РЕПРЕСІЇ ПРОТИ ПОЛЯКІВ В СРСР

Сергій РУДНИЦЬКИЙ,
Польське наукове товариство, Житомир

На початку варто зробити кілька зауважень загального характеру. Насамперед слід зазначити, що репресії – це заходи (покарання) державного характеру, отже, говорити необхідно про заходи комуністичного режиму проти своїх громадян і тих, хто став громадянином СРСР. Але невід’ємною частиною радянської політики стали також репресії проти польських військовополонених, насамперед у Катині, репатріації польського населення після Другої світової війни з території України, а також післявоєнну «допомогу» ПНР у приборкуванні непокірного населення. До репресій у загальному сенсі не будуть належати також етнічні чистки на землях Волині і Східної Галичини під час Другої світової війни, відповідальність за які покладають на УПА.

Тим не менше, про ці всі явища я б хотів згадати у статті, усвідомлюючи умовність включення їх до одного переліку, тим паче, що погляди істориків, юристів і політологів стосовно них будуть суперечливими. Хочу також застерегти, що йдеться про сприйняття поляків і почасти – польської держави, насамперед Другої Речипосполітої, тільки і винятково про жертви комуністичного політичного режиму й (певною мірою) українського націоналізму.

Слід пам’ятати і про факти українсько-польського протистояння у часи ЗУНР, дискримінаційну етноконфесійну політику міжвоєнної Польщі і виселення українського народу в ході операції «Вісла».

Громадянська війна і період української революції не призвели до репресій проти поляків як етнічної групи. Можна лише згадати про факт зменшення кількості представників вищого соціального прошарку польського населення – фабрикантів і поміщиків. Після підписання римського договору 1921 р. до 1924 р. до Польщі виїхало 4,1 млн. осіб, після чого в СРСР проживало 1,1–1,2 млн. польського населення, з них 90% знаходилися на території України і Білорусі.

Першим під удар потрапив католицький костел, який завжди відігравав в історії польського народу важливу нерелігійну роль. Після закінчення громадянської війни, за свідченням професора М. Іванова, на території СРСР 1923 р. було майже 500 костелів і 370 священників, 1937 р. – 11 костьолів і 7 священників, а 1939 р. служби відбувалися лише у двох святинях – в Москві і Ленінграді, причому участь у месах брали тільки дипломати іноземних країн.

Масові репресії проти польського населення, на думку багатьох авторів, слід пов’язувати з невдачею так званого «радянського есперименту», що яскраво проявилась у низьких темпах колективізації в польській автономній адміністративно-територіальній одиниці, яку було створено постановою РНК СРСР «Про виділення національних районів і сільрад» від 29 серпня 1924 р. На території Житомирщини постав Польський національний район ім. Ю. Мархлевського, 73,3% населення якого (31 507 осіб) складали поляки. «Радянська Мархлевщина» була не лише кузнею кадрів для майбутньої соціалістичної Польщі, а й прикладом для польських трудящих того, як у Радянському Союзі вирішуються національні проблеми.

Однак темпи створення колгоспів свідчили про зворотнє – якщо в СРСР з 1930 до 1932 р. показники колективізації зросли з 23,3% до 61,5%, а по УРСР з 32,5% до 72,0%, то у Мархлевському районі на 1930 р. цей показник становив 6,7%, а до 1932 р. зріс до 16,9%. Пленум ЦК КП(б)У 1 грудня 1933 р. відзначив «засмічення колективів шкіл, клубів фашистськими – польськими і німецькими – елементами». До початку 1935 р. практично всі національні школи та позашкільні заклади було переведено на українську мову навчання, водночас припинили існування всі польськомовні видання УРСР. Розпочалися репресії за справою Польської військової організації, 23 листопада 1934 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про реорганізацію польських сільрад в українські», з листопада 1934 по березень 1935 р. у районі (переважно в райцентрі) із займаних посад усунуто 289 польських учителів, які працювали у польських школах. Також частину партійного і радянського керівництва у справі ПОВ виключено з партії та комсомолу, звільнено з посад і засуджено. Датою завершення кадрового розгрому в районі вважають 1935 рік, коли до лави підсудних потрапила партійна верхівка.
Наступним кроком на шляху репресій стали депортації, що проводилися згідно з рішенням Політбюро ЦК КП(б)У «Про виселення з прикордонних районів 8300 господарств з оборонних поглядів і про переселення до прикордонних районів 4000 найкращих колгоспників з Київської та Чернігівської областей» від 23 січня 1935 р. Назагал із Мархлевського району, за даними історика А. Кондрацького, було переселено понад 10 тис. поляків, а 17 серпня 1935 р. ЦК КП(б)У було прийняте рішення про ліквідацію Мархлевського польського національного району.

Але це був лише початок масових репресій за національною ознакою. 28 квітня 1936 р. ЦК КП(б)У було прийнято постанову за № 776-120 «Про виселення з Української РСР і розселення в Карагандинській області Казахської РСР 15 000 польських і німецьких господарств». З 20 травня по 5 червня того ж року з колишнього Мархлевського району, за даними Г. Стронського, було виселено 2767 сімей (майже 13 тис. чоловік), серед яких польських – 1960. Для їхнього транспортування використано 16 ешелонів. Осіб, депортованих до Казахстану, розміщували просто неба на пустельних землях без житла та їжі, без будь-яких засобів існування. 11 серпня 1937 р. Єжов підписав наказ № 00485, який мав ґарантувати «цілковиту ліквідацію» основних людських засобів польської розвідки в СРСР. «Польську операцію», яка мала тривати три місяці, було кілька разів продовжено і закінчено 15 листопада 1938 р. За даними НКВД від 10 липня 1938 р., в СРСР арештовано 134 519 осіб, що становило 53% польського населення у Білорусії та Україні, станом на 15.11.1938 р. кількість заарештованих становила близько 150 тис. осіб (вважається, що приблизно 40–50% було розстріляно). Порівняння кількості поляків на Волині за даними Всеросійського перепису 1897 р. зі статистикою 30-х рр. XX ст. засвідчує, що кількість населення зменшилася більше, ніж у два рази, що було пов’язано не тільки зі зменшенням польського населення, а й з приховуванням своєї національності.

Нарешті настала черга поляків на території Польщі, яку Радянський Союз захопив згідно з протоколом Рібентропа–Молотова від 17 вересня 1939 р. Громадяни Другої Речіпосполитої автоматично стали громадянами СРСР. А це означало, що цивільне населення заарештовували і засуджували на підставі сумнозвісної статті 58 «за зраду і збройну боротьбу проти СРСР, шпіонаж, діверсії чи антирадянську пропаганду». Польські історики вважають, що в період 1939–1941 рр. заарештовано близько 440 тис. осіб. Іншим аспектом радянського вторгнення були арешти військових, які за наказом польського комадування не чинили опору Червоній армії. Ваважається, що радянські війська у вересні 1939 р. затримали близько 125 тис. польських військових. Найтрагічніша доля спіткала військових із трьох таборів – Катині, Осташкова і Старобєльська, щодо яких ЦК ВКП(б) 5 березня 1940 р. приняло рішення про розстріл.

Вбивство 14 736 військових у Катині в Польщі вважається найбільшим злочином сталінського режиму. За трагічною іронією долі, тоді, коли вже влада сучасної Російської Федерації підійшла до факту визнання цього злочину (аж до 1991 р. влада СРСР і РФ обтяжували відповідальністю німців), 10 квітня цього року сталася трагедія, яка без перебільшення струснула світ – біля Смоленська загинув літак, в якому саме до Катині летіли представники польськох урядових, військових, політичних і громадських кіл на чолі з Президентом Польщі Лехом Качинським.

Табори, з яких розстріляли полонених, є найвідомішими, але загалом за наказом № 0308 від 19 вересня 1939 р. Л. Берії для розміщення польських військових було створено понад 100 таборів різного типу.
Ще однією формою репресій були депортації. Польські історики вважають, що загалом у глиб СРСР було вивезено від 800 тис. до 1 млн. 80 тис. польських громадян. Не бракувало в арсеналі НКВД і «звичайних» розстрілів. Так, перед входженням німців до Львова у двох львівських тюрмах хворих, нездатних для пересування і тих, що мали великі вироки, просто розстріляли («лише» 8 тис. осіб).
Період 1942–1944 рр., на жаль, відзначився етнічними чистками і з української сторони. Масові збройні акції проти польського населення, пік яких припадає на 1943 р., відповідальність на які покладають на УПА, призвели, на думку польських істориків, до знищення 100 тис. поляків. 300 тис. втікли на територію центральної Польщі.

Після того, як Радянський Союз вдруге повернувся у Польщу, з 1 серпня 1944 р. НКВД і Смерш створювали табори для опозиції і Армії Крайової. До жовтня затримано близько 25 тис. бійців АК, до кінця 1944 р. – 17 тис. осіб. У Польщі в квітні 1945 р. діяло 16 таборів, в яких утримувалося 27 826 ув’язнених. Інститут національної пам’яті Польщі нараховує 186 місць, де знаходяться останки жертв апарату терору у Польщі 1944–1956 рр., а кількість закатованих у тюрмах і таборах в 1944–1956 рр. обчислюється цифрою у 500 тис. осіб. Що це порівняно з примусовою висилкою у квітні-травні 1945 р. до праці на шахтах Донбаса кількадесяти тисяч гірників із території Шльонського воєводства?

Після усталення кордонів між Польщею і радянськими республіками СРСР польські комуністи приняли (що є парадоксом) думку своїх ідейних супротивніків – націонал-демократів про те, що польська держава повинна бути національнооднорідною і знаходитися на етнічних польських землях. Тому було проведено (звичайно, не без згоди з Москви) репартіацію польського населення зі Сходу в Польщу, і українського населення (якому пощастило уникнути переселення на північ Польщі у рамках операції «Вісла») – в Україну. Перша репатріація (яка насправді була експатріацією) проводилася у 1944–1946 рр., друга – в 1955–1959 рр. і стосувалася громадян передвоєнної Польщі. Кількість репатріантів важко окреслити з огляду на суперечливі дані й плутанину в документах. Вважається, що тоді переселилося від 1 087 858 до 1 243 222 осіб. Після переселень на території України, яка перед Другою світовою війною входила до складу Польщі, залишилося 9,6% від польського населення.

Відтак важко дивуватися, що після всього пережитого мешканці польських сіл Житомирщини найкращими вважають часи «за Брежнєва», хоча політика післявоєнного періоду поволі, але послідовно призводила до асиміляції поляків. За відсутності польських шкіл, доступу дітей і молоді, так само як і інтеліґенції, до костела, відбувалася повільна втрата мови й етнічної тотожності, що відбивалося на етнічній самоідентифікації. Всі переписи населення засвідчують зменшення кількості осіб польської національності – якщо 1959 р. в УРСР проживало 363,3 тис. поляків, то 1970 р. – 295,1 тис. (зменшення на 68,2 тис.), 1979 р. – 258,3 тис. (зменшення на 36,8 тис.), 1989 р. – 219,2 тис. (зменшення на 39,1 тис.). 2001 р. перепис населення зареєстрував 144,1 тис. польського населення, якого порівняно з 1989 р. стало менше на 75,1 тис. осіб.

Репресії проти польського населення у Радянському Союзі були першими масовими репресіями, що проводилися за національною ознакою в масовому порядку. Пізніше до них «приєдналися» й інші народи, але першими були саме поляки. Загалом, якщо враховувати репресії проти поляків в СРСР і репресії проти громадян Польщі в період 1939–1944, то поляки за кількістю репресованих займають одне з перших місць серед народів колишнього Радянського Союзу, поступаючись лише німцям і українцям. Це (разом із повільною асиміляцією польського населення, починаючи з післявоєнного періоду до 1988 р.) наклало відбиток на подальший розвиток польської громади у незалежній Україні. Репресії проти громадян Польщі (передвоєнної і повоєнної), сформували у польському суспільстві стійке несприйняття всього, що є радянським, і, на жаль, російським. З іншої сторони, наслідки польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни у свідомості польського суспільства, аж до Помаранчової революції 2004 р. були чи не найсильнішим чинником, що впливав на польсько-українські взаємини.

Наприкінці слід зауважити, що від повної асиміляції польське населення врятувала незалежність України, завдяки чому польська меншина отримала можливість розвитку освіти, культури, релігії. Це, звісно, не означає що у взаєминах поляків з українською державою немає проблем, але можна тільки дякувати Богу, що період репресій в історії поляків України залишився у минулому.

Катинь. Фото EPA

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2010
Дизайн та підтримка- О. З.