АБСУРД І РЕАЛЬНІСТЬ

Євгеній ЗАХАРОВ,
Харківська правозахисна група

Минув місяць після затримання Руслана Забілого, директора музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», 14-годинного допиту, виїмки в нього носіїв інформації, обшуку та виїмки низки документів із самого музею з метою перевірки, чи містять вони державні таємниці, порушення кримінальної справи «за фактом готування до розголошення співробітником СБУ відомостей, що становлять державну таємницю, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст. 15, ст. 328 Кримінального кодексу України». Одночасно на сайті СБУ було повідомлено таке: «Встановлено, що співробітник СБУ Забілий Р. В. з метою передачі третім особам несанкціоновано зібрав відомості, що становлять державну таємницю. 8 вересня 2010 р. після прибуття зі Львова до Києва він був затриманий із цими відомостями. Наразі встановлюється коло осіб, яким призначалася зазначена інформація».

У перші десять днів після цього були прес-конференції, заяви керівництва СБУ та архівістів, яких позбавили документів, протестні мітинги по всій країні, колективні листи на захист Забілого істориків, західних і вітчизняних, доручення президента передати музей-меморіал із СБУ до Інституту національної пам’яті... Нічого не змінилося. Музей на чолі зі своїм директором мирно працює з тими документами, які залишилися.

Жодної слідчої дії у кримінальній справі, за словами Забілого та його підлеглих, вчинено не було. Нічого з того, що свого часу вилучили, не повернули. Хоча геть незрозуміло, яку державну таємницю незалежної Української держави можна шукати в таких вилучених документах, як Кримінальний кодекс УРСР в редакції 1940 р., численні документи ІІ Речі Посполитої 30-х рр. (накази та звіти воєводського управління державної поліції, кримінальні справи членів УВО та ОУН тощо), записи 2009–2010 рр. спогадів вояків УПА та українських дисидентів, зроблені працівниками музею на Лонцького? Скільки може тривати експертиза на предмет наявності в цих документах державних таємниць, коли апріорі зрозуміло, що документи радянського періоду про політичні репресії, вочевидь, не можуть містити таємних відомостей відповідно до Закону 1994 р. «Про державну таємницю»! Якби у Руслана Забілого серед вилучених документів знайшли, не дай Боже, хоча б один із грифом «таємно» або «цілком таємно», то про це одразу б повідомили, а він би вже був обвинуваченим. Але ж цього не сталося!

Ситуація потребує бодай стислого правового коментарю. Документи радянського періоду, що містяться в архіві СБУ, мають позначки «секретно», «совершенно секретно», «лично» та інші. Згідно зі статтею 34 Конституції України, «Кожному ґарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя». Грифи «секретно», «совершенно секретно» та інші грифи обмеження доступу до інформації радянських часів жодним українським законом взагалі не визначені. Свого часу їх запровадили в СРСР інструкцією № 0186, яка сама була таємною і доступ до якої не можна було отримати. Нормативні акти радянського часу діють в Україні тільки в частині, в якій вони не суперечать Конституції. Інструкція № 0186, вочевидь, Конституції суперечить і не може застосовуватися в Україні.

Слід очікувати, що відомості, які мали залишатися таємними, вже давно отримали такий статус відповідно до Закону «Про державну таємницю» 1994 року. А твердження про таємність радянських документів стосовно політичних репресій – абсурдне. Відмова в доступі до таких документів на підставі наявності цих радянських грифів є, взагалі кажучи, незаконною. А порушена кримінальна справа за ст. 328 ККУ через ч. 1 ст. 15 ККУ ганьбить не тільки СБУ, а й репутацію всієї Української держави.

На брифінґу 17 вересня голова СБУ Валерій Хорошковський, серед іншого, заявив: «Я маю сказати, що, виходячи з опису цього документа, він на російській мові, тому дозвольте, я там пару слів на мові оригіналу: «Список лиц, проходящих по делу». Так ось, тут 203 особи згадуються, і, можливо, єсть люди, які живі на сьогоднішній день. Єсть їх родичі, вони мають давати на це згоду... Є матеріали... періоду 73, 75, 78 року. Ці люди на сьогоднішній день серед нас. І я не впевнений, що вони мають бажання, щоб зараз публічно хтось володів цією інформацією в незаконний спосіб».

Звернімо увагу – пан Хорошковський говорить про зовсім інше питання: про обмеження доступу до розсекречених архівних документів. Про те ж саме йшлося у виступах на брифінґах інших працівників СБУ, а щодо розголошення державних таємниць – ані слова. То, може, час уже поставити крапку, закрити кримінальну справу про підготовку до розголошення державних таємниць за відсутністю складу злочину, повернути архівістам вилучені носії інформації?

І перейти до обговорення справді важливої і складної проблеми – яким має бути баланс між правом громадськості на доступ до архівних документів і правом на приватність фігурантів цих документів, коли ці люди з якихось причин не бажають, аби доступ був відкритий?

Архівні документи про політичні репресії часто містять відомості, яких спецслужби не хочуть розголошувати: імена та інші персональні дані учасників переслідувань – слідчих, експертів, свідків, прокурорів, суддів, адвокатів, уривки інформації про оперативних співробітників та розробки. І тут постає питання: наскільки обґрунтована відмова у доступі до конфіденційної інформації про особу, котра брала участь у репресіях? Адже кожна жертва має право знати імена осіб, які беруть участь у її переслідуваннях, а народ у цілому має право на правду і, зокрема, на максимум інформації про діяльність репресивного режиму. Народ має право на ідентифікацію осіб, винних у порушенні прав людини.

У більшості посткомуністичних країн зазначена колізія між свободою інформації та правом на приватність вирішується в основному на користь свободи інформації. Так вчинили у Німеччині, Польщі, Угорщині, Чехії та інших країнах, але в кожній із них є свої особливості та винятки. Наприклад, Конституційний суд Угорщини ухвалив, що право громадян на доступ до власних досьє «не належить до права жертви знати, хто за нею стежив».

А ось право жертви на обмеження доступу до свого досьє в переважній більшості країн превалює над правом суспільства використовувати дані з досьє для історичних досліджень. У даному випадку колізія вирішується на користь права на приватність жертви. І в нас у країні непоодинокі випадки, коли жертви політичних репресій або їхні спадкоємці забороняли повністю або частково доступ до своїх архівно-кримінальних справ…
Відомо, що КДБ вдавався до потворної практики «компрометації» у своїй оперативній роботі проти правозахисників – фабрикували кримінальні справи, розпускали наклепницькі огидні чутки про подружні зради, про те, що друзі доносять одне на одного тощо. Цим, зокрема, деякі дисиденти пояснюють прохання закрити доступ до своїх архівно-кримінальних справ: «Там дуже багато брехні». Зрозуміти їхню позицію можна, але, на мій погляд, коментарі до архівних документів були би просто необхідні – для відновлення історичної правди. Коли-небудь термін, на який обмежується доступ до цих документів, закінчиться, і нащадки дисидентів матимуть справу з документами, в яких про їхніх предків наговорено гидоти, а захистити їх буде вже нікому.

khpg.org
Друкується зі скороченням

Від редакції: СБУ присвоїла справі львівського історика Руслана Забілого гриф «цілком таємно».
Як повідомили УНІАН у Центрі досліджень визвольного руху, відповідна інформація міститься у відповіді першого заступника голови СБУ В. Рокитського на запит активіста сайту «Майдан» О. Северина.

О. Северин, зокрема, цікавився, які матеріали можуть, на думку СБУ, бути підставою для затримання громадян України, вилучення документів і порушення кримінальних справ. «...Вказаній кримінальній справі було надано гриф «цілком таємно», – йдеться у відповіді керівництва СБУ. – Оприлюднення результатів експертного дослідження вилучених матеріалів до повного їх вивчення та інших відомостей по справі є передчасним та необґрунтованим».