ДЕПОРТАЦІЯ КРИМСЬКИХ ТАТАР ЯК ҐЕНОЦИД
(ДОПОВІДЬ НА НАУКОВОМУ СЕМІНАРІ «ГОЛОДОМОР 1932-1933 рр.
В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ ЗЛОЧИНІВ ГЕНОЦИДУ ХХ-ХХІ ст.»)

Наталя БЕЛІЦЕР,
Інститут демократії імені Пилипа Орлика

Трагічні події, пов’язані з тотальною депортацією кримськотатарського народу у травні 1944 р. і наступними десятиріччями насильницького утримання в місцях вигнання, були одним із широкомасштабних злочинів радянського режиму; це не викликає жодних сумнівів ні в кого в світі – за винятком хіба що найбільш радикально налаштованих членів компартій та «антиісламістів».
Значно більші розбіжності виявляються у спробах визначитися, як само треба кваліфікувати цей злочин. Депортація (переважно жінок, дітей та немічних старих, оскільки більшість чоловіків воювала в складі Червоної Армії) була здійснена в безпрецедентно короткий термін – лише за три дні з Криму було вивезено у потягах, непристосованих для перевезення людей, 194 155 осіб.

Під час самої депортації і впродовж перших років перебування депортованих у «спецпоселеннях» – переважно в Сибіру, на Уралі та центральноазіатських республіках – внаслідок голоду, холоду, хвороб, нелюдських умов проживання загинуло, згідно з різними підрахунками, від 38% до понад 46% усього населення. Для характеризування того, що відбулося, правники і вчені – історики, етнологи, політологи – зазвичай вживають різні терміни. Найчастіше зустрічаються такі, як «масові репресії проти кримських татар», «етноцид», «етнічна чистка», «злочин проти людства» та «ґеноцид»; окремі дослідники, не переймаючись «юридичною чистотою» визначень, подекуди вживають їх як синоніми.

У спробах з’ясувати, наскільки втрати кримськотатарського населення внаслідок депортації підпадають під поняття ґеноциду, найдоцільніше використовувати визначення останнього, запропоноване 1948 р. Конвенцією ООН «Про запобігання та покарання злочину ґеноциду».

Стаття 2 цієї Конвенції характеризує ґеноцид як будь-які з наступних дій, скоєних із наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну або релігійну групу:
· вбивство членів такої груп;
· заподіяння ним тяжких фізичних або ментальних ушкоджень;
· свідоме створення для цієї групи умов проживання, що призводять до повного або часткового винищення групи;
· вживання заходів з метою запобігти народжуваності дітей у групі;
· насильницька передача дітей з цієї групи до іншої.

Пізніше саме таке визначення ґеноциду було підтримано й Міжнародним кримінальним судом (рішення про започаткування якого було прийняте ООН 1998 р. у зв’язку із війнами на території колишньої Югославії; це рішення набуло чинності 1 липня 2002 р.). Необхідно зауважити, що ст. 442 Кримінального кодексу України майже дослівно повторює наведене вище означення ґеноциду. Тим не менш, не тільки українські ЗМІ, а й досвідчені вчені, розглядаючи цей аспект кримськотатарської проблеми, часто спираються не на юридично-правові норми національного або міжнародного законодавства, а на значно спрощені уявлення про геноцид – наприклад, такі: «ґеноцид передбачає намір повністю фізично знищити народ». Насправді ж те, що відбулося з кримськотатарським народом 1944-го та наступних років, цілком можливо характеризувати як дії, що підпадають під пп. 2, 3, деякою мірою – п. 4 міжнародного визначення ґеноциду.

Інша річ, яким чином довести (і чи можливо це взагалі), що метою таких дій був свідомий намір повного або часткового знищення цієї етнічної групи. Звісно, подібні відверто сформульовані наміри навряд чи можна відшукати в будь-яких архівних документах – так само, як і стосовно Голодомору – ґеноциду українського народу. Проте, вагомими доказами на користь саме таких намірів слугують намагання повністю позбутися матеріальної та духовної спадщини кримських татар на їхній батьківщині, що послідовно й систематично відбувалися після їхньої депортації з Криму, а також унеможливлення вивчати рідну мову, традиції, культуру в усі часи після вигнання. Більше того, навіть сама назва «кримські татари» зникла з переліку національностей, що мешкали в Радянському Союзі; замість того, їх записували просто як «татарів», що свідчило про бажання повністю заперечити саме існування кримськотатарського народу як окремого етносу.

Активісти Національного руху кримських татар (започаткованого у 50-х рр. минулого сторіччя і спрямованого на боротьбу, винятково мирними шляхами, за повернення на Батьківщину) почали спиратися на міжнародну концепцію ґеноциду на початку 60-х. Після спонтанної масової репатріації наприкінці 80-х – початку 90-х рр. і поновлення таких виборних органів самоврядування, як Курултай (Національна Асамблея) та Меджліс (обирається делегатами Курултаю, поєднує функції представницького та виконавчого органу), це питання не було забуте, хоча пріоритетніші правові, політичні та економічні проблеми не дозволяли докласти системних та послідовних зусиль для визнання депортації та її наслідків геноцидом кримськотатарського народу.

Ситуація дещо змінилася 2005 р.: 11 грудня 4-та сесія четвертого Курултаю кримськотатарського народу визнала депортацію 18 травня 1944 р. й наступні десятиріччя насильницького утримання кримських татар у місцях вигнання актом ґеноциду корінного народу Криму. Тоді ж була створена Спеціальна комісія з вивчення ґеноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків; її перше засідання було проведене 20 травня 2006 р., перший звіт роботи Комісії оприлюднений 22 грудня 2006 р. на 5-й сесії четвертого Курултаю.
Робота з визнання депортації актом ґеноциду значно активізувалася 2009 р. На виконання указів президента України «Про відзначення 2009 р. Дня пам’яті жертв політичних репресій» та «Про заходи у зв’язку з 65-ми роковинами депортації з Криму кримських татар та інших осіб за національною ознакою», у травні у Сімферополі відбулася виїзна колеґія Служби безпеки України, в засіданні якої взяли участь лідери кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв та Рефат Чубаров, муфтій мусульман Криму Еміралі Аблаєв, постійний представник Президента України в АР Крим Леонід Жунько.

Там було повідомлено про розсекречення низки архівних документів, що стосувалися репресій комуністичного режиму проти кримських татар. У Резолюції загальнокримського жалобного мітингу 2009 р. – останнього з тих, які щороку проходять у Сімферополі в день депортації – 18 травня – містилися доволі жорстко сформульовані вимоги до української держави, включно із закликом вжити рішучіших заходів для подолання наслідків ґеноциду. Активніша позиція кримськотатарської спільноти була засвідчена й у зверненнях голови Меджлісу, депутата ВР Мустафи Джемілєва до президента України та голови СБУ, що були підтримані аналоґічними зверненнями народного депутата Григорія Омельченка. У відповідь на це, 2 липня 2009 р. Президент доручив СБУ та Генпрокуратурі розглянути питання про порушення відповідної кримінальної справи, що можна вважати першим кроком до офіційного визнання депортації кримських татар актом ґеноциду.

14 липня, за ініціативи СБУ, в Києві відбувся круглий стіл «Депортація кримських татар: історичні та правові оцінки», в якому взяли участь народні депутати України, представники СБУ, громадських організацій, засобів масової інформації, низка експертів та дослідників. Заступник голови СБУ Микола Герасименко повідомив, що на виконання доручення Президента України Віктора Ющенка Служба безпеки України разом з Генпрокуратурою проводить збір матеріалів, які стосуються незаконних виселень 1944 р. кримськотатарського народу, а також болгар, вірмен, греків та німців, які проживали на території Криму. Збираються та вивчаються документи про злочини тоталітарного режиму 1944 р., встановлюються та опитуються свідки. Очікується, що на підставі здобутих матеріалів СБУ та Генпрокуратура нададуть правову оцінку незаконному насильницькому виселенню «народів Криму» відповідно до норм вітчизняного законодавства.

Крім того, на доручення Президента в кримській філії СБУ створена спеціальна слідча комісія, яка почала співпрацю зі Спеціальною комісією Курултаю. За словами заступника її голови Ельведіна Чубарова, татари «вже розпочали передачу їй копій перших свідчень про депортацію, щоб їх долучили як документи, щоб їх могли вивчити й опитати за необхідності цих свідків депортації. Як ми знаємо, ця слідча група вже розпочала доволі активно працювати в цьому напрямі».

Таким чином було започатковано безпрецедентну – особливо враховуючи специфіку ситуації в АРК – взаємодію державної комісії Служби безпеки України з громадською комісією, створеною й досі не визнаним офіційно органом самоврядування – Курултаєм кримськотатарського народу.
Ґрунтовний звіт, що охоплював роботу Спеціальної Комісії за майже трирічний період – з травня 2007 р. до листопада 2009 – був представлений Ельведіном Чубаровим делегатам Курултаю 5 грудня 2009 р. Результати роботи членів Комісії, що працюють безоплатно, фактично на громадських засадах, вражають. Ними створено архів документів – свідчень, в якому містяться 610 листів із розповідями про спецоперацію по насильницькому виселенню, про життя у вигнанні, фізичні та моральні втрати членів своїх сімей та рідних. Більшу частину цих спогадів опубліковано у тритомному виданні «Депортация. Как это было». Останні 150 спогадів, що надійшли до Комісії у 2006–07 рр., ще чекають на опублікування, так само як і 60 архівних документів, зібраних членом Комісії Гульнарою Бекіровою.

Успішності роботи Комісії заважає низка чинників переважно політичного та юридичного характеру. Насамперед, це стосується й досі неврегульованих питань законодавчої реабілітації кримськотатарського народу та ви-значення його статусу як корінного народу (а не просто однієї з численних «національних меншин» України).

Згадаймо сумну історію і досі не прийнятого закону про реабілітацію. За законопроект «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», авторами якого були народні депутати Мустафа Джемілєв і Рефат Чубаров, у червні 2004 р. проголосували 380 депутатів при необхідних 226. Проте цей закон, після підписання його тодішнім Головою Верховної Ради, мабуть із суто політичних міркувань, був заветований президентом Леонідом Кучмою. На жаль, ситуація не змінилася на краще і після перемоги Помаранчевої революції, приходу до влади нового демократичного уряду та парламентських виборів 2006 та 2007 рр. Останній варіант законопроекту, підготовлений Державним комітетом у справах національностей та релігій, був значно слабкішою версією, ніж попередня; він зазнав нищівної критики з боку керівництва та юристів Офісу Верховного Комісару ОБСЄ з питань національних меншин. Немає жодного прогресу і в спробах представити на розгляд ВР закон про статус кримськотатарського народу, першу версією якого було розроблено ще 1996 р. – одразу ж після ухвалення нової Конституції України. Зрозуміло, що за таких обставин годі сподіватися на те, що законодавче розв’язання низки неврегульованих проблем кримськотатарського народу розпочнеться з розробки та розгляду нормативно-правового документа стосовно визнання скоєного проти нього злочину ґеноцидом.

У низці матеріалів загальноукраїнських ЗМІ, у тому числі цитованих автором, відбивається переважно співчутливе, позитивне ставлення українського суспільства до можливості визнання депортації 1944 р. та її наслідків актом ґеноциду кримськотатарського народу. Важливо також зазначити, що деякі всеукраїнські громадські організації – зокрема, Конґрес національних громад України – вважають депортацію кримських татар одним із загальновизнаних ґеноцидів ХХ-го сторіччя, – таких, як Голодомор, Голокост, Ґеноцид вірмен тощо.

Складніша ситуація з урядовими структурами, політичними партіями та депутатським корпусом, представники яких зазвичай використовують це болюче питання в суто політичних цілях, в першу чергу – у безперервній боротьбі за владу, що останніми роками стала, на превеликий жаль, невід’ємною рисою політичного життя в Україні. Використання в політичних цілях трагедій Голодомору – ґеноциду українського народу і депортації – ґеноциду кримських татар – є цинічним й ганебним, неприпустимим явищем; державна політика стосовно цих проблем не повинна зазнавати істотних змін у залежності від того, яка політична сила і який президент прийшли до влади в результаті чергових виборів.

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2010
Дизайн та підтримка- О. З.