ЗА УКРАЇНУ І ВСІХ ДОБРИХ ЛЮДЕЙ

Марія ІСАЧЕНКО

Старість Надія Голуб зустріла у маленькому селі Великий Щимель на Чернігівщині. З чоловіком і молодшим сином вона перебралася сюди із зони відселення ЧАЕС. Більшість їхніх колишніх сусідів переїхала з причорнобильської Вільчі, котра в усіх документах значиться тепер мертвим селищем, у нову Вільчу. Її збудували спеціально для переселенців під Волочанськом Харківської області. А вони вибрали Щорський район. Тут знайшов собі пару старший син Олександр. Хотілося бути ближче до нього.

Тепер Олександр та його родина – єдине, що тримає жінку на світі. Свого молодшого Голуби поховали у 2002-му. Потім дочка померла від раку у Підмосков’ї. На початку минулого року не стало Надіїного чоловіка, з яким вона прожила майже півстоліття. Свою печаль вона ділить з подругами, такими самими вдовами з важкими долями. Жінки дуже здружились за два з лишнім десятиліття. А ще – вишиває ікони і молиться. За Україну і за усіх на світі добрих людей. Бо доброта, – вважає, – не має національних особливостей. З 15-ти років, відколи потрапила на примусові роботи в Німеччину (майже 4 роки працювала у місті Зуль на підприємстві компанії «Sauer und Sohn», відомого виробника зброї), вона носить у серці вдячність росіянину Рудлову. Він був головним у їдальні, звідки Надія розвозила їжу, і ніколи «не помічав», як голодна дівчина (годували дуже погано) тихцем тягала картоплю з котла.

Майстриня та її вишивки

Добром згадує і німецького коменданта табору, який не покарав жодної жінки з їхнього бараку за те, що брали більше, ніж належало, брикету, аби хоч трохи нагріти житло. А також французів та італійців, у яких за жалюгідний заробіток (його все ж таки видавали) можна було розжитися продуктами.

Вишиті ікони	Під час виступу перед остарбайтерами. В центрі – «дядько Майборода». Зліва від нього – Надія Голуб. На звороті фотографії напис: м. Зуль. 1942 р.	Надія Голуб зі своїми великощимельськими подругами

«Це дозволило вижити фізично, – каже Надія Голуб. – А тугу за домівкою допомагав розвіювати один чоловік з Києва. Молодь звала його «дядько Майборода». Він якось зумів організувати остарбайтерську художню самодіяльність. Ми співали українських пісень, вдягали вінки зі стрічками, і на душі легшало. Досі зберігаю фотографію з одного нашого концерту.

Нинішнього травня їй виповнилося 83. І читає, і вишиває без окулярів.

Подарувала школі портрет Шевченка, а собі новий вишила, – показує. А це – весільний рушник для онуки.
Мріє вишити ікону, що називається «Чорнобильський Спас». Там поруч із ликами святих – обличчя ліквідаторів і відома мало не всьому світу сосна з хрестоподібними гілками, невигаданий і нерукотворний символ Чорнобильської трагедії.

А серед нещодавно закінчених її вишивок – герб незалежної України.

Фото авторки
та з архіву Н. Голуб