ГРА З ПРАВИЛАМИ

Микола РЯБЧУК

Вісім років тому у варшавському Бельведері на неформальній зустрічі за круглим столом представників української влади та опозиції Хав’єр Солана, котрий був тоді серед модераторів, кинув крилату фразу, що стала епіграфом до діянь не лише українського уряду, а й десятків подібних режимів «імітаційної демократії». Він закликав українців навчитися грати за правилами, а не гратися з правилами.

Леонід Кучма зі своїми прибічниками явно зіґнорував цю пораду, спровокувавши у підсумку всенародне повстання, зване Помаранчевою революцією. Його опоненти, однак, повелися ненабагато краще: вони продовжили забавляння з правилами, поборюючи, щоправда, цим способом не так супротивників, як одне одного. Розчарування населення і в демократії, і в національній ідеї стало закономірним наслідком цих безвідповідальних ігор, полегшивши реставрацію в Україні старого режиму у ще потворнішій, донбасько-луб’янській формі. Дев’ять місяців урядування нової-старої влади показали, що традиційна постсовєтська гра з правилами в Україні триватиме, причому її масштаб і цинізм змушують декого ностальґійно згадувати не лише добряка Даниловича, а й його сірого кардинала Медведчука.

Одне з кращих фото 2010 року за версією PhotoRadar

Той, хоча й шахрував, а все ж удавав, ніби грає в шахи. Теперішні луплять відразу шаховою дошкою по голові. Розв’язування складних юридичних колізій – не їхня парафія. Навіщо розплутувати вузли, коли можна їх розрубати? Навіщо ділитися владою чи ресурсами, коли можна загребти все? Навіщо когось переконувати, коли можна просто купити або залякати? Навіщо себе обмежувати якимись законами й правилами, коли можна їх як завгодно переписати і як завгодно для власної зручності витлумачити?

Вибіркове застосування законів, маніпулювання судами та іншими державними органами, іґнорування конституційних та інших правових норм і приписів – чи не єдина галузь, де пацани з Донбасу виявилися справді послідовними, винахідливими і навіть, по-своєму, «професійними». Від самого початку Януковичевого правління вони без вагань сформували уряд, себто узурпували владу в неконстуційний спосіб; без вагань скасували місцеві вибори, що мали б за конституцією відбутись у травні; без дискусій, без референдумів, без експертних висновків віддали росіянам ще на 25 років військові бази в Криму – дарма що конституція однозначно забороняє розташування чужоземних військ на українській території.

Недавнє скасування цією командою так званої «політреформи» 2004 року – себто поправок до конституції, ухвалених Верховною Радою у рамках своєрідного компромісу між помаранчевими революціонерами та старим режимом, – не повинно, отже, занадто нас дивувати. З одного боку, розподіл влад, запроваджений цією реформою, був останньою перешкодою на шляху не лише до фактичної, а й до юридичної консолідації авторитаризму. А з іншого боку, Конституційний суд, по-слідовно очищений від залишків більш-менш сумлінних і компетентних суддів, остаточно перетворився на штампувальний додаток до Партії реґіонів, здатний ухвалювати які завгодно, хоч би й найбезглуздіші рішення на замовлення своїх господарів.

Втім, теперішнє рішення так званого «конституційного суду» про скасування політреформи виглядає не настільки безглуздим і безсоромним, як його ж таки квітневе схвалення парламентського перевороту та формування уряду за допомогою депутатських позафракційних «тушок». Поправки до конституції у грудні 2004 року робилися справді похапцем, із численними процедурними порушеннями та явними неузгодженостями між різними положеннями закону. Ці поправки, за влучним спостереженням Пола Д’Аньєрі, витворювали не так систему чіткого розподілу повноважень між різними гілками влади, як систему повноважень, що накладаються одне на одне й одне одному суперечать. Як і в 1996-му, коли приймали нову конституцію, чи в 1991–1992-му, коли достосовували стару конституцію УССР до нових реалій, усі зміни визначалися насамперед наявним балансом сил та інтересами різних учасників переговорів, а не їхнім прагненням створити якомога досконаліший документ, що забезпечував би розвиток ліберальної демократії та верховенство права.

В усіх цих випадках рішення були радше політичними, ніж юридичними, тож із процедурної точки зору всі вони можуть бути переглянуті і скасовані конституційним судом – включно із проголошенням незалежності України, розпуском СССР, забороною КПСС, передачею Криму в юрисдикцію УССР, включенням до УССР Західної України, проголошенням більшовицької республіки, конфіскацією майна й націоналізацією приватної власності тощо. Правові рішення щодо політичних питань можуть передбачати їхню делеґітимізацію, себто визнання їхньої несправедливості та/або неправомірності, проте не конче передбачають їхню делеґалізацію, себто визнання їх абсолютно недійсними й автоматичне повернення до status nascendi: реінкарнацію СССР, повернення Криму чи, скажімо, відновлення царського правління.

Делеґітимізація політичного рішення означає його правову (і моральну) оцінку, але не тягне за собою його автоматичного скасування, себто делеґалізації всього, що відбулося опісля, – фактичного заперечення дійсності, котра внаслідок того постала. Політреформа 2004 року була справді надто похапливою й суперечливою; вона розбалансовувала систему влади й тому, безумовно, потребувала вдосконалення. Але вона була, поза сумнівом, кроком у слушному напряму, – як це із запізненням зрозуміла нарешті Юлія Тимошенко і як це начебто розумів донедавна Віктор Янукович з однопартійцями, завзято боронячи політреформу від «авторитарних» намагань президента Ющенка її скасувати. Те, що їхнє ставлення до основного закону країни мало суто кон’юнктурний, опортуністичний характер і визначалося виключно їхнім особистим місцем у ієрархії влади, а не піклуванням про якість документа та суспільне благо, щонайкраще демонструє безпринципність, цинізм і звичайне шкурництво обох політиків. Упродовж п’яти років «погана» політреформа, від якої лихоманило всю Україну, була цілком доброю для Віктора Януковича та його партії – аж поки вони, завдяки цій «поганій» політреформі, не захопили влади й не замінили «поганої» конституції на ще гіршу – гіршу, зате зручнішу для них за нових обставин.

Саме цей абсолютно аморальний, безсоромний і безпринципний контекст, у якому приймалося рішення так званого «конституційного суду», є куди важливішим – і гнітючішим, ніж сам текст цього рішення. Текст відбиває всього лише букву закону. Контекст відбиває дух беззаконня. Це означає, зокрема, що всі букви закону у цьому контексті і в цьому дусі будуть прочитані й застосовані вибірково – відповідно до авторитарних амбіцій так званого «президента» з його опричниками та до потреб подальшої монополізації влади й ресурсів. Старі більшовицькі принципи, які дещо були приблякли під час Ющенкового веґетаріанського президентства, набувають звичного канібальського блиску у виконанні його проффесійніших спадкоємців: переможець отримує все, мета ви-правдовує засоби, політична доцільність визначає закон, себто його інтерпретацію.

Один із верховодів Партії реґіонів окреслив цю невибагливу філософію лаконічною фразою, котра характеризує і його політичну силу, і наше гіпотетичне майбутнє доволі вичерпно. Коли Тарас Чорновіл, котрий 2004 року близько співпрацював із цим добродієм, спробував був зауважити йому, що не варто, мовляв, вдаватися аж до таких грубих фальсифікацій, той упевнено відповів: «Да ладно! Все схвачено!»
Оце, власне, і є і мета, і засоби пацанів – в одному флаконі.

Та система, яку вони намагаються зі своїм «президентом» запровадити в Україні, є лише провінційною копією кремлівсько-луб’янської «керованої демократії». На превеликий жаль, це єдина система, яку вони більш-менш знають і розуміють, чи, принаймні, так собі думають. Ця система, однак, – без стримувань і противаг, без чесної конкуренції, без прозорості, відповідальності і підзвітності, – має виразну тенденцію до загнивання. Вона просто приречена бути неефективною й корумпованою. Балачки про потребу модернізації, що їх останнім часом ведуть московські правителі, є всього лише слабо завуальованим визнанням глибокої кризи створеної ними системи.

Донецькі пацани, схоже, цього не розуміють або ж, імовірніше, вважають, що українських ресурсів і міжнародних позик цілком вистачить на п’ять або й десять років їхнього царювання. Україна, однак, на щастя, не має російських ресурсів, а отже й достатньої кількості нафтодоларів, аби корумпована влада могла купувати собі за них політичну лояльність своїх обивателів. Не має Україна й імперських амбіцій та шовіністичного очманіння, аби та ж таки корумпована влада могла задурити населенню голови «вставанням з колін» та боротьбою із внутрішніми та зовнішніми ворогами. Тож управляти цією країною, як Росією чи рідним Донбасом, пацанам не вдасться. Вони пролетять. От тільки вартість цього прольоту буде доволі високою. На жаль, не лише для пацанів, а й для усіх нас.

(Українська версія статті,
опублікованої в Current Politics in Ukraine)
zgroup.com.ua