ВАНДАЛІЗМ У ХАРКОВІ

У Харкові було демонтовано пам’ятну таблицю зі стіни приміщення колишньої пересильної харківської тюрми («Тюремний замок» за адресою: Харків, вул. Малиновського, 5 – теперішній підрозділ міліції Ленінського району м. Харкова), де у 1960-х роках перебував блаженної пам’яті наш архіпастир-страждалець, вісімнадцятилітній в’язень за віру Патріарх Йосип Сліпий, і 1961 року етапом був відправлений у мордовські табори на подальше заслання.

Не допомогло звернення Архієпископа Любомира Гузара, глави УГКЦ до представників міської влади м. Харкова про можливість такої акції, ані вірних УГКЦ і представників української громадськості.
Таблицю було встановлено в серпні 2005 року.

Кому на перешкоді і не дає спокійно спати пам’ять про наших українських мучеників й ісповідників віри?
Живемо ми в Україні, де було давно засуджено сталінську репресивну машину, але все-таки є люди, які мають великий вплив на представників влади і роблять все можливе, щоб цю пам’ять затерти.
Хто вони, ці представники громадської організації «Великая Русь», які подали прохання про демонтаж пам’ятної таблиці й тим самим причинилися до напруження в українській багатоетнічній спільноті?

Історики відкривають страшні картини репресивної машини сталінських часів, яка мов чорний молох перемелювала долі й життя тисячі людей. Чому було допущено до такого стану суспільство, в якому це чинилося? Хто винуватий в цьому? Чи не буде повторюватися така історія знову? Про яку Русь ви мрієте?
Можливо це ті, які по сьогоднішній день не можуть змиритися з леґальним статусом нашої Церкви?

Сказав Христос: «Все тайне стане явним». Вже справджуються ці слова. Багато забутих імен наших мучеників стали знані всьому світові. Багатьох з них Бог прославляє численними чудами вже тут, на землі. І гірко робиться на душі, коли почуєш про такі акти вандалізму і не можеш ніде знайти правди на таке самоуправство.

Як жити в такому суспільстві, де голос праведника не може бути почутим?

Справедливий суд Божий не промине таких людей.
Але чому ми не можемо відстояти свої права у державі, де ми народилися і живемо? Це наша земля, це наші мученики. Скільки потрібно нас бити, щоб у нас прокинувся інстинкт людини, яка є мислячою істотою і має право пізнати правду і хотіти добра? Людини, яка є образом і подобою Божою, який хочуть в нас затерти і прирівняти до тварин, яких життя закінчується зі смертю?

Опам’ятайтеся ті, що це чините! Життя наше дуже коротке. Перед нами вічність.
Знявши таблицю, ви все одно не зможете затерти пам’яті про мучеників. Адже їхні імена записано в книзі життя. А де будуть записані ваші імена?

Будемо боротися законним способом, але є ще вищий суд.
Ми релігійні люди, не є прихильниками насильства, і зрештою весь суд віддаємо в руки справедливого судді – Бога.

Хай Господь просвітить вас, і щоб не закрились очі ваші в гріху.

Степан (Меньок), екзарх Донецько-Харківський, УГКЦ
kharkiv.dyvy.info