ФЕДЕРАЛІЗМ – ТЕСТ НА ДЕРЖАВОТВОРЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ ВЛАДИ

Олександр МАЙБОРОДА,
доктор історичних наук, професор

Харківська угода поставила крапку у будь-яких сумнівах чи припущеннях щодо планів нової влади стосовно України. Бути європейським і американським союзником для нових правителів України менш вигідно, ніж бути московськими маріонетками. Вибір, за їхніми життєвими установками, цілком логічний. Країні потрібні гроші. Захід може дати їх лише за умови проведення реформ, що дозволили б приборкати казнокрадство, тобто привласнення тієї ж західної допомоги, корупцію, міліцейське і судове беззаконня й свавілля. Нарешті, Захід хоче, щоб його гроші було використано на модернізацію української економіки у напрямі мінімізації її залежності від російських енергоресурсів. Західним донорам набридло, що їхні інвестиції зникають по невідомих закутках і матеріалізуються у вигляді «доданої розкоші» правлячого класу.

Росія – антипод Заходу. Вона не стане принижуватися перевірками наданих Україні коштів. І навзаєм просить «всього нічого» – для початку Севастополь – поки що на наступні 32 роки, а там і на навічно, далі – за списком. Чому б і не віддати – не наше ж, а українське. І обтяжувати себе виснажливою роботою над технологічним оновленням країни не треба. Та й надійніше, адже чим українська економіка енергозатратніша, тим залежніша від Росії, що останній лише на руку. Вірогідність загального у перспективі науково-технічного, а відтак і інтелектуального занепаду України – це турбота державних діячів, а при владі нині такі собі звичайні політики без будь-яких «завіральних» амбіцій щодо української ролі у світі. Предмет їхньої гордості – переконаність у тому, що вони плоть від плоті народної, а народові, у чому вони свято переконані, багато й не треба – аби гроші та харч хороший. Цей мінімум завдяки заниженій ціні на газ народові можна дати.

Найкраща ґарантія безконтрольності при розподілі інвестицій – вихід з-під пильного ока центральної влади. В унітарній державі контроль центру не є нездоланною перешкодою, але певні проблеми створює. А от в автономії, як доводить, наприклад, кримський досвід, місцеве свавілля почувається надійніше. Не випадково тема федералізації України неодноразово у тій або іншій формі піднімалася місцевими елітами і у східних, і у південних реґіонах, і на Закарпатті. Підняла тему федералізації і нова влада. Спочатку в особі віце-прем’єра з реґіональної політики Віктора Тихонова (див. його інтерв’ю тижневику «2000», № 17, 2010), який свої симпатії ідеям федералізації України напряму ув’язав із поставленим президентом завданням децентралізації влади.

Пітер Бройгель Старший. «Сліпці»

І, за його зауваженням, «напрацювання у даній сфері є…». Проблема зміцнення місцевого самоврядування в Україні дійсно існує, так само як і проблема розподілу бюджетних коштів серед реґіонів. Але тривогу викликає те, що цю проблему найближчими роками розв’язуватиме та політична сила, яка вже відверто демонструвала свою здатність і готовність до розколу України. Більшістю вже, мабуть, призабуто сумнозвісний всеукраїнський з’їзд депутатів різних рівнів у Сєвєродонецьку у листопаді 2004 р. Але про нього, принаймні, знала вся Україна. Значно менше знали про сесії обласних рад, що передували йому. Між тим, саме там місцеві керівники заручалися нібито загальнонародною підтримкою планів, що вони їх розробляли стосовно майбутнього України.

Варто, хай і через кілька років, навести деякі пункти рішення 16-ї сесії Луганської обласної ради 26 листопада 2004 р., на якій головував сам В. Тихонов: (мова оригіналу):

«2. Образовать исполнительный комитет Луганского областного совета в количестве 18 человек.
3. Утвердить персональный состав исполнительного комитета Луганского областного совета согласно приложению.
5.2. Разработать и приступить к немедленному осуществлению комплекса мер по эффективному управлению территорией Луганской области.
5.3. Обеспечить координацию деятельности исполнительных органов местного самоуправления и территориальных органов центральной исполнительной власти на территории области.
7. Внести на рассмотрение съезда органов местного самоуправления и исполнительной власти юго-восточных территорий Украины предложения об организации рабочей группы по созданию и формированию налоговой, платежной, банковской, финансовой системы юго-восточных территорий»).

Щоправда, серед депутатів знайшлася людина, яка одразу зрозуміла можливі катастрофічні наслідки такого рішення. З виступу депутата Л. Глуховського (мова оригіналу): «На мой взгляд, мы опаздываем, и в какой-то степени повторяем действия – незаконные и неконституционные, которые делает оппозиция, и начинаем проводить у себя… Особенно это касается формирования платежной системы и так далее. Другими словами, это надо воспринимать так, что мы делим страну. Я бы не хотел, чтобы мы делали (очевидна помилка при наборі – «делали» замість «делили» – авт.).

Думаю, областной совет должен принять какое-то обязывающее решение и обратиться к другим советам, в том числе и областным, с настойчивым требованием провести сессии, вынести на высший законодательный орган и начать определяться там – найти нормальное решение. Иначе разобщение к добру не приведет».
Красномовною була відповідь В. Тихонова: «Мы такого же мнения. Мы ни в коем случае не хотим разделения, но готовы должны быть к этому. Иначе нас просто заблокируют. Вы заметили: пока все будут работать на общественных началах. Если в стране в ближайшее время будет наведен порядок, мы всегда можем отменить наше решение и вернуться к той управляемой системе, которая работала до этого. Но готовиться к этому надо».

Відповідь досить повно розкриває політичну логіку реґіоналів: якщо щось буде не по-нашому, то можемо піти й на розкол країни. А при реалізації реґіональної політики тепер, коли уся влада в їхніх руках, що вони зможуть зробити з країною, коли не все буде по-їхньому?

До речі, цікавим був персональний склад того самого виконкому Луганської облради, що планувався у листопаді 2004-го. До нього мали увійти голова обласної податкової адміністрації, начальник обласного управління МНС, начальник обласного управління МВС, начальник обласного управління Нацбанку, обласний військовий комісар, начальник обласного управління СБУ. Відчуваєте грандіозність задуму? В. Тихонов не проінформував сесію, чи зазначені посадові особи добровільно зголосилися увійти до новоутвореного органу, чи їх мали намір ввести до нього примусово. Якщо останнє, то можна припустити створення у примусовому порядку аналоґічного органу й загальнодержавного масштабу – на випадок масового невдоволення політикою уряду.

В. Тихонов – не єдиний у нинішній владі, хто 2004-го ладний був розколювати країну. Нагадую виступ Бориса Колесникова вже у Сєвєродонецьку: «Сейчас мы считаем жизненно необходимым всем областным советам провести референдумы на своих территориях.

Первый вопрос, который нужно вынести на референдум, выражение недоверия всем инстанциям высшей государственной власти, которые нарушили закон.

Второй – это создание нового украинского юго-восточного государства в форме федеративной республики, в котором реально, а не декларативно, будут защищены интересы и права граждан и регионов». Не відставала і Р. Богатирьова: «…в день, когда кому-то придет в голову проводить повторное голосование (нагадую – повторне голосування другого туру президентських виборів – авт.), мы на него с вами не пойдем, мы будем проводить референдум о создании Юго-Восточного государства».

Усі ці заяви супроводжувалися тривалими бурхливими оплесками, що дає певне уявлення про потенціал підтримки курсу на розкол України. Можливо вони свідчили лише про намагання полякати (російською – припугнуть) народ, аби він заради соборності виявляв покірність. Але й у цьому випадку такі заяви красномовно свідчать і про стиль політичного мислення, і про політичний арсенал реґіоналів.

Згадаємо, що переголосування другого туру кандидат від реґіоналів програв, і це стало неспростовним доказом масових фальсифікацій у першому турі. Попри очевидне, впродовж 2005–2009 рр. Партія реґіонів несамовито доводила, що у її висуванця незаконно «вкрали перемогу». Відтак очевидно, що вибори з масовими фальсифікаціями для них норма. Попереду ж ще не одні вибори найрізноманітніших рівнів. Що робити виборцям – слухняно сприймати будь-які результати, оголошені нинішньою владою навіть якщо фальсифікації знову будуть цілком очевидними? І до яких кроків може вдатися влада в разі нових масових виступів проти неї? І не лише з приводу виборів. Якщо шантажувати розколом можна і унітарну країну, то тим легше це робити з країною федералізованою. І шантажувати не лише з приводу виборів, а й з приводу зовнішньополітичного курсу, укладання міжнародних угод, надання економічних преференцій «своїм людям» тощо. Крім того, у реґіональній мушлі місцевим равликам значно зручніше збирати усілякі матеріальні блага з української землі, уникаючи контролю з боку центральної влади.

Щойно вщухла інформаційна хвиля з приводу тихонівського інтерв’ю – аж раптом з’явилася стаття ще одного державного керівника, Голови Верховної Ради В. Литвина у газеті «Голос України» від 24 червня 2010 р. під красномовною і багатозначущою назвою «Федералізм: ідея, політична практика, застосовність в Україні». Початок статті нібито викриває справжні приховані мотиви федералістської риторики: «На кожному з етапів, пов’язаних із зміною владних прерогатив, особливо у контексті передвиборних дискусій, у політичному просторі зринають більш або менш радикальні ідеї щодо зміни форм державного устрою й коригування адміністративно-територіального поділу, і концепт федералізму при цьому фігурує у вигляді панацеї, або в обличчі неймовірної загрози. … «Федералістський ажіотаж», однак, зникає так само раптово, як і з’являється – до чергового сплеску передвиборної риторики».

Статтю В. Литвина очевидно з повним правом можна назвати черговим «зринанням» дражливого федералістського сюжету. Проте, якими є мотиви її появи? Знову передвиборчі? В такому разі авторський сарказм на початку статті має бути віднесений до нього самого. Чи не є це обережною спробою приручення громадської думки до спочатку можливості, потім вірогідності, а зрештою й неминучості федералізації України? Адже газетний розворот, на якому надруковано статтю, містить розлогі міркування на тему переваг і недоліків федералізму. Який інтерес у федералізації унітарної держави для спікера її парламенту? Відкривається більше можливостей для тактики «розподіляй і владарюй» після збільшення суб’єктів політичних відносин і реструктуризації політичного простору країни? Цілком можливо, бо очільник нашого парламенту ніколи не давав підстав сумніватися у довершеності його макіавеллізму.

З другого боку, автор так і не висловив власної позиції щодо доцільності або недоцільності федералізації України. А кінцівка статті взагалі ошелешує читача щодо мети всієї публікації: «Насамкінець зауважу: поки що федералізація для нас – фантом, а притягальність фантомів зникає при першій же спробі до них доторкнутися. Але не будемо уподібнюватися сліпцеві, який у визначенні ризиків для себе змушений орієнтуватися на поради поводиря. Прогнозувати й наближати майбутнє Україна повинна у всеозброєнні власного бачення конкурентних переваг тієї чи іншої форми державного устрою, як, до речі, й тих ризиків, які зазвичай виникають на шляхах кардинальних політичних реформ».

Отже, державний діяч віддав масу власного часу і газетного простору міркуванням щодо фантому. Навіщо? Міркування над відповіддю дають підстави для ще однієї версії чергового «зринання» федералістської ідеї. Масово втягнувшись в інспіровану В. Литвином дискусію на фантомну тематику, країна на певний час припинить контроль за діями влади. На час, достатній, щоб влада, не озираючись на громадську думку, вирішила ключові для себе питання – перерозподілу власності, розподілу державного бюджету, надання пільг і привілеїв лояльній частині бізнесу, що мають бути оплачені за наш з вами рахунок. Тобто, здійснюється загальновідомий і загальновживаний піар-хід – перемикання уваги населення на незначущі, не актуальні для нього проблеми. На політтехнологічній арені – один з керівників країни. Що ж, кожному своє.

Тепер з приводу федералізації України як принципового питання державотворення. В історії постійно точилася боротьба двох ліній. Держава, природно, прагне максимальної уніфікації (унітаризації) своєї території, реґіони – максимальної самостійності. В разі, якщо реґіони не спроможні відстояти максимум самостійності, а держава не в силі повністю їх уніфікувати, компромісною формою державності виступає федерація. Але, повторюю, коли держава не в силі здійснити своє історичне призначення.

Якщо ж держава сама ініціює і розпочинає процес федералізації, це означає, що вона опинилася в руках людей, які не розуміють самої філософії і логіки державницької поведінки. Що дає підстави вважати, що у державного керма вони опинилися випадково. На жаль, таке буває. На жаль, таке трапилося з нами.