ЦЕНЗУРА ЧИ НЕПРОФЕСІЙНІСТЬ?
ЩО ДАЛІ?

Тетяна ХОРУНЖА

Почнемо з кінця. Голова Державного Комітету у справах національностей та релігій Юрій Решетніков звернувся з листом до Ельдара Сеітбекірова – головного редактора кримськотатарської газети «Голос Крыма», засновниками якої є Держкомнац і колектив редакції, з приводу деяких газетних публікацій. У ньому, зокрема, йдеться про те, що «Велике занепокоєння викликають деякі заяви, що містяться у цих публікаціях. Зокрема у статті «Коренные народы Крыма хотят искоренить?» зазначено, що «...Исключение из Конституции Украины термина «коренной народ», а из списка первоочередных задач украинского государства проблемы правового урегулирования статуса коренных народов Крыма объективно лишает Украину правовых оснований на владение Крымским полуостровом». А в статті «Общенациональное собрание крымских татар выступило против попыток ассимиляции народа», міститься заява про те, що «согласно проекту Концепции этнонациональной политики Украины, крымские татары как представители одной из этнических групп на Украине могут рассчитывать лишь на национально-культурную автономию. Тем самым закрепляется право Украины на земли крымских татар, их ресурсы, а коренной народ отчуждается от природных ресурсов – экономической базы своего развития».

Такі публікації, – пише голова Держкомнацу, – «ставлять під сумнів територіальну цілісність і суверенітет України і не відповідають Конституції України. В даному контексті виникає дуже серйозне питання щодо доцільності фінансування з Державного бюджету видання газети, що публікує подібні матеріали», а тому: «Пропонуємо редакції газети принципово визначитися щодо доцільності нашого подальшого співробітництва».

Кажучи актуально-футбольною мовою, червона картка. А відтак – «С вещами на выход!» Звідки виникла проблема і через що досягла точки «керівничого кипіння»? Спробуємо розібратися.

Як відомо, в Україні двадцять років за державної підтримки мовами національних меншин виходять шість газет – «Роден край», «Арагац», «Дзєннік кійовскі», «Конкордія», «Єврейські вісті», «Голос Крыма». Держкомнац є структурним підрозділом Кабміну, через який кошти з державної скарбниці перераховуються друкованим органам – це єдина реальна функція засновника, яким є Комітет. За весь цей час Дежкомнац (-міґрацій, -релігій, а також відповідне міністерство) не опікувався проблемами національної преси – ніколи не проводив для журналістів семінарів, конференцій, круглих столів з метою підвищення професійної майстерності, ознайомлення з сучасними підходами до проблем етнонаціональної політики, не часто балував зустрічами керівництва з редакторами газет і, що найважливіше, – ніколи не здійснював моніторинґу публікацій цих видань. Отже, сьогодні Комітет не може достовірно сказати, що саме впродовж цих років друкувалося у газетах, якою була їхня позиція з нагальних і глобальних питань тощо.

Чому так склалося – не знає ніхто – чи руки не доходили, чи фахівців з цих питань у Комітеті не було, чи часта зміна керівництва заважала, чи домінувала парадиґма національного руху – аби фестивалі проводилися вчасно і регулярно кошти на них держава виділяла, адже «всі ми діти твої, Україно», а відтак іншого нам не треба. Аж ось тепер при першій-ліпшій незгоді – категоричні висновки й погрози. Закортіло долучитися до лав цензорів, яким протистоїть журналістська громада, визначати редакційну політику й обмежувати полеміку? Чи це образа за те, що законодавчі ініціативи Комітету не визнано компетентними і не підтримано?

Я схильна думати, що неадекватну реакцію керівництва Держкомнацу спричинило обговорення проекту закону «Про концепцію етнонаціональної політики України», що відбулося 25 травня.

Держкомнацрелігій презентував проект вже не вперше. У вступному слові пан Решетніков висловив своє розуміння стратеґічного завдання у сфері етнонаціональної політики. Він вважає, що його суть полягає у забезпеченні прав громадян різних національностей шляхом доведення нормативно-правової бази у цій сфері до міжнародних стандартів. При цьому, зауважив голова, діяльність державних органів базується на конституційних принципах і наукових рекомендаціях (щодо останнього, то з місця, як писали класики, лунало: «подробностей!»). І їх оприлюднили автори проекту (щоправда, у заключному слові пані Ірина Кресіна назвала його дослідженням), які, на мій (бо відповідаю лише за свою позицію) погляд, просто не розуміють, що етнічними спільнотами – об’єктами державної етнонаціональної політики України – є не лише національні меншини, а національна більшість, корінні народи, національні меншини, етнічні групи, репатрійовані етнічні спільноти (репатріанти), українська діаспора.

Що національних меншин в Україні не 130, а лише чітко окреслена кількість – албанці, білоруси, болгари, вірмени, гагаузи, греки, євреї, литовці, молдовани, німці, поляки, роми, росіяни, словаки, татари, угорці, чехи. І що безумовно корінним народом є автохтонна етнічна спільнота, етногенез якої відбувся на території в межах сучасних кордонів України, яка становить етнічну меншість у складі її населення і не має власного державного утворення за межами Української держави. Корінними народами в Україні є кримські татари, караїми і кримчаки. І не варто при цьому посилатися на конвенцію МОП про народи, що ведуть племінний спосіб життя. І так далі пункт за пунктом. Ми не вперше обговорюємо це питання, і наші читачі знайомі з проектами і поглядами на проблему провідних етнополітиків України.

Власне, це питання і викликало реакцію не лише кримських татар, а й караїмів та кримчаків, які звернулися до президента країни з листом, в якому висловили свій протест і незгоду з «брутальним порушенням прав і законних інтересів корінних народів Криму керівництвом Держкомнацу при підготовці закону України про концепцію етнонаціональної політики», а також прохання звільнити пана Решетнікова з посади. Після цього і пролунали погрози про припинення фінансування.

Нерозуміння важливості національної політики в Україні – проблема, що виникла не сьогодні. Державні керманичі і народні депутати (хоча б з профільного комітету ВР) не вважають це питання серйозним, актуальним, стратеґічним, таким, що може впливати на проблеми національної безпеки. А дарма.
Події недавнього часу (зокрема вибори в кількох країнах) свідчать, що не так все просто і на благополучних теренах старої Європи. Уже і президент Казахстану Назарбаєв пропонує ОБСЄ створити інститут для розв’язання проблем міжетнічної та міжконфесійної толерантності.

Нова влада бачить шлях до стабільності у державі в тому, щоб підвищити добробут, але давно і не нами сказано – «не хлебом единым». Міжнаціональні проблеми не можна вирішувати з наскоку або не вирішувати зовсім. На прикладі кавказької політики сусідньої держави ми знаємо, як це небезпечно.
Якщо держава робитиме вигляд, що нічого не відбувається, або виголошувати безвідповідальні заяви, то Крим (а маємо не лише кримську проблему) залишиться вогнищем перманентної міжнаціональної нестабільності. Це не додасть позитиву державі, не зміцнить її стабільності.

І наостанок. Проблемами національної політики, як на етапі вироблення законодавчої бази, так і на етапі її втілення в життя мають займатися люди, які опинилися у цій сфері не за партійними квотами, а за рівнем знання проблеми. У них буде розуміння того, що робити далі, і воно буде далеким від цензури, істеричних реакцій і погроз.