгромадян російською мовою. Як піднімати тост у Великий піст на банкеті на свою честь. У нього свої уявлення про патріотизм і християнство. І про демократію. Він не бачить нічого лихого в тому, що договір, який зачіпає долю країни і перспективи поколінь, готувався в небачених навіть для кучмівських часів умовах келейності і непрозорості.
Посмішка Януковича після підписання харківських угод сяяла переможним лакейством. Неможливим для жодного з його попередників, хай як би до них ми ставилися.

Він підписав харківський пакт і указ про урочисте святкування 20-річчя проголошення суверенітету України в один день. Очевидної іронії Янукович не зрозуміє. А те, чого він не розуміє, для нього не існує. Українське витікає з країни, як кров із вспоротих вен. Тихо й смертельно. І якщо ця країна помре, швидше за все, він цього не помітить.

Повністью читати на сайті http://www.dt.ua/1000/1550/69290/