ЮРИСТ РАФАЕЛЬ ЛЕМКІН

Рафаель (Rafal) Лемкін народився 1900 р. у єврейській сім'ї у невеликому селищі в східній Галичині (сьогоднішня Білорусь). Сім'я була незвичайною: батько – селянин, мати – дуже освічена жінка, яка знала кілька мов.

1919-го Лемкін поїхав до Львова вчитися на філологічному факультеті університету. На той час він вже знав кілька мов. Рафал згадував, що був дуже ідеалістичний тоді. Ну, хто ж у 19 років не був ідеалістом?! Дивує інше – йому вдалося залишитися таким до кінця своїх днів, водночас демонструючи завзятість і наполегливість у досягненні поставленої мети, яка вражала сучасників. Те, що відбулося у Львівському університеті 1921 р., Лемкін вважав поворотним моментом в його житті. Газети були повні повідомлень про суд у Берліні над вірменським студентом, який застрелив колишнього турецького міністра, замішаного у винищуванні вірмен під час Першої світової війни. 20-річний Лемкін був вражений тим, що вірменський студент несе відповідальність за свої дії, а члени турецького уряду, винні у вбивстві мільйонів, – ні. Під час дискусії в аудиторії Лемкін запитав свого професора: «Чому вбивство однієї людини – злочин, але коли держава вбиває мільйон своїх громадян – це вже не злочин?».

Відповідь професора продемонструвала чинну тоді чітку межу між суверенітетом держави і міжнародним правом: «Уяви собі селянина, який має кілька курок. Він зарізав цих курок і це є його власною справою. Якщо ти втручаєшся, ти незаконно втручаєшся на його територію». Професор далі пояснив, що вірмени – турецькі піддані, і держава може чинити з ними, як їй заманеться, навіть убивати. Додав, що міжнародне право не може захистити вірмен і, якщо ти втручаєшся у внутрішні справи держави, то порушуєш суверенітет цієї країни. Молодий Лемкін був вражений цією відповіддю. Винахід міжнародного права, що захищає народ від злочинів свого власного уряду, став місією Лемкіна.

Закінчивши філологічний факультет Львівського університету, Рафал покинув Львів ненадовго, вивчаючи філософію у Німеччині. Лемкін, буквально одержимий ідеєю нового міжнародного права, швидко зрозумів, що без юридичної освіти він досягти цього не зможе.

1926 р. Лемкін отримав ще один поштовх до юридичної кар'єри – вбивство Петлюри у Парижі. Ситуація повторилася – цього разу єврейського студента віддали під суд, а члени українського уряду, відповідальні тою чи іншою мірою за єврейські погроми, залишалися безкарними.

Того ж 1926-го Лемкін повернувся до Львова, де вступив на юридичний факультет університету. Про цей період життя Лемкіна згадок небагато. Відомо тільки, що 1926-го журнал юридичного факультету університету опублікував його роботу про радянський кримінальний кодекс. Різні дослідники вважають, що архіви львівського юридичного, як і раніше, мають невідомі роботи Лемкіна того часу. Він успішно здобув у Львові другу освіту юриста (1928) і 1929-го почав роботу у Варшавській прокуратурі. Як виявиться згодом, унікальна комбінація філологічної і юридичної освіти зіграє вирішальну роль в його подальшій кар'єрі.

Лемкін здобув популярність у Європі 1933-го, коли, представляючи Польщу на конференції у Мадриді, вперше запропонував вважати т.зв. «варварські злочини» проти власних підданих порушенням міжнародного права і стверджував, що осіб, викритих у таких злочинах, слід брати під арешт, незалежно від національності. Деякі визначні юристи Європи були заінтриґовані, але майже всі бачили тільки антигітлерівський підтекст. Польський уряд, що провадив тоді переговори з приводу польсько-німецького пакту про ненапад, звільнив Лемкіна з прокуратури. Лемкін опублікував роботу, відповідь його польським критикам, у відомому львівському юридичному журналі «Голос закону». До речі, Рафаель Лемкін неодноразово публікувався в цьому львівському журналі.

Рафал зустрів світову війну, займаючись приватною адвокатською практикою. Мобілізований, брав участь у боях під Варшавою, був поранений, але зумів дістатися до Швеції. Його сім'я залишилася у Польщі. 1941-го Лемкін отримав дозвіл на в'їзд до США.

Зліт його кар'єри у новій країні був стрімкий. Він одразу ж почав викладати у престижному університеті Дюка. 1943-го працював радником державного і військового департаментів США. Десь в 1941–1942 рр. почав збирати дані про німецькі злочини на окупованих територіях. Європейська трагедія тільки прискорила роботу Лемкіна.

Він знав, який злочин мав на увазі: держава мусить нести відповідальність за свої масові злочини, незалежно від того, де ці злочини відбулися – на окупованих територіях або усередині самої країни, проти власних громадян. Затримка була за винаходом назви цього нового злочину. Описуючи злочини Гітлера 1941-го року, Черчіль говорив про «злочин без імені». Кожен злочин в англо-американському кримінальному праві мав характерну унікальну назву: homicide, robbery, larceny тощо.

У нещодавно виданій книжці Саманта Пауел, радник президента Обами зі зовнішньої політики написала: «Лемкін, колишній студент філології, розумів що вибір слова має велике значення. «Масове вбивство» не підходило тому, що воно не передавало єдиного мотиву злочину, який Лемкін мав на увазі. Лемкін усвідомлював, що йому потрібне слово, яке не може бути використане в жодних інших контекстах (як, наприклад, «варварство» або «вандалізм»). У своїх записках Лемкін накреслив і обвів олівцем «СЛОВО», намалював риску, що з'єднувала обведене із словосполученням, написаним упевненим почерком – «МОРАЛЬНИЙ ВИРОК». Слово відповідатиме меті Лемкіна. Це буде те рідкісне слово, що несе праведний гнів суспільства».

Це слово – ҐЕНОЦИД (Genocide), винайдене Лемкіним. Він вперше опублікував це слово 1944-го у праці «Влада Осі в окупованій Європі – аналіз уряду», яка детально вивчила наслідки нацистської окупації в Європі. Слово, винайдене Лемкіним, було гібридом, який з'єднав грецьке «geno» (раса або плем'я) і латинське «cide» (вбивство). «Ґеноцид» було словом коротким, новим, легким для вимови і викликало тремтіння у тих, хто його чув. Сам Лемкін так описав «ґеноцид»: «Під ґеноцидом ми маємо на увазі знищення народу або етнічної групи. Ґеноцид не обов'язково має означати негайне знищення народу. Швидше ґеноцид означає координований план різних дій, спрямованих на знищення насущного фундаменту життя національних груп з метою знищення народу загалом. Ґеноцид скерований проти національної групи як середовища, а дії – проти окремих громадян, не в їхній індивідуальній суті, але як членів національної групи».

Вирішальний прорив для Лемкіна відбувся в Нюрнберзі, куди він відправився як радник американського прокурора і судді Верховного Суду Джексона. Своєю «фірмовою» наполегливістю Лемкін домігся включення слова «ґеноцид» у звинувачення нацистським злочинцям. Так звинувачення в ґеноциді вперше використали у міжнародному праві. Це було у Нюрнберзі, де Лемкін дізнався про загибель 49 родичів, зокрема батьків, від рук німців.

Рафаель Лемкін на цьому не зупинився. Він розумів, що прецедентне значення Нюрнберґа не досягне його цілей притягати правителів до відповідальності за злочини проти власних громадян у мирний час. Нюрнберзький суд мав справу тільки з військовими злочинами уряду, що окупував іншу країну. Лемкін наполягав, що суверенітетом країни треба якоюсь мірою пожертвувати для уникнення нового ґеноциду.

У післявоєнні роки Лемкін продовжував бути воїном-самітником: він не мав офісу, якої-небудь фінансової підтримки або асистентів, він не належав до жодної державної або приватної організації. Лемкін скерував свою енергію на ООН. Він присвятив залишок свого життя безперервному написанню, ухваленню і ратифікації Конвенції проти ґеноциду.

Його згорблена фігура в коридорах ООН стала знайомим, майже дратівливим явищем для дипломатів. Журналісти перестали звертати на нього увагу, хоча Лемкін шукав будь-якої можливості для інтерв'ю. Практично щодня Лемкін полював за дипломатами, іноді сидячи в приймальнях, днями чекаючи аудієнції. Якщо дипломат роздратовано реагував: «Що, Лемкін, ти знову тут зі своїми історіями про ґеноцид?», Лемкін не звертав уваги, терпляче роз'яснюючи свою позицію. Іноді Лемкін відчайдушно натякав на підтримку «у верхах». Він не мав ніякої підтримки, тільки свій портфель і мету, яка горіла у серці. Багато хто називав його «мрійником», «занудою», «польським фанатиком», стверджуючи, що відповідь ґеноциду єдина – війна. Один дипломат згадував, як Лемкіну говорили: «Лемкін, яка користь від назви ґеноцида злочином? Ти що, зупиниш Гітлера або Сталіна своїм папірцем?».

На що Лемкін відповідав з напруженим виразом обличчя: «Тільки чоловік це може зробити. Закон має бути побудований. Ви розумієте? Ви мусите побудувати закон!» Лемкін вважав, що конвенція матиме застережливий вплив: знаючи, що правителі будуть поза міжнародним законом, вони думатимуть двічі перед своїми злочинами, що набагато ефективніше, ніж уявна загроза війни. Лобіювання тривало зі змінним успіхом: маленькі країни ставилися до його ідей прихильніше, англійці, американці, китайці і совіти здебільшого відмахувалися.

Але Лемкін добився свого: 11 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН одноголосно затвердила резолюцію, що засуджувала ґеноцид, написану в основному Лемкіним. Проте мети Лемкін ще не досяг – щоб резолюція стала законом міжнародного права, 20 країн мали ратифікувати резолюцію. Лемкін відновив невтомне лобіювання різних урядів.

Врешті 9 грудня 1948 р., після того, як 20-та країна ратифікувала резолюцію, Генеральна Асамблея одноголосно прийняла Конвенцію щодо запобігання і покарання ґеноциду – перший ООНівський договір з прав людини, навіть перед Декларацією прав людини. У день, коли Конвенція була, нарешті, затверджена, журналісти кинулися шукати Лемкіна, який завжди був готовий поговорити з газетярами, у коридорах ООН. Вони розшукали його, коли всі лампи вже згасли. У своєму кріслі, в сльозах, він благав журналістів дати спокій.
1949 р. «Нью-Йорк Таймс» описала, як у коридорі ООН Генеральний секретар ООН зловив Лемкіна за рукав і заявив журналістам: «Ця людина – великий борець. І ми йому допоможемо перемогти». Саманта Пауел у книзі написала, що Конвенція ООН щодо ґеноциду була роботою однієї людини – Лемкіна.

Лемкін не домігся всього, чого бажав: визначення ґеноциду у Конвенції включає тільки насильницькі злочини, тоді як первинне визначення Лемкіна передбачало також акти психологічного ґеноциду. У тому, що Лемкін проповідував «радикальніше» законодавство про ґеноцид, сумнівів немає. Далеко не всі його пропозиції втілено у життя.

До кінця життя Лемкін продовжував умовляти уряди приєднатися до Конвенції. Британію, Китай і СРСР він переконав (що дозволило Лемкіну на початку 1953-го заявити, що Сталін вчинив ґеноцид відносно радянських євреїв у розпал «справи лікарів»). Свою нову країну США Лемкін так і не переконав за час свого життя. Попри те, що всі американські президенти з часів Айзенґавера підтримували ратифікацію, Конґрес ратифікував конвенцію тільки 1988-го. Сьогодні Конвенція Лемкіна ратифікована у понад 130 країнах.
Лемкін помер 1959-го. Самотнім і без грошей. На його похорон у Нью-Йорку прийшло лише семеро осіб. Іронія долі людини, що присвятила життя порятунку мільйонів. Але навіть він не міг собі уявити, скільки у світі ще
буде викрито ґеноцидів.

1950 і 1952 рр. його висували на Нобелівську премію миру, і хоча кандидатуру підтримав сам Черчіль, премії він не одержав. Він одержав безліч інших нагород від різних урядів. Наприкінці 1990-х заслуги Лемкіна відзначив Генеральний секретар ООН Кофі Анан. 2001 р. у Нью-Йорку відбулася прем'єра п'єси «Дім Лемкіна» про його життя.

У Варшаві є вулиця, яка носить його ім'я, висить меморіальна дошка про його життя і заслуги. Написано: у цьому будинку він жив і працював до 1939 р. Просто від народження до війни – принаймні так можна зрозуміти. Хоча нам відомо, що це не зовсім так.

mankurty.com