ПОГРАНИЧНИЙ НАРОД

Тоні ДЖАДТ

«Ідентичність» – небезпечне слово. Воно не має нині пристойного вживання. У Британії мандаринам із нових лейбористів не досить спостережних відеокамер, яких установлено більше, ніж у будь-якій іншій демократичній країні – вони спробували (поки що безуспішно) використати «війну проти тероризму» як нагоду запровадити обов’язкові посвідчення особи. У Франції та Нідерландах штучно підживлюваними «національними дебатами» про ідентичність непереконливо прикривають політичне використання антиімміґраційних настроїв, а також відверту спробу перемкнути економічне невдоволення на меншини.

В Італії політику ідентичности у грудні 2009 року зведено до обшуків помешкань задля полювання на небажані темні обличчя у Брешії, де місцева влада безсоромно пообіцяла «біле Різдво».

В академічному житті «ідентичність» також є словом непевним. Студенти нині можуть вибирати з-поміж широкого кола програм, присвячених ідентичности: «тендерні студії», «жіночі студії», «азійсько-тихоокеансько-американські студії» та десятки інших. Усі ці параакадемічні програми хибують не в тому, що зосереджуються на певній етнічній чи етнографічній меншині, а тому, що заохочують членів цієї меншини вивчати самих себе – а отже, водночас заперечують мету ліберальної освіти та посилюють ментальність секти й ґета, тоді як мали б її розхитувати. У величезній кількості випадків такі програми започатковані задля того, щоб створювати робочі місця для своїх прибічників, водночас активно придушуючи будь-яке зовнішнє зацікавлення. Темношкірі досліджують темношкірих, ґеї досліджують ґеїв тощо.

Як часто буває, академічний смак іде слідом за модою. Ці програми є побічними продуктами комунітарного соліпсизму: всі ми нині мішані – ірландо-американці, корінні американці, афроамериканці тощо. Більшість людей нині вже не володіє мовою своїх предків і мало знає про їхню країну, надто коли родина походить з Европи. Але слідом за поколінням хвалькуватої жертовности вони носять цей дрібок знання як гоноровий знак тожсамости: ти бережеш те, за що страждали батьки і діди. Виділяються у цьому змаганні євреї. Багато американських євреїв прикро не обізнані зі своєю релігією, культурою, традиційними мовами чи історією. Зате вони знають про Аушвіц, і цього достатньо.

Ця тепла купіль ідентичности завжди була мені чужою. Я виріс в Англії, тому думаю і пишу англійською. Лондон, де я народився, близький мені попри всі зміни, що сталися впродовж десятиліть. Я добре знаю країну, я навіть поділяю деякі її упередження та вподобання. Але коли я думаю чи говорю про англійців, я інстинктивно переходжу на третю особу: я не ідентифікую себе з ними.

Частково це можна пояснити тим, що я єврей: у час мого зростання євреї були єдиною відчутною меншиною в християнській Британії і об’єктом легкого, але очевидного культурного упередження. З другого боку, мої батьки трималися цілком окремо від організованої єврейської спільноти. Ми не святкували єврейських свят (удома в нас завжди була різдвяна ялинка та великодні яйця), не дотримувалися напучувань рабинів і відчували причетність до юдаїзму хіба через щотижневі п’ятничні вечері з бабусею і дідусем. Завдяки англійській шкільній освіті я краще знаю англіканську літурґію, аніж численні обряди та практики юдаїзму. Отож, якщо я виріс євреєм, то євреєм виразно неєврейським.

Чи був отой побіжний стосунок до англійськости зумовлений місцем народження мого батька (Антверпеном)? Можливо, але ж і батько не мав «ідентичности» у традиційному розумінні: він не був громадянином Бельгії, а був дитиною бездержавних міґрантів, що прибули до Антверпена з царської їмперії. Нині ми сказали б, що його батьки народилися у місці, яке згодом стало Польщею та Литвою. Проте жодна з цих новоутворених країн не приділила б і краплі уваги – а тим більше не надала би громадянства – подружжю бельгійських євреїв. І хоча мати моя (як і я) народилася в лондонському Іст-Енді, а отже, була справжнісінькою кокні, її батьки походили з Росії та Румунії – вона нічого не знала про ті країни й не володіла тамтешніми мовами. Подібно до сотень тисяч єврейських імміґрантів, її родина спілкувалася їдишем, мовою, з якої їхні діти не мали бодай якоїсь помітної користи.

Отож я не був ані англійцем, ані євреєм. Однак я щиро почуваюся – по-різному і в різний час – і тим, і тим. Можливо, такі генетичні ототожнення менш вагомі, аніж нам здається? Як щодо обраних прихильностей, що їх я набув за роки життя: чи є я істориком Франції? Безперечно, я досліджував французьку історію і добре володію мовою; але на відміну від більшости моїх колеґ англосаксів – дослідників Франції, я ніколи не був закоханим у Париж і завжди почувався щодо нього амбівалентно. Мені закидали, що я думаю і навіть пишу як французький інтелектуал – це колючий комплімент. Але, не беручи до уваги деяких видатних винятків, французькі інтелектуали мене не зворушують: від членства в їхньому клубі я радо відмовився б.

Що ж годі казати про ідентичність політичну? Як дитина євреїв-самоуків, що зростала в тіні російської революції, я змалку набув поверхневого знайомства з марксистськими текстами й історією соціалізму – і цього щеплення виявилося достатньо, аби вберегти мене від ширших течій нового лівацтва шістдесятих років і водночас оселити у соціял-демократичному таборі. Нині у моїй ролі «публічного інтелектуала» (чергова малопомічна наліпка), мене ототожнюють із тим, що залишилося від лівого руху.

Але в стінах університету багато моїх колег бачать у мені реакційного динозавра. Це цілком зрозуміло: я викладаю текстуальну спадщину давно померлих європейців; не терплю «самовираження» як замінника ясности; вважаю старанність слабкою заміною здобутку; трактую свою дисципліну як залежну в першу чергу від фактів, а не «теорії»; і скептично сприймаю чимало з того, що сьогодні вважають історичною наукою. То хто ж я?
Як дослідник європейської історії, котрий народжений в Англії і викладає в США; як єврей, котрому трохи незатишно від того, що в сучасній Америці зветься «європейськістю»; як соціял-демократ, котрий в суперечці часто опиняється по інший бік від своїх самопроголошено-радикальних колеґ, – я мав би, либонь, шукати розради у знайомій образі «безкорінного космополіта». Але таке означення видається мені надто неточним, надто зумисне універсальним за своїми амбіціями. Я далеко не безкорінний; навпаки, аж занадто закорінений у низці протилежних спадків.

Фото:
www.bildhauer-leo-wirth.de

У кожному разі, всі подібні наліпки викликають у мені відчуття дискомфорту. Ми достатньо знаємо про ідеологічні та політичні рухи, аби з осторогою ставитися до ексклюзивної солідарности у будь-яких її формах. Дистанціюватися варто не лише від очевидно відразливих «ізмів» – фашизму, джингоїзму, шовінізму – але також і від спокусливіших альтернатив, до яких безперечно належить комунізм, але також і націоналізм, і сіонізм. Не можна забути й національну гордість: через понад два століття після того, як Самуель Джонсон уперше озвучив цей погляд, патріотизм залишається останнім прихистком негідника – це може засвідчити будь-хто з тих, що прожив останнє десятиріччя в Америці.

Я волію границю: місце, де країни, спільноти, лояльности, схильности неспокійно зіштовхуються одна з одною – де космополітизм є не так ідентичністю, як звичним станом життя. Таких місць було колись безліч. Глибоко у двадцятому сторіччі ще існувало багато міст, що поєднували у собі численні спільноти і мови – що часто були навзаєм антагоністичними і часом воювали, але якось співіснували. Одним із таких міст було Сараєво. Ще одним була Александрія. Танжер, Салоніки, Одеса, Бейрут і Стамбул – усі ці міста пасували як зразки, разом із меншими на кшталт Чернівців та Ужгорода. За стандартами американського конформізму, Нью-Йорк де в чому нагадує ці утрачені космополітичні міста: саме тому я в ньому живу.

Безперечно, є щось самопоблажливе у такому ствердженні – мовляв, завжди перебуваю на границі, на марґінесі. На таку заяву спроможні лише певного штибу особи з дуже особливими привілеями. Більшість людей у більшості випадків воліють не виділятися, бо виділятися небезпечно. Якщо всі навколо шиїти, краще бути шиїтом. Якщо всі данці високі та білі, то хто в Данії, маючи вибір, вирішив би бути низьким і коричневим? Навіть у відкритому демократичному суспільстві потрібна певна впертість характеру, аби добровільно гладити свою спільноту проти шерсти, особливо якщо спільнота ця невелика.

Та коли вже народитися на перетині марґінесів і, завдяки такій чудернацькій інституції, як академічна посада, мати змогу там залишатися, то таке становище видається мені виразно вигідним. Що можуть знати про Англію ті, хто нічого, крім Англії, не знають? Якби ідентифікація зі спільнотою походження була підставою для мого відчуття особистости, я, мабуть, не квапився би критикувати Ізраїль – «єврейську державу», «мій народ». Інтелектуали з розвиненішим почуттям органічної приналежности інстинктивно займаються самоцензурою: вони довго думають, перш ніж виносити сміття на люди.

На відміну від покійного Едварда Саїда, мені здається, що я можу зрозуміти і навіть співчувати тому, хто знає, що таке любити країну. Я не вважаю такі почуття незрозумілими; я просто їх не поділяю. Але з плином століть усі ці запеклі беззастережні лояльности – щодо країни, Бога, ідеї чи людини – стали мене лякати. Тонкий наліт цивілізації лежить на нашій – можливо, цілком ілюзорній – вірі у нашу спільну людськість. Утім, ілюзорна вона чи ні, нам варто за неї триматися. Безперечно, саме ця віра й обмеження, що їх вона встановлює над злою поведінкою людей, першими зникають у часи війни чи громадянського неспокою.

Підозрюю, що попереду нас чекають неспокійні часи. Наше відчуття безпеки і стабільности підважатимуть не лише терористи, банкіри та клімат.

Сама ґлобалізація – «пласка» земля заспокійливих фантазій – буде джерелом страху і непевности для мільярдів людей, що звернуться до своїх очільників по захист. «Ідентичності» стануть ницими і вузькими, коли злиденні й викорінені грюкатимуть у чимраз вищі стіни закритих поселень від Делі до Даласу.

«Данськість» чи «італійськість», «американськість» чи «европейськість» стануть не лише ідентичністю, але докором і відмовою для тих, кого ця ідентичність виключає. Держава, замість зникнути, можливо, стоїть на порозі посилення: привілеї громадянства, протекцію прав на проживання прийнятих членів застосовуватимуть як політичні козирі. Нетолерантні демагоги в усталених демократичних системах вимагатимуть «іспитів» – знання, мови, настанови, – аби визначити, чи відчайдушні новоприбульці заслуговують на британську, чи голландську,чи французьку «ідентичність». Вони вже так чинять. У нашому прекрасному новому столітті нам забракне толерантних і марґіналів: пограничного народу. Мого народу.

Tопу Judt. «Еdge Реоріе». Переклав з англійської Павло Грицак за публікацією на блозі «New Уогк Review of Books» (www. Nybooks.com/articles/frchives/2010/mar/25/edge-people).

Опубліковано: «Критика», 2010, число 9/10

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2010
Дизайн та підтримка- О. З.