ОСТАННІЙ РОМАНТИК?
ПРЕЗИДЕНТ КАЧИНСЬКИЙ ТА УКРАЇНА

Анджей ШЕПТИЦЬКИЙ,
аналітик Інституту міжнародних відносин
Варшавського університету

Президент Лех Качинський походив з родини незалежницьких традицій. Він також від кінця 70-х рр. був пов’язаний з демократичною опозицією – Комітетом охорони робітників, а пізніше «Солідарністю». Цей досвід вплинув на його політику щодо України. Качинський певною мірою продовжував традицію Пілсудського, Гєдройца та Мєрошевського. Хотів розвивати відносини Польщі з республіками колишнього Радянського Союзу – не лише із східними сусідами, але також з іншими державами реґіону.

Він робив це будучи переконаним, що співпраця Польщі, України, Литви, Грузії та інших держав реґіону є ключовою умовою зміцнення їх незалежності та позиції на міжнародній арені. На відміну від західноєвропейських і деяких польських політиків відкрито застерігав перед намаганнями Росії домінувати в реґіоні. Незважаючи на це не мав сумнівів, аби поїхати туди 10 квітня 2010 р.

У 1989–2005 рр. його політична діяльність сконцентровувалася на внутрішніх справах. Ключового 1991-го, коли розпався Радянський Союз, а Україна відновила незалежність, він працював міністром зі справ національної безпеки за президентства Леха Валенси. 2004 р., будучи президентом Варшави, відвідав під час Помаранчевої революції Київ. Це стало символічним початком його української політики як майбутнього голови держави.

Качинський ще в день складення присяги 24 грудня 2005 р. висловився за продовження «стратегічного союзу з Україною», підкреслюючи, що «він повинен набрати більш конкретних обрисів». Новий президент, незважаючи на політичні різниці, які ділили його з попередником Олександром Кваснєвським, почав з ним співпрацювати в українському напрямі, оцінюючи його добрі знання про країну. Поміж лютим і березнем 2006 р. Качинський відвідав Україну з першим офіційним візитом. За наступні кілька років провів більше десятка зустрічей з президентом Ющенком.

Важливим елементом їхньої співпраці стало продовження процесу історичного єднання. У травні 2006 р. обидва Президенти зустрілися у Павлокомі (Підкарпатське воєводство), де відкривали пам’ятник українцям, які в січні 1945 р. загинули в цій місцевості від рук представників польського підпілля. У квітні 2007 р. Качинський та Ющенко спільно віддали шану у Варшаві жертвам операції «Вісла» – українцям і лемкам, виселеним з південно-східних земель Польщі 1947 р. У лютому 2009 р. обидва президенти взяли участь у заходах в Гуті Пєняцькій (Львівська область), де 1944 р. загинули польські мешканці.
Качинський намагався не піддаватися польським екстремістам, котрі не хотіли співпраці з Україною – 2008 р. відмовився від участі в заходах з нагоди Волинської трагедії, співорганізаторами якого в липні у Варшаві були кресові середовища.
Спільно з українськими партнерами Качинський намагався розвивати енергетичну співпрацю, котра, зокрема, дозволила би зменшити залежність від Росії. Під час першого свого візиту до Києва підписав спільно з Ющенком декларацію щодо розвитку співпраці в енергетичних справах. У документі визначено бажання модернізувати існуючу транзитну інфраструктуру та вивчити можливості нових шляхів поставок газу з Центральної Азії до Європи.
Там також підкреслено, що енергетична співпраця «є одним із пріоритетних компонентів стратегічного партнерства Польщі та України».
Качинський та Ющенко пробували також активувати проект «Одеса-Броди», який мав служити для поставки каспійської нафти на Західну Україну – а після його продовження – далі до Польщі.
Обидві держави діяли для активізації співпраці держав реґіону в цій справі, яким сприяли енергетичні саміти, у котрих брали участь, серед інших, представники Польщі, України, а також Литви, Грузії, Азербайджану й котрі відбулися 2007 р. у Кракові та рік пізніше – у Києві.
Солідарність країн реґіону найкраще було видно в серпні 2008 року, коли Качинський з Ющенком та представниками Балтійських держав однозначно підтримали президента Михаїла Саакашвілі під час російсько-грузинської війни.
Качинський однозначно підтримав прагнення України (чи щонайменше Президента Ющенка) вступити до НАТО та ЄС. На саміті в Бухаресті в квітні 2008 р. рішуче домагався із представниками інших держав Східної Європи надання Україні Плану дій щодо членства в Альянсі. Цілі не вдалося досягнути, але тим не менше Північноатлантична рада визнала – хоча й без зазначення дати – що Україна та Грузія вступлять у майбутньому в НАТО.

В оточенні Леха Качинського – в канцелярії Президента та ще більше в партії «Право та справедливість», першим лідером якої він був, виросло щонайменше кілька політиків, які активно діяли для польсько-українського зближення та промоції інтересів України в світі.

Варто тут згадати Міхала Камінського, автора резолюції Європейського парламенту 2007 р., в якій євродепутати висловилися за надання Україні перспективи членства в Євросоюзі, чи Павла Коваля, який добре знається на східній тематиці та в 2006–2007 рр. був заступником міністра закордонних справ Польщі.
Президент Качинський неодноразово сперечався з нинішнім польським урядом щодо закордонної політики, у тому числі в справі стосунків з Україною. Видається, що він мав враження, що команда Дональда Туска не приділяє достатньої уваги стосункам із східним сусідом. Водночас він умів сприймати добрі ініціативи, як запропонована Польщею 2008 р. та офіційно затверджена рік пізніше Євросоюзом програма «Східне партнерство», котра має на меті наближення до ЄС держав Східної Європи (в тому числі, України) та Південного Кавказу.

Українську політику Качинського нерідко критикували, закидаючи надто персоналізовані контакти з Ющенком. Президент Польщі, звичайно, волів би бачити у владі в Україні «команду реформ», тобто так звану Помаранчеву коаліцію. Водночас він підкреслював, що Польща буде співпрацювати з кожним українським урядом.

Вважалося, що його політика – у тому числі в українському контексті – є антиросійською, а його дії (в справах розширення НАТО, Євросоюзу, розвитку енергетичної співпраці і так далі) не приносять вимірних ефектів.
Це не змінює факту, що Качинський усе своє президентство був щиро прив’язаний до співпраці з Україною.
Він вважав розвиток політики в «південно-східному напрямі» (Україна, Грузія, Азербайджан) важливими здобутками Польщі після 2005 р. Для польського Президента добрі стосунки з Україною були цінними самими собою – у першу чергу з геополітичних причин та історичних зв’язків, котрі поєднують обидві держави.
Це відрізняло його від нинішнього польського уряду, який оцінює нинішні стосунки в інший спосіб – розуміє значення України, але вважає, що польсько-українська співпраця повинна ставити реалістичні цілі, котрі вписуються в основи закордонної політики та приносять конкретні результати.
Цю останню позицію один із польських публіцистів назвав «прагматизмом» протиставляючи його «романтизмові» президента Качинського та його оточення. Власне таким був Лех Качинський – вірив у ідеали, у свої переконання; вірив теж в Україну та значення двосторонніх відносин, часто всупереч своїм політичним інтересам та очевидним фактам.

unian.net