ПАРК ЛЮДЯНОСТІ У ТАРАЩІ

Сергій ЛАЩЕНКО (Львів)

Поштовхом до створення меморіального парку у Таращі на місці розстрілу євреїв 1941 р. стала громадська ініціатива. Добрим організатором виявила себе корінна таращанка Валентина Куклишин. Саме її уміння запалювати людей відіграло не останню роль, саме вона змогла залучити до справи фахівців: Віталія Кармана, Валентину Вітрогон, Яну Лемешко, Анатолія Кушніра та багатьох інших.

Не всі вони вихідці з Таращі, скажімо, кандидат біологічних наук Анатолій Іванович Кушнір народився на Волині, а тепер мешкає в столиці. За плечима науковця великий досвід озеленення сакральних місць у Німеччині та Польщі. Ось такі люди долучилися до справи. А історію таращанської трагедії краєзнавці почали створювати на початку 80-х. Вони записували спогади старожилів, аби відтворити картину розстрілу євреїв у таращанському «Бабиному Яру». Першими німці розстріляли жінку з двома хлопчиками-близнятами років десяти. Того ж дня втратив 37-річного тата і 29-річну маму та двох сестричок-близняток десятирічний Семенко Селітреник. Його батька знали всі таращанці, адже він викладав математику у середній школі №1.

Звідки відомі такі подробиці? Річ у тім, що Семенкові вдалося уникнути розстрілу. Єврейські діти інколи залишали ґето, аби виміняти якісь речі на продукти. Повертаючись назад, він побачив німців і поліцаїв, які оточили ґето, і зрозумів, що це кінець. Не поспішаючи, аби не викликати підозри, хлопчик попрямував до лісу. Потім переховувався у найближчих селах. Деякий час жив у місті Рокитному – його прихистила родина Петренків. Понад два роки рано змужнілий Семен Селітреник залишався «поза законом». Навчився бути спостережливим, добре засвоївши, що тільки пильність та обережність можуть врятувати його від смерті. А одразу після визволення Таращі він знайшов 20 золотих рублів, захованих на території ґето, та передав їх на будівництво танкової колони «Таращанський колгоспник».

Після війни Семен закінчив військову музичну школу, потім інститут зв'язку в Одесі, одружився. Але яким неповним було його життя без трагічно втрачених рідних! Нині чоловік живе в Росії – у Самарі. Я написав йому про створення парку і отримав таку відповідь: «Дорогий Сергію! Ваш батько був першим, хто описав ті трагічні події. Після його смерті обірвався мій останній зв'язок з Таращею. Тепер нема з ким листуватися – час не шкодує нікого… Про Україну дізнаюся з Інтернету, радію успіхам, тривожуся, коли дізнаюся про ваші негаразди, адже Україна – це моя Батьківщина… І Таращу згадую ледь не щодня. І ось що я скажу: рукотворний парк, створений місцевими ентузіастами – це справжній подвиг! Передайте велике спасибі усім цим людям…»

У пам'ять про двох перших розстріляних хлопчиків-близняток таращанці посадили дві топольки. Вони ж можуть символізувати і сестричок Семена Селітреника – під час розстрілу їм було по два з половиною роки… Взагалі, над концепцією парку працювали довго – все задумано так, щоб тут постійно, впродовж року, щось цвіло... Посадковим матеріалом допомагали Богуслав, Канів, Умань – це вже Валентина Куклишин постаралася, а підвезення організували брати Петро та Леонід Шерепенки.

От і ростимуть тепер в парку бук лісовий, платан кленолистий, липа серцелиста, дуб звичайний, ялівець козацький, обліпиха крушинова, барбарис звичайний і барбарис Тунберґа, хеномелес японський, тамарикс галузистий, гортензія деревоподібна, виноград амурський, сніжноягідник білий, свидина криваво-червона, кущі бузку і ще багато-багато створених Богом прекрасних рослин. Якоюсь мірою це рослинне розмаїття відображає непоправні людські втрати, бо не один талант тут загинув, не одне яскраве життя обірвалося в Глибокому Яру. Звичайно, красою новоствореного парку цього не компенсуєш. Та ще й через сім десятиліть… І все ж, таращанці відчувають, що парк потрібен.