«МУЗЕЙ…» ВІДОМОГО АВТОРА

Олесь ІЛЬЧЕНКО

Признатися, я давно очікував на появу нового, обов’язково «товстого» українського роману початку третього тисячоліття. Він таки з’явився, і зараз вже добре відомий всім поціновувачам нашого слова. Це, звичайно, «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко. А я, бувало, ще кілька років тому наївно гадав, що його напише молодий, талановитий, невідомий широкому загалу автор… Та дива не сталося, і книгу на 830 (!) сторінок створила відома і перекладена мало не на двадцять мов світу та сама Оксана Забужко. Професіонал, інтелектуал, людина гострого розуму і – часто – такого ж язика!

Дехто зразу «здався без бою» і сказав, що роман такого обсягу прочитати не подужає. І навіть, знаючи, що я таки його прочитаю, напівжартома просив «переказати». Звичайно ж, такою невдячною справою займатися не буду – бо вийде, як у старому анекдоті: «Друг наспівав мені отого вашого Карузо… Ні слуху, ні голосу!». Насправді «Музей…» – річ, яка претендує на національну епопею. Справді, тяглість оповіді на 60 років захоплює: з примхливими і часто трагічними долями героїв, зрадами і коханнями, несподіваними відкриттями і тяжким подихом української історії, часто схожої на жах без кінця, на тяжкий нічний сон, від якого ми не ладні пробудитися. При читанні такого великого тексту важливо «осідлати хвилю», піймати інтонацію, як, скажімо, у джазі – тоді вже не втратиш ані настрою, ані драйву, ані легкості читання.

В одній приватній розмові Оксана Забужко зізнавалася, що найтяжче їй давалися для писання розділи роману про часи спротиву комуністичній владі на заході України в 1940-ві роки, тобто про героїчний Рух Опору тоталітаризмові підпіллям УПА. Але саме ці сторінки, ці розділи, як на мене, є найбільш потужними
і переконливими в «Музеї покинутих секретів». Тут справді віриш авторові від початку до кінця: все так і було!
Але, власне, роман набагато ширший, ніж просто оповідь про спротив нелюдській владі Сталіна та його поплічників. Цей роман – про всепроникний час, про минуле, яке не зникає – і на жаль, і на щастя; власне – про пам’ять людей, поколінь, яка і робить націю нацією.

Недарма нова антиукраїнська влада, зразка 2010 року, «на нашій, не своїй землі» одразу з такою люттю взялася переписувати підручники історії, зводити пам’ятники кривавому Сталіну, проклинати героїв УПА, громити державні інституції, які займалися вивченням і розкриттям правди про нашу історію в ХХ столітті.
Гадаю, вихід роману напередодні трагічного для українців (а не для мільйонів люмпенів і перевертнів), року приходу до влади в Україні відвертих українофобів, російських шовіністів, сталіністів та інших руйнаторів нашої держави і українства загалом – особливо знаковий і навіть необхідний.

В романі значний простір також займають події років 1990-х і початку 2000-х, аж до 2004 року. Авторський погляд тут так само прискіпливий, а пам’ять, бачимо, – чудова. Адже, як не дивно, багато чого з недавнього минулого швидко блякне, забувається… Як тоді працювали журналісти? Чим жило телебачення? Як почалися вбивства тих працівників ЗМІ, які докопувалися до правди? В цих розділах роману, його «залах», долі й думки героїв книги просто, сказати б, обплетені тодішніми реаліями життя нашої країни. Але минуле і тут визначає траєкторії доль як антипатичних персонажів роману, так і головних діючих осіб – Дарини і Адріяна.

Роман на наших очах, я переконаний, стає все більш актуальним. Текст, створений Оксаною Забужко насправді абсолютно читабельна і цікава річ. Хоч би як дивилися на нього різні критики й читачі – гудили чи хвалили – він є, він викликає емоції, а це вже ознака небуденності твору. Кепсько, коли над якимось романом просто знизують плечима. «Музей покинутих секретів», здається, нікого не залишив байдужим.

Ірина Славінська просто і точно написала: «Братися до критики «Музею...» – справа, м’яко кажучи, невдячна. Оксана Забужко таки не дебютант і має хороший авторський досвід за плечима – її новий текст якісний, структура роману-музею практично бездоганна, він справді гарно виписаний і випрацюваний».

Але ж… «Де критика роману?», – запитає прискіпливий читач. Вона може бути. Адже ідеальних текстів не буває (майже не буває). І я хотів був перелічити все, що мені не подобається в «Музеї…» такого відомого автора. А потім перечитав неоковирний початок «Анни Карєніної», поміркував про масштаби обдарувань класиків, неокласиків, наших сучасників… і подумав, що лихослів’я на адресу талановитої жінки та її творів залишу нашим ворогам.

Переконаний, що після кількох перекладів роману Оксани Забужко, які вже готуються до друку в країнах Європи, «Музей…» отримає різні літературні відзнаки. А наш читач має чудову можливість прочитати, сказати б, оригінал Оксани…