СПОГАДИ ПОТОПЕЛЬНИКА

Ігор ПОМЕРАНЦЕВ

Він надзвичайно рідкісний тип російського письменника – з тих, які винятково чутливо сприймають, винятково добре знають і – як виявляється – люблять українську культуру. Гаразд, ніякий він не «надзвичайно рідкісний тип» – просто він такий один, от і все. Ні, дешевих підлабузників з російського боку в нашої культури, може, й вистачає. Але таких, як він – наскрізь і щиро перейнятих її «проклятими питаннями» – уважних інтерпретаторів немає зовсім.
Він такий один.
Юрій Андрухович

Зв’язок із Чернівцями в мене глибокий, я навіть на око можу визначити його глибину: близько двох метрів. На цвинтарях цього міста поховані мої тітки, моя бабуся, мій батько, мій старший брат… Перша зустріч із містом була для мене величезною подією. Раннє дитинство я провів у Забайкаллі, в Читі. Це був чорно-білий період мого життя, період тотальних, безпросвітних зим. Мій батько працював у військовій газеті «На бойєвом посту». Він часто хворів: йому був протипоказаний клімат Забайкалля. Зрештою, батько демобілізувався, і ми виїхали в Чернівці, де мешкали мамині родичі. Так із чорно-білого забайкальського фільму я потрапив у далеке Середземномор’я. Про еміґрантів говорять, що вони переживають культурний шок, але я в еміґрації його не пережив, тому що в мене було щеплення Чернівців. Зате після Чити у Чернівцях я пережив почуттєвий шок – по-своєму, по-дитячому еротичний. Я потрапив у кольорове кіно, у світ сліпучого сонця, де майже непритомнієш від запаху білого наливу, вишень, морелей – так називають на Буковині абрикоси. Це почуттєве щеплення, почуттєва батарейка дотепер мене гріє. Напевно, тому я люблю повертатися не в Чернівці, а в місця, де ті ж запахи, те ж повітря, де так само переломлюється сонячний промінь: на цвинтарі Стамбула, пагорби Тоскани, у світ ближнього Середземномор’я…

Чим Чернівці відрізнялися від інших українських міст? У цьому місті наприкінці 50-х років ще жила жменька австрійських євреїв. Вони були ні на кого не схожі, особливо відрізнялися від стиляг. Стиляги носили однаковий одяг: болонові плащі, білі кепки (батони) із сірими прожилками. А жменька австрійських євреїв носила потерті велюрові темно-сині капелюхи, сірі в ялинку двобортні пальта, стоптані туфлі з вузькими носаками, запонки з матовим мармуровим відблиском, і все це старе, майже древнє, затрапезне, – але які ж стильні вони були на вигляд! Чернівці так і залишилися для мене цим допотопним австрійським євреєм, закинутим машиною часу в радянський заповідник.

У другій половині XX століття Чернівці випали з європейської моди, як ці велюрові капелюхи й сірі двобортні пальта, але залишалися містом стильним, містом легкої ходи, хоча й збіднілої…

У радянській імперії Чернівці були єврейським містом. Утім, і в німецькій літературі його завжди називали «єврейським». У середині п’ятдесятих лише п’ята частина міського населення були євреями, причому з них менша частина – австрійськими, а більша – бессарабськими. Але євреї мають потужне енергетичне поле. Навіть якщо їх дещиця – три десятки тисяч – вони роблять погоду в місті. Я вже в дитинстві знав, що євреї живуть у Києві, Москві, Лєнінґраді, але столичні євреї мені видавалися суцільно респектабельними, багатими, процвітаючими, а от у Чернівцях були різні – шпана, повії, вбивці, валютники, вундеркінди, на вулицях зустрічалися євреї-горбані, що тягали на своїх горбах контрабандну мацу. Звичайно, там була не лише єврейська голота – там були, наприклад, знамениті боксери й борці, що брали участь в Олімпійських іграх, чемпіонатах світу. Мені в дитинстві здавалося, що євреї – чудові спортсмени, особливо борці й боксери.

У дитинстві я жив в Ізраїлі. Називався він Чернівці. Спочатку мені про це сказав батько. На моє запитання, чи бував він за кордоном, він відповів: «Ми живемо за кордоном». Але не уточнив, за яким саме. Про існування держави Ізраїль я довідався дуже рано. Із Чернівців навіть у найжорстокіші часи холодної війни в Палестину виїжджали назавжди. Я дуже співчував Ізраїлю: в шістдесяті роки туди їхала єврейська біднота – матері-одиначки зі сопливими дітьми, інваліди, яких гноїли в комірчинах турботливі родичі, рецидивісти, поети, які писали нікому не потрібним їдишем. Це був потічок, що, як мені тоді здавалося, може забруднити чисті водойми Ізраїлю, створені в пустелі єврейським генієм. Мої юні єврейські друзі на заздрість люмпенам і невдахам, закінчивши школу, їхали в Сибір і там у п’ятнадцять років ставали докторами фізико-математичних наук. Чому вони вибирали Сибір, я не дуже замислювався. Це було цілком у дусі пригодницьких романів Жуля Берна, якими я тоді зачитувався. Але потроху потічок наливався, розширювався, поки остаточно не вийшов із берегів. Моди на Америку в Чернівцях не було. Усі їхали в Ізраїль. Мені здавалося, що я майже особисто знаю всіх нових ізраїльтян, оскільки родом вони з Чернівців. Я так близько стояв до цього потоку, що мене зрештою також змило й понесло. Хоча в Ізраїлі я вперше побував, коли мені було вже під сорок. Він виявився величезною країною, населеною величезним народом. І жодного, жодного з тих чернівецьких «ізраїльтян» я не зустрів ні на Мертвому морі, ні в Єрусалимі, ні в Кфар-Даромі.

Я пам’ятаю знайомих батька. Він працював в обласній українській газеті «Радянська Буковина». Батько народився в Одесі, знав три мови – російську, українську та їдиш, який входив до складу одеського повітря. Я добре пам’ятаю єврейського поета, що писав їдишем – Меєра Хараца, який згодом став класиком в Ізраїлі. Це був недобиток Голокосту й одночасно ҐУЛАҐу – там він теж відсидів. Наприкінці 50-х цього недобитка хотіли добити остаточно. Він опублікував без відома начальства декілька віршів за кордоном: у польській єврейській газеті. За це йому влаштували прочуханку в редакції «Радянської Буковини». Думаю, мій батько в цьому не брав участі, інакше Харац не прийшов би до нас додому одразу після редакційних партзборів. Недобиток, сірий горобець, сидів у нас за столом і мовчав. А потім почав читати вірші мовою їдиш. Ні я, ні моя мати, яка виросла в Харкові, ні слова не розуміли. Мені було років 12, для мене їдиш був жаргоном голоти, напівпідвалів, людей, відрізаних від високої культури: якийсь воронячий грай, а не мова. І от я почув, як Меєр Харац читає вірші, почув цей орлиний клекіт – і вперше зрозумів тоді призначення поезії: окриляти мову. Цей окрилений їдиш я пам’ятаю дотепер…

Ми з батьком часто гуляли містом, і він мені нишком показував талановитих українських письменників: Володимира Бабляка, Романа Андріяшика. Я, звичайно, витріщався на них, хоча батько мене осмикував. Досі пам’ятаю їхні напружені обличчя, начебто вони несли якісь гирі. Лише потім, 1972 року, коли я переїхав у Київ, заморожений страхом, Київ після українських зачищень, я зрозумів, які гирі носили Бабляк та Андріяшик, і чому вони рано вмерли…

Я і мої друзі просто поглинали книжки, але при цьому були варварами. Ми не чули під ногами землі. Ми не знали, які золоті жили топчемо, по яких безцінних руїнах ходимо. Звичайно, варвари ми були незвичайні: у нас за плечима була російська література, американська, французька, але варварство – це відсутність пам’яті, пам’яті історичної, культурної. У цьому не було нашої провини. Пам’яті нас позбавили. Я вперше почув про Пауля Целана, коли його ім’я занесло в Чернівці київськими вітрами. Лише потім я познайомився в Чернівцях із людьми, які вчилися з Целаном, дружили з ним. Я пам’ятаю, як зайшов 1972 року до київського поета-модерніста й при цьому члена ЦК КПУ Миколи Бажана – мене до нього привів інший український поет із Чернівців, Мойсей Фішбейн – і як зворушливо, з яким пієтетом говорив Бажан про Чернівці й про Пауля Целана. Столиця знала більше й глибше розуміла історію.

Старі Чернівці були перехрестям культур. У Пастернака є рядок: «повітря криками пооране». Повітря Чернівців було пооране лементами, стогонами, подихами німецькою, їдишем, українською, угорською, румунською, польською, російською. Фотографи працюють зі світлом і тінню, композитори – із чергуванням звуків, а письменник працює з мовою. Не потрібно мати великої фантазії, щоб уявити собі найбагатше мовне тло, мовний ландшафт Чернівців. Я назвав би його «протягом лінґв». Із цієї поліфонії й народжувалася поезія. Столиці встановлюють класичні еталони, визначають стандарти. А провінція –це столиця модернізму. Тому що там полірують свою кров юнаки-книголюби. А що ще їм залишається, крім відхилення, надламу, крім курватури, що властива стилю модерн?..

У Пауля Целана мені подобаються паузи й зазори. Його синтаксис. Він пережив смерть своїх батьків у румунському таборі й сам був його в’язнем. Отоді-то, я думаю, в нього й зупинилося серце. Для нього зазори й паузи між словами, між граматичними конструкціями – це не авангардистський виверт, а паузи між ударами серця. Він відповів на риторичне запитання Теодора Адорно: «Чи можна писати вірші після Освенцима?» – не риторично – своїми віршами. І от ще за що я вдячний Целану. Він був поетом-невидимкою, поетом-примарою. Вітебськ заляпаний Шагалом з голови до ніг. По Дубліну не пройти, не перечепившись об фразу Джойса. У Целана навіть у найтрагічніших віршах не чутно важкого дихання. Він не залишив після себе ніякого скарбу, важезних меблів, плям поту й крові….

Дисидентами бувають не лише люди, а й міста. Архітектура Чернівців у радянській імперії була дисидентською. Проходячи повз будинки, живучи в них, ти не міг не заразитися їхнім духом. Чернівці – місто-дисидент, що дало нам, своїм мешканцям, уроки краси, волі, обов’язку. Чернівці – це місто-цитата, причому з іншої епохи. І розлапкувати її можуть лише чутливі дослідники. Це цитата з віршів чудових австрійських поетів, які жили там між двома світовими війнами. Ти йдеш містом, як цитатою. Ти читаєш його. Колишнього міста вже немає. Але залишилися уривки пропозицій, осколки слів, що ввійшли у свідомість, у культурний побут німецького й австрійського читача.

Є така дитяча гра «Завмри!» Між війнами Чернівці «завмерли». Вони жили своїм життям, не очікуючи, не передбачаючи Голокосту. Це було місто книжкових хробаків, про що написано багато спогадів, у тому числі Розою Ауслендер. 1978 року, коли я опинився в Німеччині, моя подруга, вчителька німецької гімназії, зателефонувала в Дюссельдорф Розі Ауслендер і сказала: «Ми не знайомі особисто, але я вам телефоную, бо до мене приїхав російський поет із Чернівців і, можливо, вам цікаво було би з ним зустрітися». На той час Р. Ауслендер була лавреатом, знаменитістю, класиком. Вона відповіла: «Я б охоче зустрілася, але я хвора». Вона тоді справді хворіла важкою формою артриту, вже не могла писати, лише диктувала вірші, але, думаю, був у неї й інший резон. Вона колись написала, що Чернівці – «затонуле місто». Це вона придумала образ міста-Атлантиди. Тому, мені видається, вона боялася зустрітися з людиною, яка жила й писала вірші на дні затонулого міста. Виявилося, що її Атлантиду хтось заселив. І моя фізична присутність, розмови про вірші й те, що я просто їх пишу, – руйнувало кришталевий образ затонулого міста. Вона не захотіла зустрітися з потопельником.

Живучи в Чернівцях, я майже ніколи не писав про Чернівці. Але варто було мені виїхати в Київ, як я негайно побачив їх на повен зріст: Чернівці – місто зі секретом. І таємницею. Спочатку про секрет. Є міста, яким не просто пощастило – вони заслужили щастя. Я маю на увазі міста, на які хоча б краєм ока подивився Бог. Але чому вони привернули його увагу? У культури – своя логіка, свої магнітні поля. Отож, Бог подивився на Чернівці – навіть не подивився, а послухав їх краєм вуха – і почув якийсь шелест, перелив дифтонгів і фонем, черезсмужжя мов, почув і зачудувався: який маленький п’ятачок, і яким дивовижним протягом звідти віє. Лінгвістичним протягом. Ну а що до таємниці, то вона – у нас самих. Таємниця – це робота нашої уяви, це пивниці й горища нашої пам’яті, і поки вони існують, доти Чернівці залишаться таємничим містом.

1975 року я писав про Чернівці: «мій Дублін, мій Вітебськ, моє містечко». Я мимоволі порівнював себе із Джеймсом Джойсом і Марком Шагалом. Я був занадто самовпевненим. Я не дотягнув. Добряче не дотягнув. Але Чернівці дотягнули.

Цит. за: Ігор Померанцев. «КҐБ та інші…»:
Грані-Т. – Київ, 2009, 235с.