РОМАН ШПОРЛЮК: «ІСТОРІЯ – СПРАВА ІСТОРИКІВ, А НЕ МІНІСТРІВ І КОМІСАРІВ»

Катерина ЩОТКІНА,
Тарас ПАНЬО

— Спостерігаючи за ідеологічними трансформаціями, які відбуваються після приходу нової влади, виникає відчуття, що ми напрочуд хутко позбуваємося всього того, чого вдалося досягти нелегкою працею принаймні в гуманітарній сфері, яка дає нам орієнтири щодо національної самоідентифікації. Мова, історія – все на продаж. Чи не загрожує це остаточною втратою себе, поки наша прагматична влада вирішує свої суто прагматичні питання?

— Те, що відбувається, – своєрідний іспит: чи змінилася Україна від часів Горбачова. Якщо так, то цього тотального продажу країни здійснити не вдасться. До нинішньої ситуації треба поставитися як до перевірки на існування громадянського суспільства. Ви маєте керівництво і народні маси – «гвинтики», як називав їх Сталін. Якщо «гвинтики» так і залишилися тільки «гвинтиками», то все владі зійде з рук. Це означатиме, що громадянське суспільство в Україні, яке отримало шанс 1991 р., так і не склалося, що в політичному класі не постали люди, здатні зупинити процес нищення держави. — Здається, саме політичний клас і здає наввипередки все, що може... — Річ у тім, що крім «людей при владі» політичний клас включає і тих, хто зараз не при владі. Це формує зовсім іншу, відмінну від радянської, складнішу політичну структуру.

Колись, коли приходив новий комісар НКВД, він розстрілював свого попередника і його співробітників.
Нова українська адміністрація не розстрілює і не висилає в Сибір своїх попередників. Звільняють міністрів, голів департаментів, але всі вони – і влада, і опозиція, теперішня й колишня, – залишаються в одному човні. В цивілізованій країні кожен політик пам’ятає про мінливість свого становища: сьогодні я при владі, ти в опозиції, а завтра я в опозиції, а ти при владі. Тому встановлюються правила гри, за якими ні я, ні ти – ніхто, втративши владу, не тільки не втратить життя чи свободи, а й не випаде взагалі з політичного життя. Це ознака того, що Україна вже не є тоталітарною країною. Що вона має в собі елементи правової держави. Зараз, коли мене питають про підручники з історії, я відповідаю: доказом того, що Україна є цивілізованою правовою державою, має стати той факт, якщо професійні історики зможуть відтерти від цього питання професійних політиків, якщо їм вдасться відстояти точку зору, згідно з якою підручники з історії – це справа істориків, а не міністрів і комісарів.

— А якщо ні?

— Це доказ, що суспільство і далі залишається радянським. Якщо і далі комісари прийматимуть рішення в будь-якій сфері, як за радянських часів, то це зло…

— Останнім часом Україна потерпає від «історичних війн» – наше начебто спільне минуле дуже виразно роз’єднує країну. Чи маєте, як історик, ідеї щодо того, як це подолати? Може, нам варто на якийсь час накласти мораторій на «героїчне минуле»?

— Історія кожного народу налічує багато негативних моментів. Але як писав іще в ХІХ столітті Ернест Ренан, національна ідеологія вимагає як спільної пам’яті, так і спільного забуття. Народ має забути про певні трагічні події. Не забути в буквальному сенсі – від фактів нікуди не подітися. Але вони не повинні залишатися тим, за що треба боротися.

— Чи можливо це, допоки ми помпезно святкуємо давні «священні перемоги»? Чи не є зацикленість на міфах про колишні «священні війни» ознакою тоталітарної свідомості?

— Якщо ви маєте на увазі закінчення Другої світової війни, то, як на мене, це – позитивна дата. Чи варто з того робити феєричні святкування? Не знаю. Але загалом з того, що все закінчилося саме так, можна радіти. Тільки треба пам’ятати дві речі. По-перше, що в Україні війна тоді не закінчилася. По-друге, що, крім Великої вітчизняної, була ще й Друга світова війна, яка почалася не в 1941-му, а в 1939 році і в якій брали участь не лише СРСР і Німеччина, – це була справді світова війна.

Треба пам’ятати, що між 1939-м і 1941-м Радянський Союз був де-факто союзником нацистської Німеччини. Кажуть, галичани – це страшні люди, бо вітали німців у 1941 році. Але в 1939-му вони вітали Червону армію! Бо на той момент для них найбільшим ворогом була Польща. А тут приходять брати з «Великої України» – так у Галичині трактували ці події – і визволяють з-під польського панування. Потім вони мали два роки на те, щоби зрозуміти, які то були «брати» – переслідували поляків, євреїв, українців, католиків, греко-католиків.

Це був дуже тяжкий досвід, і в 1941-му вони вже вітали німців – як визволителів від радянської влади. Нам треба про це знати і розуміти ці події правильно. Також маємо пам’ятати: на початку Другої світової СРСР був союзником Німеччини, і радянське керівництво спричинилося до того, що країна зазнала таких великих втрат. Якби в СРСР не розстріляли стільки своїх офіцерів, якби в СРСР не розстріляли 22 тисячі польських військовополонених офіцерів – вони воювали б на боці СРСР не тому, що їм подобалася радянська влада, вони воювали б проти Німеччини. Скільки росіян, українців – радянських людей зберегли б життя? Так, ми можемо і мусимо ставитися дуже позитивно до перемоги в Другій світовій війні, але повинні пам’ятати: саме Радянський Союз спричинився до того, що все склалося так трагічно.

— Здається, наша історія сповнена таких протиріч, що неможливо із цим впоратися – легше просто розбігтися.

— Може, й легше, але чи буде це правильно? Подивіться на Німеччину. Хіба там було легше й менш трагічно? Згадайте хоча б Тридцятилітню війну, католиків і протестантів, які різали одне одного. У Франції маємо Варфоломіївську ніч. Там пам’ятають про неї, нічого не забули. Просто не вважають її за причину вбивати одне одного. Те саме мусимо зробити в Україні, де також повно історичних протиріч і протистоянь. Козаки вбивали греко-католиків. Були конфлікти з євреями, поляками. Українці воювали проти українців. Всяке було. Але тепер треба жити разом у мирі. Тому, пам’ятаючи про трагедії, ми не можемо вдаватися до ворожнечі, яка була в минулому і якої більше не повинно бути.

— Як це можна зробити?

— Освітою, вихованням. Коли побачимо, що політики при владі і політики від влади відсунуті залишаються активними, виступають на ТБ, пишуть статті і публікують їх у ЗМІ, викладають, видають мемуари, їх ніхто не ув’язнює, не вбиває, не висилає «на Соловки» – це буде приклад того, що в цьому суспільстві політична незгода не вважається злочином. Це досягається вихованням. Проте, на жаль, вимагає багато часу.

Довідка. Роман Шпорлюк, історик, професор. У 1996–2003 рр. – директор Українського наукового інституту Ґарвардського університету.

Повністю текст читати на dt.ua
Фото lookatgame.com