ПРО ЄВРОПЕЙСЬКУ МОВНУ ХАРТІЮ ТА УКРАЇНСЬКУ НАЦІОНАЛЬНУ ПОЛІТИКУ

Віталій НАХМАНОВИЧ

Нещодавно глибоко шанований мною Мирослав Маринович звернувся з закликом до свідомого українства: «Проти нас налаштовують Схід України і національні меншини? Доведімо, що братання на Майдані не було випадковістю, що людинолюбство і є справжнім обличчям модерної України». На жаль, проблема лежить далеко не лише у зовнішньому «налаштуванні».

Треба визнати, що значна частина (а якщо відверто, то половина) населення, так би мовити, самотужки «налаштувалася» проти незалежної європейської України. Ця половина є досить строкатою. Частина (більшість росіян Криму, угорців Закарпаття, румунів Буковини) прагне «возз’єднатися» зі своїми історичними батьківщинами разом із населеними ними реґіонами. Частина (переважно мешканці східних і південних областей) вороже ставляться до європейського вектору розвитку, сподіваючись довіку залишитись у звичному радянському державницько-патерналістскому цивілізаційному затишку. Нарешті, частина (насамперед, національні меншини) побоюються втратити внаслідок українізації свою етнічну або культурну (переважно, російськокультурну) ідентичність.

Цілком очевидно, що ставлення національного табору до кожної з перелічених частин населення має бути різним. Якщо перші взагалі загрожують цілісності Української держави, а другі принципово протистоять її європейському майбутньому, то треті, за певних умов, можуть стати щирими союзниками національно-демократичних сил. Прикладом цього є позиція кримських татар, поляків і молдован, які, кожні з власних підстав, вважають для себе за краще підтримувати становлення сучасної незалежної соборної України. Але для цього національний табір має остаточно відмовитися від розуміння націоналізму як суцільного моноетнічного домінування (у загальноєвропейському стилі 30-х рр. минулого сторіччя) і визнати можливість поєднання національної держави з етнічним, конфесійним і культурним розмаїттям. Нагадаємо, що згідно з переписом 2001 р. частка національних меншин в Україні становить понад 22% населення, а мовних – 32,5%. Гадаю, що за умов, коли Ю. Тимошенко поступилася В. Януковичу у другому турі президентських виборів лише 3,5% голосів, проєвропейським силам варто системно поборотися за прихильність хоча б частини цієї категорії виборців.

Катерина Корнійчук. Азбука знаків

По суті йдеться про узгодження сучасної концепції етнонаціональної політики України, що має бути втілена в життя одразу по поверненні сьогоднішньої опозиції до влади. Не останнє місце у цьому процесі посідає ухвалення низки законодавчих актів, пов’язаних з практичним функціонуванням Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин («European Charter for Regional or Minority Languages») (далі – Хартія). Безпосереднім поштовхом до початку розмови на цю тему можуть стати два законопроекти, що їх було подано на розгляд Верховної Ради на початку травня Вадимом Колесниченком – народним депутатом від Партії реґіонів і головою організації «Русскоязычная Украина». Ці законопроекти стосуються внесення змін до Хартії, зокрема уточнення списку мов, що потребують державного захисту (законопроект № 1071 «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської Хартії реґіональних мов або мов меншин»), а також ухвалення окремого закону, що дозволяв би впроваджувати пріоритетну підтримку окремих мов на реґіональному рівні (законопроект № 1072 «Про реґіональні мови та мови меншин»).

Але спочатку розглянемо загальноєвропейську ситуацію. Усього на сьогодні Хартію імплементовано у 24 (двадцяти чотирьох) європейських державах. Найбільше мов на загальнодержавному рівні зобов’язалися захищати Румунія (20), Польща (15) та Угорщина (14). Україна у цьому переліку поки що четверта, далі йдуть Сербія (10) та Словаччина (9). Звернімо увагу, що усі ці країни належать до нових східноєвропейських демократій, які схильні брати на себе «підвищені зобов’язання» заради скорішого входження до «Європейського клубу». Між іншим, із числа держав, що постали на уламках колишнього СРСР, Хартію імплементовано лише Україною та Вірменією. Росія, яка дуже полюбляє вчити нас толерантній національній політиці, жодних зобов’язань із мовної підтримки брати на себе не поспішає.

Разом із тим, значна частина країн старої Європи, що попри всі політичні міркування таки наважилися долучитися до Хартії (ані Франція, ані Бельгія, ані Італія, наприклад, цього не зробили), визначила лише окремі реґіони, де певні мови можуть розраховувати на державну підтримку. Так, в Іспанії на державну підтримку можуть розраховувати 10 мов у 12 автономних спільнотах і містах. Німеччина зобов’язалася захищати тією чи іншою мірою ромську мову на федеральному рівні, та 7 мов (включно з тією ж ромською) у 13 землях, Австрія – 6 мов у чотирьох землях. Причому у кожному окремому реґіоні цих трьох країн захисту підлягають переважно 1-2 мови. Цей підхід, очевидно, ґрунтовано на реалістичній оцінці, як ситуації у мовній сфері, так і можливостей держави щодо впровадження конкретних заходів. Взагалі, слід відзначити, що у половині країн, що імплементували Хартію, підтримці підлягає не більше п’яти мов.

Ще одна проблема стосується характеру тих мов, що взято під захист у різних країнах. Хартія (п. «с» ст. 1) розрізняє лише «територіальні» та «нетериторіальні» мови, що є, вочевидь, достатнім для визначення кола типових заходів, спрямованих на їхню підтримку. Але для того, щоб визначити, чи потребує мова підтримки взагалі та в якому обсязі, цього здається недостатнім. Тому запропонуємо детальнішу класифікацію мов, що побутують на теренах Європи, зокрема, України.

1. За статусом:
а) державні мови – мови, що є загальнодержавними (офіційними) в країні-імплементанті;
б) офіційні мови – мови, що є офіційними в окремих реґіонах країни-імплементанта;
в) інодержавні мови – мови, що є державними в інших країнах;
г) іноофіційні мови – мови, що є офіційними в окремих реґіонах інших країн;
д) бездержавні мови – мови, що не мають офіційного (державного) статусу в жодній країні світу.
2. За побутуванням:
а) внутрішньодержавні автохтонні мови – мови, що походять та історично побутують у певному реґіоні країни-імплементанта;
б) трансдержавні автохтонні мови – мови, реґіон походження й історичного побутування яких розподілений між декількома країнами, включно з країною-імплементантом;
в) локальні мови – мови, реґіон походження яких лежить поза межами країни-імплементанта, але які історично побутують у певному реґіоні країни-імплементанта;
г) дисперсні мови – мови, що історично дисперсно поширені територією країни-імплементанта, незалежно від того, де вони мають своє походження й основне побутування.

Якщо ми з цього боку розглянемо ситуацію у країнах Європи, що запровадили у себе Хартію, то знову дійдемо висновку, що вона кардинально розрізняється у старих і нових демократіях. Так, в Іспанії з 10 мов, що підлягають захисту, інодержавних лише дві: португальська та арабська. Разом із тим, у відповідних реґіонах (Естремадурі та Сеуті) вони є трансдержавними автохтонними мовами (так само як і бездержавна берберська мова, що підлягає захисту у Мелільї).

Решту ж можна визначити як внутрішньодержавні автохтонні мови. У Німеччині з 7 підтримуваних мов інодержавною є датська, що історично побутує у Шлєзвіг-Гольштейні. П’ять мов є внутрішньодержавними автохтонними мовами, а ромська – бездержавною дисперсною мовою.

У Великій Британії на загальнодержавному рівні підтримку забезпечено 7 мовам, усі вони є внутрішньодержавними автохтонними мовами, шість з них також мають офіційний статус у відповідних реґіонах країни. Дещо інша ситуація, наприклад, в Австрії, що відбиває її колишній імперський статус. У Відні підтримкою користуються три інодержавні дисперсні мови (чеська, угорська та словацька). В інших трьох землях захисту підлягають чотири мови, у тому числі дві інодержавні. Це словенська мова у Каринтії та Штирії, а також угорська у Бургенланді, де вони є трансдержавними автохтонними мовами. У Бургенланді підтримуються також ромська і бургенландсько-хорватська мови, остання з яких є внутрішньодержавною автохтонною мовою.

Іншим шляхом пішли нові східноєвропейські демократії, які прагнуть якщо не надавати, то хоча б декларувати загальнодержавний привілейований статус мовам ледь не всіх національних меншин. Це переконливо ілюструє така табличка:

Розглянемо тепер ситуацію в Україні. Згідно з чинним законодавством, а також пропозиціями депутата В. Колесниченка, захисту та підтримці на загальнодержавному рівні мають підлягати такі мови:
Що ж ми бачимо? На сьогодні в Україні підлягають захисту на підставі Хартії 13 (тринадцять) мов. З них 9 інодержавних, одна (гагаузька) – іноофіційна, одна (кримськотатарська) – бездержавна. Щодо двох мов – «грецької» і «єврейської» – чіткого розуміння на сьогодні немає. Це відбувається через те, що у чинному законі про ратифікацію Хартії зазначено, власне, не мови, як такі, а національні меншині, які ці мови використовують. Для порівняння наведемо приклад Польщі. Там у відповідному законі спочатку перелічено всі мови, що підпадають під дію Хартії, а потім визначено, які з них є мовами національних, а які етнічних меншин (у Польщі ці поняття законодавчо розділено). Тобто належність тієї чи іншої мови певній етнічній спільноті є додатковою, а не основною, як в Україні, ознакою. На це вже неодноразово вказувалося, і законопроекти В. Колесниченка покликані, зокрема, виправити цю недоречність.

Але перше, що кидається в очі, коли починаєш їх уважно вивчати, це той факт, що ані п. Колесниченко, ані його співавтори (про них трохи згодом), ані помічники не завдали собі клопоту хоча б узгодити перелік мов у поданих практично в один день документах. Так, за новою редакцією Закону про ратифікацію Хартії, у переліку замість мови грецької меншини з’являються румейська і урумська, а замість мови єврейської меншини – ідиш. У проекті ж Закону «Про реґіональні мови та мови меншин», що має розвивати положення Хартії й не може існувати у відриві від неї, додано ще вірменську, ромську, караїмську і кримчацьку мови, а також знову мову «грецьку», під якою, очевидно, слід розуміти новогрецьку.

Якщо п. Колесниченко все ж таки узгодить свій перший законопроект із другим, то Україна за кількістю підтриманих мов має наблизитися до рекордсмена у цій галузі – Румунії. Що ж до їхнього типологічного розподілу, то з 19 мов, що підлягатимуть захисту, за своїм статусом інодержавних буде 11, а ще одна (гагаузька) – іноофіційною. Решта 7 мов є бездержавними. За побутуванням в Україні (але лише в окремих реґіонах!) 5 мов (караїмська, кримськотатарська, кримчацька, румейська та урумська) є внутрішньодержавними автохтонними мовами, 6 мов (гагаузька, молдавська, російська, румунська, словацька й угорська) – трансдержавними автохтонними мовами, дві мови (болгарська і грецька) – локальними, решта 6 є в Україні дисперсними мовами. Так само дисперсними у більшості реґіонів є й перелічені вище автохтонні та локальні мови.

Але якщо хтось вважає, що депутат Колесниченко прагне захищати кримськотатарську мову на Донбасі чи урумську на Поліссі, він дуже помиляється. У чинному законі прямо визначено, що певні (перелічені) заходи мають вживатися «стосовно кожної мови, на яку… поширюються положення Хартії». Закон же про ратифікацію Хартії у новій редакції має доповнити стаття такого змісту: «В залежності від того, наскільки поширеною є та чи інша реґіональна мова або мова меншин у межах окремо взятої адміністративно-територіальної одиниці, до неї на засадах і в порядку, визначеними чинним законодавством, застосовується загальний або розширений режим Хартії». Далі дві статті описують ці режими, причому на початку кожної зазначено, що вони застосовуються до тих або інших мов (без конкретизації) «в межах адміністративно-територіальних одиниць, де рівень їх традиційного використання населенням у повсякденному спілкуванні є виправданим», а наприкінці сказано, що «механізми поширення та порядок застосування до реґіональних мов і мов меншин загального режиму Хартії визначаються Законом».

Таким чином, Хартія в Україні, фактично, перетворюється на закон непрямої дії, що потребує обов’язкового ухвалення додаткових законодавчих актів, які вже не будуть зв’язані загальноєвропейськими нормами. А якщо простіше, то в закон про ратифікацію Хартії тепер можна буде вписати хоч двадцять, хоч сто двадцять мов. Реальні ж зобов’язання держави залежатимуть від того, що і де потім вітчизняні чиновники визнають «виправданим рівнем» використання тієї чи іншої мови.

Віддамо належне п. Колесниченку, він не забарився подати відповідний законопроект. Закон «Про реґіональні мови та мови меншин» якраз і покликаний закріпити «процедури визначення адміністративно-територіальних одиниць, на території яких» зазначені вище 19 мов «є поширеними в обсязі, достатньому для застосування до них положень» Хартії. Процедур тих дві: ініціатива територіальної громади або ініціатива депутатів ради, причому будь-якого рівня. Підставою для ініціативи громади є той факт, що певна мова «використовується 10% населення адміністративно-територіальної одиниці». Депутатська ж ініціатива реалізується «шляхом збору підписів 10% від загальної кількості депутатів відповідної ради на підтримку такого рішення». Далі найцікавіше: якщо рада не ухвалює це рішення, то громада чи депутати можуть оскаржувати її дії у суді. В. Колесниченко міг скоротити свій законопроект вдвічі, якби прямо зазначив, що Хартія набуває чинності на відповідній території стосовно тієї або іншої мови на підставі рішення 10% місцевих депутатів або… результатів останнього перепису населення.

Знов-таки для порівняння звернімося до досвіду Іспанії. Ця країна відпочатку зобов’язалася підтримувати мови, що мають статус офіційних у низці автономних спільнот, а також визначені як захищені в місцях свого традиційного побутування, знову ж таки згідно зі статутами автономій. Однак тут є низка відмінностей. По-перше, йдеться про вже існуючі законодавчі акти, затвердження або зміна яких є винятковою компетенцію Генеральних кортесів, тобто загальнодержавного парламенту, а не будь-яких місцевих представницьких органів. По-друге, усі ці мови не лише перелічені у відповідному державному акті, а й щодо кожної з них зазначено, який конкретно режим підтримки їй надається.

Залишається дати відповідь на єдине запитання: чому саме у законопроекті п. Колесниченка з’явилася сакральна цифра 10%? Якщо хтось вдасться до міркувань щодо десяткової системи рахування, Десяти заповідей або, навіть, десяти сфірот Кабали, то він лише змарнує час. Усе набагато простіше. Розглянемо ще два документи. Один – це попередня редакція законопроекту «Про реґіональні мови та мови меншин», який депутат В. Колесниченко подав до Верховної Ради 2007 року. Першою відмінністю від сьогоднішнього (крім переліку мов) був у ньому саме цей відсоток користувачів відповідної мови чи зацікавлених депутатів. Тоді він дорівнював 17%. Другою – той факт, що автором законопроекту був сам Колесниченко. Без співавторів. Тому візьмемо інший документ – список авторів цьогорічного законопроекту, що його п. Колесниченко завбачливо доклав до свого подання. Крім самого Вадима Васильовича, у ньому зазначені Голова правозахисної організації «Спільна Мета» Р. Бортнік, голова сенату Міжнародної організації «Румунська Спільнота України» В. Терицяну, голова Всеукраїнської Ради Демократичної спілки угорців України Л. Зубанич та президент Єврейського форуму України А. Монастирський. Р. Бортнік є помічником В. Колесниченка як депутата, та заступником як голови «Русскоязычной Украины», а тому в даному випадку нам не цікавий. Про А. Монастирського трохи згодом. А ось присутність пп. В. Терицяну та Л. Зубанича дає відповідь на наше запитання.

2007 р. депутат В. Колесниченко, згідно зі своєю громадською посадою, піклувався про долю винятково російської мови. Тому у законопроекті з’явилися ті загадкові 17%, що насправді дорівнюють частці етнічних росіян у складі населення України згідно з переписом 2001 року. Таким чином, п. Колесниченко, очевидно, закладав підвалини для визнання російської мови реґіональною на… всеукраїнському рівні. Оскільки тоді цього не сталося, сьогодні він вирішив знайти ширшу підтримку своєї ініціативи. А відтак узяв собі поважних співавторів і знизив фатальний відсоток. Чому? Дуже просто. Частка угорськомовного населення на Закарпатті, згідно з тим же переписом, складає понад 12,5%, а румуномовного на Буковині – трохи менше 12%. Закладені у законопроект 10% якраз і ґарантують отримання угорською та румунською мовою потрібного статусу в двох реґіонах України. Теоретично, цим правом мали б змогу скористатися також кримські татари, оскільки частка у населенні Криму тих із них, хто вживає рідну мову, перевищує 11%. Але це саме той випадок, коли п. Колесниченко може бути спокійний щодо рішення будь-якого місцевого суду.

Залишилося пояснити участь у цій виставі п. Монастирського. Тобто, навіщо він потрібний Колесниченкові, зрозуміло – про людське око. А ось що сподівається отримати від цієї співпраці президент Єврейського форуму України – незрозуміло. Адже на сьогодні в Україні напевно не залишилося жодного не те що міста, а найменшого містечка, де б ідиш реально вживали навіть не 10% населення, а 10% тамтешніх євреїв. Залишається вважати, що мотивація п. Монастирського в даному випадку лежить десь у тій самій площині, що і його активна співпраця з іншим кремлівським проектом – т. зв. Всесвітнім конґресом російськомовного єврейства. Прикро!

Очевидно, що законопроекти В. Колесниченка ухвалювати не можна, а якщо, за поточної політичної ситуації, вони все ж таки будуть ухвалені, доведеться їх потім скасовувати. Але проблема мовної політики держави, зокрема стосовно Хартії, залишиться, і її мусить вирішувати сьогоднішня опозиція. Тому насамкінець запропонуємо декілька загальних міркувань щодо перспективних заходів.

Одразу слід наголосити, що мовна ситуація в Україні відрізняється від ситуації в інших європейських країнах. Україна сьогодні є класичною постколоніальною державою. У різних її частинах у суспільному, приватному, а почасти й офіційному просторі домінують культури колишніх метрополій: Росії (Схід, Південь, Центр), Угорщини (Закарпаття), Румунії (Буковина). Домінуванню польської культури на Галичині та Західній Волині було покладено край лише внаслідок низки примусових переселень, депортацій, репресій та етнічних чисток поляків у 1939–1959 рр.

За цих умов офіційна (державна) українська мова у більшості реґіонів є, фактично, міноритарною і потребує захисту та розвитку. Проблема полягає у тому, що за українським перекладом у Хартії йдеться про «мови меншин», що призводить до термінологічного непорозуміння, адже під меншинами у такому контексті зазвичай розуміють «національні меншини». Але в даному випадку йдеться лише про кількісну меншість населення певної території, що використовують ту або іншу мову, незалежно від їхнього етнічного самовизначення. Про це недвозначно сказано у ч. 1, п. «а», ст. 1 Хартії:
«термін «реґіональні мови або мови меншин» («regional or minority languages») означає мови, які:
i) традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави».

Очевидно, що тут жодним чином не пов’язано мови та етнічна приналежність їх носіїв. Здавалося б, що застосуванню Хартії до української мови заважає друга частина цього визначення:
«термін «реґіональні мови або мови меншин» означає мови, які:
… ii) відрізняються від офіційної мови (мов) («official language(s)») цієї держави.

Але тут слід зауважити, що ст. 1 Хартії має назву «Визначення», тобто за усталеним порядком визначає термінологію, що використовує даний документ, а не сферу його застосування. Якщо ж ми звернемося до ст. 3 Хартії «Процедура виконання», то вже у п. 1 прочитаємо:
«Кожна Договірна Держава визначає у своїй ратифікаційній грамоті або своєму документі про прийняття чи затвердження кожну реґіональну мову або мову меншини чи офіційну мову, яка менш широко використовується на всій її території або частині території і до якої застосовуються пункти, визначені відповідно до пункту 2 статті 2».

Таким чином, цілком очевидно, що державна (офіційна) мова також може в принципі бути об’єктом захисту у межах виконання Хартії. З цього формулювання також випливає, що захисту потребують мови, які менш використані не лише на усій території України загалом, але й на її певній частині. Практично це означає, що у значній частині реґіонів України Хартія має захищати, поряд з іншими, й українську мову, що, безсумнівно, перебуває там у пригніченому стані.

На підтвердження цієї тези наведемо два приклади. У Швейцарії, як відомо, використовуються чотири загальнодержавні офіційні мови: німецька, французька, італійська та романшська (рето-романська). Так ось, за швейцарським законом, захисту, згідно з Хартією, підлягають романшська й італійська мови у межах всієї країни, а також німецька й італійська мови у межах двох окремих кантонів кожна. Так само у Фінляндії захисту, згідно з Хартією, підлягає шведська мова, яка, поряд з фінською, є державною в цій країні.
Відкритою залишається проблема захисту на підставі Хартії мов, що вважаються діалектами української, у першу чергу, русинської, а також гуцульської, мов бойків і лемків. За прямим визначенням п. «а» ст. 1 Хартії «термін «реґіональні мови або мови меншин»… не включає діалекти офіційної мови (мов) держави». Тобто включення певних діалектів до списку тих, на які поширюється дія Хартії, означатиме їхнє офіційне визнання як окремих мов.

Такий приклад ми бачимо в Іспанії, де відносно Хартії розрізняються каталанська мова, що підлягає захисту власне у Каталонії, а також в Арагоні й на Балеарських островах, і валенсійська мова (що насправді є діалектом каталанської), яку підтримують у Валенсії. Але тут йдеться про недержавну мову, єдність якої офіційному Мадриду захищати немає потреби. У випадках же, коли певні мови вважаються, насамперед за політичних мотивів, діалектами державної на своїй батьківщині, це може призвести до ситуації, коли вони отримують захист в інших країнах. Так, у Швеції на державну підтримку, згідно з Хартією, може розраховувати не лише фінська мова, але й меянкієлі або торнедальська фінська, що у самій Фінляндії вважається діалектом фінської.

Інший приклад стосується вже безпосередньо вітчизняної проблематики. Так, у Польщі до переліку підтримуваних, згідно з Хартією, мов внесено водночас українську та лемківську мови, а у Румунії, Сербії, Словаччині, Угорщині та Хорватії – українську та русинську. До цього, між іншим, апелюють активісти русинського руху на Закарпатті, що вимагають від Української держави визнати їх окремою національністю, а їхню мову, відповідно, окремою мовою. Очевидно, що за цих умов політичні резони переважатимуть над загальнокультурними, і підтримка історичних діалектів української мови потребуватиме заходів поза межами Хартії. Хоча, на нашу думку, ситуацію здатне було б вирішити одночасне визнання русинської, лемківської, бойківської та гуцульської мов реґіональними на території Закарпаття або окремих його районів. На підтримку цієї пропозиції можна знов-таки навести польський приклад. У цій країні з-поміж інших підтримку, згідно з Хартією, забезпечено кашубській мові. Але, на відміну від, скажімо, української, яку визначено мовою національної меншини, та лемківської, яка має статус мови меншини етнічної, мову кашубів – західнослов’янської етнічної спільноти, спорідненої з поляками, – визначено лише як реґіональну. У такий спосіб дотримано політичної доцільності, але водночас забезпечено підтримку зникаючої мови.

Щодо захисту інших, крім української, мов, то тут також потрібен зважений підхід. Очевидно, що, за найсприятливіших умов, на державну підтримку в межах Хартії можуть сподіватися лише ті мови, котрі досить тривалий історичний час вживалися на українських землях. На наш погляд, хронологічною межею має бути початок Першої світової війни, після чого почалася масштабна хвиля примусових і добровільних переселень, що, фактично, не завершилася донині.

Цьому критерію, крім визначених в останньому законопроекті В. Колесниченка, відповідають ще дві локальні (албанська і шведська) та чотири дисперсні (іврит, литовська, татарська та чеська) мови. Усі вони є інодержавними (татарська – інофіційною).

Два моменти потребують певного пояснення. Критики чинного українського закону про ратифікацію Хартії слушно відзначають, що наявне в ньому визначення мов через національні меншини призводить до нерозуміння, які саме мови є рідними для греків та євреїв України. Зазвичай вказують, що новогрецька мова й іврит є державними мовами сучасних Греції та Ізраїлю, а місцеві греки та євреї вживали: перші – румейську або урумську мови, а другі – ідиш. Це правильно стосовно греків, що поділялися на тюркофонів, які вживали урумську мову, та еллінофонів, які послуговувалися мовою румейською, що, разом із сучасною новогрецькою мовою, походить від мови середньовічної Візантії.

Дещо іншою є ситуація з єврейськими мовами. Зазвичай євреї у країнах діаспори послуговувалися декількома мовами. По-перше, мовою країни проживання для спілкування з владою та довколишнім населенням. По-друге, специфічною мовою, що складалася на основі тої або іншої місцевої мови із запозиченням значного кола івритської лексики, для внутрішнього спілкування. І, нарешті, івритом (давньоєврейською мовою) для молитви, читання та написання релігійної літератури. Освіту єврейським дітям (а кожний єврейський хлопчик мав обов’язково навчитися читанню та письму) давали саме івритом. Таким чином на українських землях євреї водночас вживали іврит та ідиш – мову, в основі якої лежить німецька, із запозиченням давньоєврейської, арамейської та слов’янської лексики, але писемність якої складено на єврейській абетці. Іврит Держави Ізраїль – це не наново створена мова, а та ж сама давньоєврейська, до якої лише додано певний обсяг сучасної лексики. Зауважимо, що в Польщі, де до Другої світової війни мешкала третина всіх європейських євреїв, сьогодні, згідно з Хартією, підтримку ґарантовано як івриту (Hebrew), так і ідишу (Yiddish).

Але все це, насправді, лише має пояснити, чому зазначені мови взагалі опинилися у нашому переліку. Цілком очевидно, що сучасна Українська держава нездатна, та й не зобов’язана, надавати підтримку всім переліченим мовам. Критерії відбору можуть бути різні, але, зрозуміло, що слід надавати перевагу бездержавним мовам перед інодержавними, автохтонним перед дисперсними тощо. Так само очевидно, що підтримка має зосереджуватися саме в тих реґіонах, де визначені мови широко побутують. Причому зовсім не обов’язково поширювати захисний режим цілком на ту чи іншу область. Якщо звернутися до європейського досвіду, то ми бачимо, що, наприклад, у Німеччині та Австрії стосовно більшості підтримуваних мов зазначено, що режим Хартії до них вживається лише у їхньому мовному ареалі (language area). Іншим шляхом пішли у Чехії та Швейцарії, де у законах про ратифікацію Хартії прямо зазначено населенні пункти, де, відповідно, польській та німецькій мовам ґарантовано підтримку.

Визначення переліку мов та реґіонів, де їм має бути надано захист, насправді є лише першим кроком. Набагато важливіше визначити реальний обсяг підтримки, який має ґарантувати держава. Слід зазначити, що мовна Хартія є дуже гнучким інструментом, який кожна держава може застосовувати відповідно до місцевих умов. Достатньо зауважити, що певна держава може ратифіікувати Хартію, взагалі поки що не визначаючи перелік мов, яким вона буде надавати підтримку. Таким шляхом пішли Люксембурґ і Ліхтенштейн, які формально також доєдналися до Хартії.

Відповідальнішим кроком є просте визначення державою, що ратифікувала Хартію, переліку реґіональних мов і мов меншин. У цьому випадку вона бере на себе зобов’язання дотримуватися (стосовно цих мов) при розробці своєї національної та мовної політики певних загальних норм і принципів (визначених у частини II Хартії), як от: відмова від дискримінації за мовною ознакою, поважання кордонів мовних ареалів, підтримка міжкультурних зв’язків, можливостей отримання освіти відповідними мовами тощо. Підкреслимо, жодне з цих зобов’язань не носить конкретного характеру і має вигляд, скоріше, декларації про наміри. Разом із тим, внесення певної мови до такого переліку є такою собі формою державної політкоректності. Гарним зразком цього є ставлення до ромських мов. У восьми з 15 країн, де ту або іншу з ромських мов внесено до переліку, їхню підтримку обмежено рамками частини II Хартії. Взагалі віднесення частини мов до сфери дії частини II допомагає водночас зберегти обличчя та значно знизити обсяг реальних зобов’язань держави. Це добре ілюструє така табличка:

Нарешті, держава може взяти на себе конкретні зобов’язанні, «спрямовані на заохочення використання реґіональних мов або мов меншин у суспільному житті». Перелік можливих заходів наведено у частині III Хартії. Вони стосуються питань освіти, судочинства, діяльності владних структур, ЗМІ, культурного й економічного життя та транскордонних зв’язків. У кожній сфері можна обрати більш або менш «підвищені» зобов’язання, відповідно до потреб конкретної мови та можливостей держави. Яким шляхом пішла Україна при обранні цих заходів, можна яскраво продемонструвати на прикладі заходів у галузі освіти.

Щодо кожної мови, зазначеної у переліку, можна було обрати один з таких варіантів: надавати дошкільну (а також, окремо, початкову, середню та професійно-технічну) освіту цією мовою повністю, або суттєву її частину, або хоча б викладати цю мову в рамках навчальної програми. Але вітчизняні законодавці обрали найбезвідповідальніший варіант: «застосовувати один із» зазначених варіантів «принаймні до дітей з тих сімей, які цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньою». Аналоґічним шляхом йде український закон і в усіх інших випадках. Таким чином, Хартію в Україні впроваджено на підставі загального принципу, на якому ґрунтується вся вітчизняна національна політика: «робіть, що хочете, ви нам не заважаєте!»

Однак, виникає небезпідставне побоювання, що благодушність українського чиновника у цьому питанні є небезпечною для майбутнього держави. Якщо взяти саме освітню галузь, то описаний підхід призвів до того, що сьогодні уся освіта національних меншин ведеться за програмами і підручниками, складеними на їхніх історичних батьківщинах, і вчителями – підготовленими там таки. У кращому випадку це призводить до того, що з національних шкіл виходять нові еміґранти, у гіршому – потенційні сепаратисти. Авторові довелося під час розробки одного з похованих пізніше у Верховній Раді проекту концепції етнонаціональної політики України спілкуватися з канадськими колеґами. Вони наголосили, що Канада повністю взяла на себе забезпечення освітнього процесу національних меншин саме для запобігання зазначених наслідків.

Отже, очевидно, що під час ухвалення нової редакції закону про Хартію в Україні варто взяти до уваги ці та інші резони й відповідальніше підійти до визначення кола державних зобов’язань відносно освітніх та інших потреб, пов’язаних із побутуванням мов національних меншин. Разом із тим, зрозуміло, що цей підхід має бути диференційованим. Очевидно, наприклад, що зникаючі кримчацька чи урумська мови потребують не так розгалуженої мережі шкільного навчання, як вивчення майбутніми спеціалістами-філологами в університетах. Так само немає потреби запроваджувати на Харківщині професійно-технічну освіту угорською чи болгарською мовою, але треба надати можливість дітям цих національностей отримувати середню освіту рідною мовою паралельно з українською, відповідно, на Закарпатті та Одещині.

Головний висновок такий. Замість того, щоб надавати гамузом двом десяткам мов сумнівні преференції, треба відповідально підійти до відбору тих мов, що дійсно потребують державної опіки, визначити реґіони, де така опіка є доцільною, а також обрати щодо кожної мови те коло заходів, які найбільше сприятимуть її подальшому життю та інтеґрації її носіїв у сучасне європейське суспільство. Це дещо складніше, ніж влаштовувати бійки у Верховній Раді, але набагато перспективніше.

«Дзеркало тижня», №23, 2010