НЕУНИКНИЙ БАНДЕРА

Володимир КУЛИК,
доктор історичних наук

Те, що аж до Ющенкового указу та Януковичевої обіцянки його скасувати в українському інтелектуальному середовищі майже не було дискусії про ставлення до постаті Степана Бандери й навіть після указів мовиться переважно про них, а не про їхнього об’єкта, є ще одним свідченням нечутливости цього середовища до суспільних потреб і нерозуміння власних завдань. Звісно, інтелектуали мають указувати громадськості, коли політики роблять кроки, що не сприяють суспільній стабільності, національній єдності й міжнародному іміджеві країни. Ясна річ, вони мусять заперечувати некоректні закиди багатьох українських і закордонних критиків Бандери (та Ющенкового ставлення до нього), наділених владою і здатністю впливати на єдність та імідж. Проте щоби переконливо пояснити комусь, треба спершу відповісти самим собі.

Мусимо чітко сказати, що саме ми приймаємо й що відкидаємо в діях та ідеях Бандери й організацій, які він очолював, а також у символах, якими особа й організації стали в сьогоднішній Україні. Власне, мусили вже давно: бодай тоді, коли в багатьох містах Галичини ради ухвалили спорудити пам’ятники Бандері, або коли він став, уже в загальноукраїнському масштабі, одним із лідерів глядацької підтримки кандидатів на звання великого українця.

Я говоритиму тут не так про дії чи ідеї, як про символи: не лише тому, що про них досі говорилося найменше, а й тому, що вони – як, зрештою, будь-які символи – не цілком відповідають ідейно-політичній основі, на якій постали, й існують великою мірою незалежно від того, що з’ясовують про неї історики. Власне, одне з головних питань у визначенні ставлення до Бандери якраз і полягає у виборі поміж історичним і символічним, поміж тим, що ми знаємо про його діяльність, і тим, що вона сьогодні символізує.

Для ліберальних інтелектуалів, яким переконання не дозволяють цілком підтримати діяльність Бандери, головних альтернатив три: відкинути цей символ як геть неприйнятний з огляду на певні аспекти діяльности, спробувати змінити зміст цього символу відповідно до знання про діяльність, зберегти чинний символ, водночас указуючи на його невідповідність історичному знанню. Окреслюючи ці альтернативи, котрі, зрештою, стосуються й багатьох інших постатей-символів, я маю на увазі, що інтелектуали повинні не лише формувати власне ставлення до тих чи тих явищ, а й пропонувати його спільноті, для якої працюють. Водночас я розумію, з одного боку, що такі пропозиції мають шанс вплинути тільки на тих людей, які поділяють підставові вартості їхніх авторів, а з другого, що чинні в певній групі вартості й значення заснованих на них символів можуть із часом змінюватися – зокрема й під впливом пропозицій від інтелектуалів.

Не розглядатиму символів тих людей в Україні й Росії, для кого всі вороги радянської держави є ворогами їхньої країни й народу, тобто, коли йдеться про часи радянсько-німецької війни, спільниками чи прислужниками нацистів. Ці люди мене не почують і не сприймуть.

У спільноті, на яку мають шанс вплинути мої арґументи, Бандера є насамперед символом боротьби за незалежність України – історично останньої, що була досить масовою та певною мірою успішною. Саме цим символізмом, очевидно, пояснюється привабливість Бандери для прибічників незалежности, навіть багатьох із тих, що прагнуть не такої незалежности, як прагнув він. Перетворенню на головного символа незалежницької боротьби саме Бандери, а не котрогось іншого провідника націоналістичного руху, скажімо, командувача УПА Романа Шухевича, сприяло не лише самоокреслення націоналістичних вояків як бандерівців, а й застосування цієї назви в дискурсі радянського режиму до ширшого кола поборників і просто симпатиків незалежности. Радянська пропаґанда, пізніше доповнена фактом загибелі від руки аґента Москви, великою мірою зумовила також надання Бандері символізму антирадянськости й, не менш важливо, антиросійськости, за яким сьогодні в Україні майже забуто спрямованість його боротьби головно проти Польщі (де про цю спрямованість натомість добре пам’ятають, як засвідчила бодай реакція на Ющенків указ).

Нарешті, як провідник ОУН він символізує також героїзм і жертовність багатьох тисяч її членів, що воліли радше загинути в боротьбі, ніж жити в неволі, хоч у тій боротьбі, гадаю, нинішніх націоналістів захоплює передусім партизанська війна, а не політичний тероризм, яким відзначився Бандера.

Що з цього набору символів суперечить европейським вартостям, в ім’я яких українців закликає відмовитися від героїзації Бандери Европарламент? Антиросійство – якщо його розуміти як ворожість до російського народу, котра, разом з іншими відмінами ксенофобії, була справді притаманна Бандері й ОУН загалом, принаймні до початих 1943 року демократизаційних змін. Проте як послідовна протидія російському імперіялізмові, що вперто намагається підпорядкувати Україну, знаходячи в цьому підтримку більшости російського народу й великої частини українського, антиросійство й тепер залишається настільки ж актуальною настановою різноетнічних оборонців незалежности України, як було за часів УПА, провідники якої радо приймали до свого війська членів інших підрадянських народів, зокрема й росіян.

Саме дальша захланність і загрозливість Росії, явне небажання її керманичів зректися імперіялістичного спадку СРСР живить антиросійські настрої українських націоналістів, перешкоджаючи примиренню та порозумінню, готовість до якого з боку Польщі майже загоїла поширене, принаймні серед західняків, упередження до іншого традиційного ворога. Нинішні українські незалежники мусять долати свою ксенофобію й водночас плекати національно-визвольне почуття, беручи за приклад націоналістичних борців воєнної доби, котрі зробили цей вибір за набагато менш сприятливих умов. Оскільки він не перейшов ідейно-організаційної еволюції краєвої ОУН, Бандера гірше надається на уособлення демократичного націоналізму, ніж Шухевич або автори ключових для тієї еволюції текстів Позичанюк та Горновий. Проте як визнаний по обидва боки фронту провідник націоналістичного руху він цілком може бути символом загальної національно-визвольної орієнтації поряд із Петлюрою, котрого, зрештою, теж зробила символом ворожости до Росії головно сама Москва.

Залишаються два інші проблематичні аспекти, котрі нині не належать до визнаного в незалежницькому таборі символізму Бандери, але є частиною історичного знання про цю особу, поширення якого може суттєво вплинути на символізм. Ідеться, по-перше, про ксенофобні ідеї та практики ОУН і УПА, насамперед участь у знищенні євреїв на початках нацистської окупації та терор проти польського населення Волині два роки по тому. По-друге, про братовбивчі дії бандерівської частини ОУН щодо мельниківців та первісної УПА під проводом Бульби-Боровця.

Ясна річ, европейським вартостям суперечить передовсым ворожість до етнічно інших, але національно-визвольному ореолові шкодить радше нетерпимість до інакше налаштованих своїх. Зрештою, для ставлення ліберальних націоналістів до Бандери й бандерівщини ці відмінності не мають великого значення, адже обидва аспекти демонструють тоталітарний характер ідеї і чину провідника та його прибічників. Отже, мусимо вирішити, чи відкидати уособлення антиімперіялістичного опору через тоталітарну настанову людини, що цим уособленням стала. Інакше кажучи, чи пропонувати бачити в Бандері символ не так незалежницької боротьби, як ненависти до чужих і нетерпимости до своїх.

Моя відповідь: ні, не варто. Я розумію, що цю відповідь почасти диктує лють від харківських угод і розпач від нездатности опозиції запобігти Януковичевому курсові на купівлю економічних поступок коштом територіяльної цілости й національної ідентичности. Можливо, у вільній від російської загрози Україні я бачив би в тоталітарному націоналісті насамперед ворога демократії, але сьогодні волію вважати його ворогом імперії та національної зради. В час війни за українське минуле й майбутнє, в якій наші супротивники й далі бачать місце УПА лише «на колінах перед подвигом радянського народу», а европейську інтеґрацію можливою лише в союзі з Росією, відкидати визнаний символ боротьби проти окупанта означало би ще більше послабити свої позиції. Москва та її прибічники завжди воліли українців жертвами, здатними хіба що на гнівне слово – тому й демонізували найбільше тих, хто зважився виступити проти них військом. Сьогодні, коли гнівне слово виродилося в промови на мітинґах і заяви в інтернеті, мало Шевченка та Стуса – потрібні Бандера й Шухевич.

Власне, нинішня антиімперіялістична опозиція має наголошувати Шухевича не менше, ніж Бандеру, посилюючи таким чином партизанський складник націоналістичного спротиву проти терористичного й демократичний етап проти тоталітарного. Ще більше, ніж обох провідників, треба героїзувати тисячі низових вояків УПА, утверджуючи спротив як справу не професійних революціонерів, а небайдужого народу за умов загрози його існуванню. Звісно, треба говорити в наукових працях, шкільних підручниках, музейних експозиціях, газетних статтях і телевізійних програмах також про несумісні з демократичними вартостями ідеї та дії провідних і пересічних членів ОУН і УПА: про довоєнне захоплення фашизмом і антисемітські гасла, про сприяння нацистам у винищенні євреїв Галичини та вбивства поляків на Волині, про бандерівський терор проти мельниківців в окупованій Україні та недемократичні методи боротьби за владу в повоєнних таборах для переміщених осіб. Проте не можна віддавати символ української визвольної боротьби в монопольну власність недемократичних сил на кшталт «Свободи»: це означало би віддавати їй монополію на нинішню боротьбу й на використання нонконформістського ідеалізму молоді, що його Тягнибок прагне вбрати в чорні шкірянки й повести під ксенофобними гаслами. Збереження Бандери як символа водночас із визнанням непривабливої правди про його особу не буде чимось незвичайним у світі, де Вашинґтон символізує американську незалежність навіть після викриття його рабовласництва, а Аденауера далі шанують як архітектора повоєнного відродження Німеччини попри бунт наступних поколінь проти амнезії злочинів часів нацизму, що була однією з підвалин його споруди.

Все це не зовсім означає, ніби я схвалюю Ющенків указ – чи Януковичеве боягузливе скасування його руками донецького суду. Не лише тому, що проголошення героєм усієї України героя однієї частини посилює розкол у суспільстві, як і пізніша відмова від уже проголошеного. Краще взагалі не творити героїв політично зумовленими указами, надто мертвих, що мусять сусідити в державному пантеоні з не менш політично героїзованими живими. На Галичині Бандера буде героєм і без указів, а на Донбасі поки що не стане ним навіть у разі визнання з боку Европарламенту, Ради Европи й ООН. Коли настане час єдиних героїв на всю Україну, може, серед них Бандери й не буде, але ту Україну ще треба вибороти.

Оригінал:«Критика», березень-квітень 2010

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2010
Дизайн та підтримка- О. З.