Від редакції. Цю статтю було опубліковано майже два роки тому. Тоді депутати від Партії реґіонів оголосили про намір ініціювати відставку міністра освіти Івана Вакарчука, якщо той не скасує наказу про поступовий перехід на україномовне викладання частини предметів у школах для національних меншин. За два роки, що сплинули відтоді змінилося небагато – стало лише очевидним нарване намагання нового міністра освіти і трьох («примкнувших») громад довести, що на ниві національної освіти має торжествувати «справедливість» саме в їхній редакції. Відтак дослідження Володимира Кулика зберігає свою актуальність і виконує просвітницьку функцію, адже неофіти від освітянства аж ніяк не обтяжені реальним знанням проблеми, а громадський загал мало знає про широко пропаговану ними «дискримінацію».

Насамперед коротко опишу освітню ситуацію угорців Закарпаття і кримських татар АРК. Навряд чи є в Україні дві інші групи, які були б такі близькі за демографічними параметрами й водночас такі далекі – за можливостями задовольняти свої освітні (та й не тільки освітні) потреби рідною мовою. Хоча, за абсолютною чисельністю, кримських татар у 1,5 раза більше, вони становлять таку саму частку населення Криму, як угорці – населення Закарпаття.Проте демографічна подібність не означає, що між групами така сама подібність і соціальна. Угорці мають розгалужену систему освіти рідною мовою, що дає змогу практично всім охочим здобувати нею дошкільну, початкову та середню освіту, а за деякими спеціальностями – і вищу.

Натомість серед кримськотатарських дітей лише 15% навчаються в школах і класах з однойменною мовою навчання, а більшість вчать цю мову лише як предмет і ще 15% не вивчають узагалі. Шкіл із навчанням угорською мовою – 71, а кримськотатарською – лише 15. Є ще, правда, кримськотатарські класи у 62 дво- та тримовних школах, але загальна кількість учнів, які навчаються кримськотатарською мовою, все ж таки втроє менша, ніж учнів, котрі навчаються угорською, – і це на в півтора раза більшу спільноту!

Та й самі школи для угорців і кримських татар дуже різняться: якщо в перших відповідною мовою вивчають усі предмети (крім, звісно, української та чужоземної мов) від першого до одинадцятого класу, то в других її застосування обмежується початковою школою, а далі навчання більшості предметів відбувається російською – з окремими елементами кримськотатарської, якщо вчитель-предметник нею володіє.

Головна причина такої разючої асиметрії в становищі цих двох груп у незалежній Україні – різна спадщина, яку вони одержали від СРСР. Угорці, – як і румуни, що мешкають переважно на Буковині, але почасти й на Закарпатті, – мали десятки шкіл ще за радянської влади, яка, своєю чергою, здебільшого успадкувала їх від попередніх держав, котрі панували на цих землях. Щоправда, раніше частина угорських батьків віддавала дітей у школи з навчанням російською, тож за роки незалежності кількість учнів в угорськомовних школах зросла за рахунок таких «поверненців» до рідної мови. Водночас толерантна політика української держави та матеріальне сприяння угорської дозволили відкрити кілька нових шкіл і відремонтувати та переобладнати старі.

Натомість кримських татар було позбавлено освіти рідною мовою разом із вигнанням з рідної землі, у часи ж депортації її (освіту) так і не було відновлено (впродовж останніх десятиліть їм дозволено хіба що вивчати ту мову як предмет). Після їхнього повернення до Криму ніхто не збирався повертати їм шкільні приміщення (власне, як і жодні інші), брак яких вилився в головну проблему відродження кримськотатарської освіти. До того ж на заваді такому відродженню стали брак підручників і вчителів (в Узбекистані, куди було депортовано більшість кримських татар, готували тільки викладачів мови й літератури, а не математики чи географії), а також погане знання мови батьками, які не могли готувати дітей до навчання нею в школі чи потім допомагати вчитися.

Одначе, поряд із цією трагічною спадщиною, поверненці мусили долати також перешкоди, створювані байдужим (а подеколи й ворожим) ставленням уже пострадянської влади, передусім місцевої. Жодних приміщень (навіть тих, що стояли порожніми) їм не давали, тож усі будівлі, в яких працюють нині кримськотатарські школи, або було захоплено й уже потім узаконено, або збудовано на кошти державного бюджету за програмою допомоги репатріантам. Підготовки вчителів-предметників для цих шкіл у жодному університеті досі не розпочато, а підручниками повністю забезпечено лише початкові класи – тому там і можуть викладати всі предмети кримськотатарською. Але найголовніше – це те, що невирішеність – чи пак дискримінаційне вирішення – питання про статус їхньої мови в АРК (пов'язаного з питанням про статус кримськотатарського народу в Україні загалом) не дає випускникам наявних шкіл можливостей застосувати свої знання в дальшому навчанні та праці, а отже, відохочує багатьох батьків віддавати дітей навчатися мовою, яку вони вважають рідною. Навіть за відсутності явних перешкод із боку влади, суспільна марґіналізація кримськотатарської мови прирікає на животіння засновану на ній освіту.

За таких умов учні кримськотатарських шкіл представляють не всю групу, а, радше, її національно свідому частину, яка віддає перевагу культурним вартостям перед соціальними. Тому від цих учнів можна було очікувати підтримки саме «національної» моделі освіти, тобто якнайшвидшого переходу на викладання всіх предметів кримськотатарською мовою. Проте більшість оборала модель, яку пропонує нині міністерство освіти: поєднання в навчальному процесі двох мов, тобто викладання «більшості предметів кримськотатарською, а деяких – українською». За такий варіант висловилися 48% респондентів, тоді як за викладання всіх предметів мовою меншини – лише 19. Якщо додати, що 10% пропонують як другу мову російську, а 16% бачать її головною мовою навчання, то перевага змішаної моделі стає ще очевиднішою. Звичайно, на вибір оптимальної моделі навчального процесу впливає уявлення про реалістичність різних моделей, і частина респондентів просто не вважає навчання лише кримськотатарською здійсненним у досяжному майбутньому. Але й держава навряд чи повинна ставити нереалістичну мету, надто якщо її не прагне більшість тих, чиї потреби реалізація такої моделі вона мала б забезпечувати.

Слід також зауважити, що бажання випускників кримськотатарських шкіл вивчати частину предметів українською мовою свідчить про досить високий рівень письмового й усного володіння цією мовою: його оцінюють як «дуже добрий» або «добрий» близько трьох чвертей респондентів. Більшість інтерв'юйованих директорів запевняли мене, що їхні учні не мають проблем з українською мовою, наводячи як доказ той факт, що переважна більшість цьогорічних випускників зареєструвалися для участі в незалежному зовнішньому оцінюванні, де українська мова й література була обов'язковим предметом. Власне, деякі директори казали, що й перехід на складання всіх тестів українською для їхніх учнів проблемою не буде, надто якщо впродовж перехідного періоду вчителі звертатимуть більше уваги на українські відповідники вживаних термінів. Водночас кримськотатарську мову випускники знають не гірше за українську, а панівну в реґіоні російську – ще краще: понад 90% оцінили свій письмовий і усний рівень володіння нею як дуже чи просто добрий. Мало того, вони не просто знають усі три мови, а й досить активно їх вживають. Тобто вибір мови навчання зумовлений передусім не знанням тієї чи іншої мови, а уявленням про можливість її застосування в дорослому житті в Криму й Україні загалом.

У Закарпатті ситуація цілком інакша. Певна річ, рідну мову учні угорськомовних шкіл знають, адже вони не тільки нею вивчають усі предмети, а й переважно користуються у спілкуванні з батьками та друзями, дивляться угорськомовне телебачення, читають угорськомовні книжки і прессу. Проте вони погано знають українську (не кажучи вже про російську). Майже 60% анкетованих випускників оцінили своє володіння письмовою українською як «погане» чи «дуже погане», а для усної мови цей рівень становить понад 70%! Іще красномовнішим свідченням незадовільного рівня знання української мови став для мене той факт, що в Береговому троє учнів одразу написали на своїх анкетах «Не розумію», а ще двоє зробили такий напис на другій сторінці, де запитання стали трохи складнішими. Тобто п'ятеро учнів випускних класів не змогли зрозуміти запитань державною мовою, яку вивчали впродовж десяти років!

Не випадково анкетовані учні й батьки майже одностайно заявляли, що зовнішнє оцінювання має відбуватися угорською. А директори й освітянські чиновники так само одностайно стверджували, що складання всіх тестів українською після перехідного періоду й навіть нинішнє запровадження обов'язкового тесту з української мови та літератури означатимуть дискримінацію членів національних меншин, які матимуть гірші шанси здобути вищу освіту, принаймні безплатну. Небезпідставність таких побоювань потверджує той факт, що понад половину учнів угорськомовних шкіл відмовилися навіть реєструватися для участі в тестуванні – і це при тому, що переважна більшість їх планувала залишитися в Україні (замість їхати на навчання чи працю до Угорщини, що було масовим явищем у попередні роки, але останнім часом з різних причин зійшло нанівець).

Таким чином, вони муситимуть задовольнитися, щонайбільше, середньою спеціальною освітою, до того ж, не знаючи української мови, будуть вимушені залишатися на Закарпатті, де таку освіту з низки спеціальностей можна здобути угорською. Тому переважна більшість учнів, батьків і вчителів угорськомовних шкіл, визнаючи потребу радикального поліпшення викладання української мови, водночас хоче, аби всі іспити можна було далі складати угорською – а українську, мовляв, випускники вивчать уже після вступу до вишів, як вивчали їхні попередники.

Саме цю систему мовної сеґреґації учнів шкіл для національних меншин, яка позбавляє їх можливості успішно інтеґруватися в українське суспільство, і хоче [хотів] демонтувати міністр Вакарчук. І хоча депутати-«реґіонали» називають його намір порушенням прав членів меншин, велика частина самих цих членів оцінює його інакше. Принаймні серед учасників анкетування понад 60% «безперечно» або «скоріше» погодилися, що в їхніх школах окремі предмети варто викладати українською, аби полегшити випускникам подальші навчання та працю, а понад три чверті заявили, що для своїх майбутніх дітей хотіли би навчання порівну українською та угорською або навіть переважно українською. На певну зміну мовного режиму шкіл ладні погодитися й більшість анкетованих батьків, та й частина інтерв'юйованих освітян. Водночас у цій останній групі ставлення до змін найбільш насторожене, адже для вчителів вони означають потребу перевчатися або загрозу втратити працю (власне, і в Криму саме вчителі є головним гальмом і викладання всіх предметів кримськотатарською, і запровадження елементів української: якщо діти знають усі три мови, то вчителі здебільшого володіють двома, а викладати багато хто здатен лише однією). Одначе вже тепер у деяких угорськомовних школах учителі проводять частину уроку українською або принаймні подають нею терміни та важливі вирази. І якщо депутат Іван Попеску вважає, що «в голові в дітей буде дурдом», то директори закарпатських шкіл розповідали мені, що дітям це подобається. Гадаю, відповіді на запитання моєї анкети чітко показують, що діти хотіли б, аби такої практики було більше, – проте найчастіше кульгає підготовка вчителів, та й програма досі не дозволяла. Тільки після появи нелюбого реґіоналам наказу міністра освіти можна буде законно поєднувати в навчальному процесі мову меншини й мову більшості та держави, тобто одночасно і розвивати етнокультурну ідентичність юних членів національних меншин, і готувати їх до інтеґрації в українське суспільство.

Можна й треба сперечатися про те, яким саме має бути спосіб поєднання мов у шкільному навчанні. На мою думку, краще було б вивчати кожен предмет якоюсь однією мовою, віддаючи перевагу українській у точних науках, а мові меншини – в гуманітарних, важливіших для формування світогляду й ідентичності дитини (втім, для історії України та правознавства більше підходить українська). Певна річ, цей поділ треба починати не раніше, ніж на другому ступені, зберігаючи на першому навчання тільки рідною мовою, котрою, як довели науковці, дітям легше пізнавати світ. Чи не найголовніше питання стосується способу переходу до нової моделі, тобто запровадження її як обов'язкової для всіх шкіл чи як однієї з можливих при збереженні нинішньої. Щоб уникнути звинувачень і протестів, я вважав би доцільнішим другий шлях.

Проте навряд чи можна ставити під сумнів саму потребу створення умов, за яких члени національних меншин могли б добре опанувати і рідну мову, і державну – не лише як предмети, а й як засоби суспільної комунікації (важливою ділянкою якої є вища освіта). Адже річ не тільки в тому, що незнання мови більшості не дає багатьом членам меншин змоги реалізувати себе по закінченні школи, а й у тому, що перспектива такої нереалізованості спонукає багатьох кримських татар, а останнім часом – і угорців, віддавати своїх дітей в україномовні (чи, в Криму, – російськомовні) школи, таким чином узагалі позбавляючи їх навчання рідною мовою. Так відмова від поєднання ідентичності й інтеґрації примушує членів меншин ризикувати одним задля другого. Навряд чи демократична держава повинна наражати їх на такий вибір.

Утім, можна припустити, що багатьом із критиків запроваджуваних нині змін ідеться не про угорців, кримських татар, румунів або членів інших невеликих меншин, а про найчисельнішу нетитульну групу, члени чи принаймні еліти якої здебільшого не вважають її меншиною і не хочуть визнавати, що життя в Україні вимагає від них знання української мови. Маю на увазі росіян, задля збереження права яких навчатися і жити лише російською мовою опозиціонери (певна річ, не про румуна Попеску мова, – він у цьому сенсі радше виняток) і вимагають такого права для членів усіх меншин, попри те що реалізувати його поза школою їм незрівнянно важче. Росіяни справді перебувають в особливій ситуації: рівень поширеності їхньої мови в низці реґіонів України забезпечує можливість успішної інтеґрації на основі саме цієї мови, яка, отже, могла б залишатися там мовою навчання не лише в школах, а й у вишах – доки залишається мовою роботи підприємств та установ. Принаймні тих людей, котрі планують залишатись у південно-східних реґіонах, можна й далі навчати російською, забезпечуючи їм водночас належне знання української.

Одначе така виняткова модель освіти для однієї з нетитульних мов мала би спиратися на винятковий статус самої мови, на узаконення можливості вживати її як головну мову всіх тих підприємств і установ, де нині вона панує, по суті, нелеґально. Тобто, хоч як крути, треба вирішувати питання про статус російської мови, що вже тривалий час перебуває у глухому куті через небажання протилежних політичних таборів іти на компроміс. На мою думку, таким компромісом могло би стати надання цій мові статусу місцевої офіційної в реґіонах чи, краще, в окремих містах (які при цьому не нав'язували б її україномовним селам), у яких більшість населення вважає зазначену мову рідною. Власне, це тема іншої розмови. А в цій варто насамкінець сказати, що даремно депутати перекладають на міністра відповідальність за невирішеність проблеми статусу, відповідно до якого той мав би шукати модель освіти. Він робить свою роботу, а вони мали б робити свою.

vkurse.ua