ЗАКОНОПРОЕКТ ДЕПУТАТА-РЕҐІОНАЛА – КРОК ДО ПОРУШЕННЯ МОВНОГО КОМПРОМІСУ

Олександр МАЙБОРОДА,
доктор історичних наук, професор,
заступник директора Інституту політичних
і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України

Партія реґіонів і ті, що з нею, дедалі відвертіше визнає своїми діями та ініціативами, що її стратеґічна мета – позбавлення України головних ознак національної ідентичності та атрибутів суверенності. Першим кроком стала згода на продовження перебування чужоземного флоту у національних територіальних водах: національне приниження, з яким українці були змушені миритися від 1991 р., триватиме ще десятиліттями. Останній – по-холуйськи догідлива для російського президента заборона на мітинги опозиції під час його візиту до Києва (полум’яний привіт уповноваженій ВР України з прав людини, вона ж у минулому член першої п’ятірки у списку Партії реґіонів на виборах до Верховної Ради). Без сумніву, на черзі нові ініціативи такого роду. Одна з них вже оприлюднена – це проект закону «Про реґіональні мови та мови меншин», внесений нардепом – реґіоналом В. Колесниченком.

Ініціатива, на перший погляд, є дивною, якщо згадати про чинність прийнятого 2003 р. Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин». Але тільки на перший погляд. Закон 2003-го року сам по собі є надто віддаленим від духу Європейської мовної хартії. Проект В. Колесниченка віддалений від неї ще більше.

Почнемо з назв законів. У назві закону 2003-го року міститься посилання на «реґіональні або мови меншин». Фахівці практично одностайно вказують на некоректність перекладу назви Хартії, якою було спотворено її зміст. Має йтися про «міноритарні, або реґіональні мови», тобто про мови, які, побутуючи на окремих невеликих територіях, постійно втрачають чисельність своїх носіїв і тим самим опиняються перед загрозою зникнення. Заміна «міноритарних мов» на «мови меншин» призвела до того, що у законі фігурують не назви мов, а назви меншин, мови яких закон покликаний захищати.

В результаті стало можливим двозначне тлумачення назв мов таких меншин, як грецька та єврейська. У першому випадку незрозуміло, яка мова мається на увазі – румейська, урумська, чи взагалі новогрецька, якою українські греки у своїй історії не користувалися. У другому випадку так само – йдеться про мову їдиш, якою в минулому розмовляли українські євреї, чи про іврит, що насамперед був і залишається мовою Тори та мовою євреїв в Ізраїлі? Не кажучи вже про те, що з переліку меншин чомусь випали вірмени, роми, караїми, кримчаки.

Проект В. Колесниченка нібито усуває недолік щодо об’єктів застосування закону – тепер названо конкретні мови, але проект створить нові проблеми для різних мов.

Хоча проект проголошує свою відповідність Європейській хартії, вже самою назвою він віддаляється від неї. Якщо у Хартії завдяки частці «або» реґіональні та міноритарні мови розуміються як синоніми, то у проекті завдяки частці «та» реґіональні мови та мови меншин розводяться. Причому йдеться тільки про масштаби поширення мов, а відтак усі перелічені у проекті мови мають вважатися реґіональними, хоча не всі вони такими є. Хіба мають чітко окреслені межі свого територіального поширення такі мови, як білоруська, їдиш, ромська, німецька, караїмська, кримчацька, вірменська? Для таких мов у європейській хартії є термін «нетериторіальні мови». Процедура їхнього статуювання і механізми захисту мусять бути специфічними, але такої специфіки проект не передбачає.

Що ж передбачає проект? Згідно з доданої до нього пояснювальної записки, мови, якими на певній території розмовляють не менш як 10% населення, можуть бути визнаними поширеними в обсязі, достатньому для застосування до них положень Європейської хартії про реґіональні мови та мови меншин (явно не випадково укладачі проекту підміняють у назві хартії частку «або» на «та»). Які мови у нас мають компактне поширення в обсязі від 10 % населення деяких адміністративно-територіальних одиниць? Це болгарська (із застереженнями), гагаузька, кримськотатарська, молдавська, російська, румунська, словацька та угорська. Лише 8 мов із 19-ти перелічених у проекті.

Далі. Яка мова є єдиною, що має десятивідсоткове поширення практично у всіх адміністративно-територіальних одиницях? Зрозуміло, російська. Саме вона скрізь отримуватиме підтримку в обсягах, передбачених законом про ратифікацію Європейської хартії. Згадаймо при цьому, що реґіонали не менш наполегливо ставлять питання і про надання російській мові статусу другої державної як такій, що є поширеною серед половини населення країни. Частка етнічних росіян в Україні становить близько 17%, через що російську мову аж ніяк не можна вважати такою, що потребує захисту, передбаченого Хартією.

Дивна позиція реґіоналів: чи-то вони вважають російську мову настільки потужною, що може бути другою державною, чи-то настільки занедбаною, що потребує захисту інструментами, передбаченими Хартією. Все це нагадує анекдот: перехожий звертається до каліки, що просить милостиню біля церкви: «Мабуть, тяжко жити без ноги?» – «І не кажіть. Але ще гірше було, коли я біля сусідньої церкви удавав сліпого – кожний так і намагався покласти до мого капелюха всякий непотріб». Так і захисники російської мови в Україні – в одних випадках, оголошують її найпоширенішою, в інших – такою, що перебуває у кризовому становищі.
Створення російській мові парникових умов по всій території України має бути забезпечене передбаченим проектом Колесниченка механізмом. Ініціатором надання їй відповідного статусу може виступити або територіальна громада, або лише 10 % депутатів місцевої ради. Переконати, умовити, купити або залякати одного з десяти депутатів для Партії реґіонів з її специфічним досвідом не тяжко.

У пояснювальній записці до законопроекту Колесниченко стверджує, що його прийняття «сприятиме збереженню багатоманітності культурної спадщини та історичних традицій в Україні», «забезпечуватиме вільний розвиток реґіональних мов», а також «матиме наслідком зменшення соціальної напруги щодо реалізації мовної політики України». По першому і другому пунктах – збереження і вільний розвиток мов в Україні не можуть бути забезпечені законом, у підтексті якого прочитується виняткове становище для мови, яка порівняно до чисельності меншини, з якою вона ідентифікується, і так може вважатися процвітаючою. По третьому пункту – зменшення напруги можливе лише шляхом мовного компромісу. Негласний компроміс в Україні вже утворився: русофони задоволені фактичним переважанням своєї мови у мовному просторі країни, українофони задоволені формальним статусом української мови як єдиної державної, вбачаючи в ньому необхідний стимул до поширення простору її розповсюдження у майбутньому.

З конфліктології відомо, що негласні компроміси можуть діяти значно ефективніше за формальні домовленості. Саме так відбувалося в Україні до останніх президентських виборів. Крок до порушення компромісу вже підготовлено. Будемо чекати наслідків.