МАТИ ЗАГИБЛОГО СОЛДАТА РЯТУЄ ЧУЖИХ СИНІВ
Марія ІСАЧЕНКО
Тільки-но випадає нагода, віце-президент Української секції Міжнародного товариства прав людини Таїсія Шкрюм приїздить з Дніпропетровська, де мешкає, на свою малу батьківщину – в Займище, що у Щорському районі. Як і брат (нині – досить відомий у Росії письменник Іван Євсієнко), зупиняється не в друзів, а в своїй хаті. Її вони, ще малими, будували з мамою (батько загинув) після війни. Зовні осучаснена пластиком, хата зберігає поміж колодами лісовий мох, що ним колись дитячі руки утепляли cтіни.
 |
У світлиці – фотографія батьків. Під вікнами – піввікова береза. Cільчани називають жінку, як колись у дитинстві, – Тасею. Тут їй трохи легшим здається біль...
Ось і цього літа приїхала. Уже не на кілька днів, бо часу напередодні своїх сімдесятих роковин має більше: нарешті попрощалася з роботою (впродовж чотирьох десятиліть очолювала в Дніпропетровську обласну МСЕК). Втім, сотні людей в усіх усюдах, яким вона допомогла, знають її зовсім не як лікаря.
1990-го Таїсія Шкрюм стояла в Москві біля Кремля з плакатом, на якому було написано: «Я протестую против власти, которая не властна над своей армией». З нею було 76 солдатських матерів з усього колишнього Союзу. |
Вони добивалися зустрічі з Михайлом Горбачовим. Через три дні Генсек прийняв п’ятьох із них. Внаслідок було створено комісію з розслідування причин загибелі і травматизму в армії. До її складу, крім високопосадовців, увійшли і батьки загиблих в армії. Серед них – Таїсія Шкрюм.
— За шість місяців роботи в Кремлі було складено списки загиблих у мирний час військовослужбовців (таких виявилося більш як 11 тисяч), порушено кримінальні справи, за якими відбулися суди, – згадує моя співрозмовниця.
Вона брала участь у створенні комітетів солдатських матерів, в організації міжнародних форумів, виступала на конґресі ООН, в Європарламенті.
ЇЇ запрошував на інтерв’ю Владислав Лістьєв, а Міжнародне товариство прав людини (що у Франкфурті-на-Майні) запропонувало співпрацювати… Таїсія Шкрюм чимало зробила для становлення України як правової держави, її ім’я занесене до енциклопедії «Жінки України», про неї багато писали в пресі, важко перелічити людей, які вважають її янголом-охоронцем. Вона відома і поцінована. Але тільки близькі люди знають, як їй важко наодинці зі своїм болем, що не відпускає уже чверть століття.
Рівно 25 років тому, 1985-го, їй було 44. Сину – 18. Він був студентом університету, великим розумником, любив музику, захоплювався літературою і зовсім не міг лукавити. Армія не була його мрією. І «відкосити» від неї можна було легко: батько – головний лікар клінічної лікарні в Дніпропетровську, мати – голова обласної медичної експертної комісії.
— Серьожа був занадто чесним, щоб скористатися цим, – зітхає Таїсія. – Натомість почав посилено займатися спортом. Готував себе до армійських навантажень. Служити випало в містечку Десна. Недалеко від Києва. При його зрості – 1 м 82 см – чомусь у танкових військах. Та будь-який варіант тоді здавався кращим, ніж Афганістан.
Наш син не загинув від кулі душмана. На своїй землі український командир розчавив йому нутрощі ударом чобота в живіт.
Серьожа встиг написати нам про це: сержант побачив, як він купував булочку і провів «сувору роз’яснювальну роботу».
… Він був ще живий, коли ми приїхали. Ще жевріла надія. Ми підняли на ноги усіх, кого могли. Додзвонилися до Міністерства оборони. Знайшлися і професори, і дефіцитні ліки. Сину зробили повторну операцію. Перевезли в Київ на «штучну нирку».
Коли він повернувся до свідомості, я зрозуміла, що таке справжнє щастя. Подумки уявляла, як куплю ціле море білих троянд для лікарів.
… Квіти я ношу на синову могилу. Він помер від зневоднення. Була субота. Люди раділи вихідному дню, хтось увімкнув радіо на повну гучність. Лунала пісня у виконанні Пугачової: «Нельзя вернуть любовь и жизнь». Без сина не хотіла жити і я.
… Рік пролежала, відвернувшись до стіни. Вставала тільки, щоб піти на кладовище. Сім’я, робота, увесь світ були за межею мого існування. Час від часу приїздив водій з папкою паперів, виривав мене із забуття. Я ставила підписи під документами, не читаючи. Колеги виконували мою роботу, а керівництво «не помічало» відсутності.
Так було, поки не відпоминали Серьожу «в рік». Не знаю, скільки б тривало ще, коли б не моя донька Галя. Вона зуміла знайти слова, які подіяли:
— Мамо, ти хочеш піти до Серьожі, залишити мене саму. Згадай, як ти побивалася, коли не стало бабусі. Тобі було 35. А мені всього 16. Вставай!
Хтозна, може прийшов час усвідомити: горе не лише в мене. Страждають чоловік і донька. Страждають сотні таких, як я, матерів. І я встала. Намагалася щось робити, але подумки весь час поверталася до пережитого.
Згадала, як солдати принесли в реанімацію на зв’язаних гімнастерках синового напарника: упав на ранковій пробіжці. Його теж не стало у 18. Ще тоді я пообіцяла собі знайти його матір.
Поїхала в госпіталь. Там санітарка за десятку розшукала медичну картку того юнака (я пам’ятала лише його прізвище). Причиною смерті значилася гостра серцева недостатність. Домашньої адреси не було, зате знайшлися ініціали. Юотіс Г.В. – це все, що було відомо. Я написала до кількох прибалтійських газет. В одній з них мого листа надрукували. Через деякий час подзвонила мама Гінтаріса. (Таке в нього було ім’я: «янтарьок, бурштинок», – по-нашому).
Я поїхала до неї. Повезла землю з синової могили і калину. Про нашу зустріч були повідомлення в пресі. Багато видань їх передрукували. Я отримала понад 600 листів. Незнайомі люди підтримували мене, запрошували в гості, розповідали свої важкі історії. Деякі жінки стали мені рідними. 1990-го ми з’їхалися в Москву, щоб зустрітися з Горбачовим.
… Нині Таїсія Шкрюм очолює Дніпропетровське відділення Міжнародного товариства прав людини. Займається законотворчою (лобіювання) та правозахисною (консультативно-правова допомога, клопотання до влади), право-просвітницькою (семінари, диспути) діяльністю. Розповідає: 60 відсотків порушених питань вирішуються позитивно. Не стверджує, що легко. Але й не відступає. Бо є у її житті два кредо. Перше – встигнути зробити добро: за себе і за сина. Друге – врятувати чиюсь дитину, якщо своєї не змогла…
P.S. Сержант, який завдав сину Таїсії тяжких тілесних ушкоджень, так і не був покараний, хоч карну справу поновлювали чотири рази, бо свідків побиття не виявилося. Був тільки лист, у якому Сергій Шкрюм писав рідним про «виховну бесіду». Але потерпілий не міг довести правдивості написаного: його давно не було серед живих.
Фото автора |
