БУТИ ЦЕРКВОЮ – ЦЕ НАЙКРАЩЕ СЛУЖІННЯ ДЛЯ НАРОДУ

Ми впродовж дуже довгого часу були під різними окупаціями. Відповідно, нарід був позбавлений політичного проводу і церква заступала йому справжніх політичних провідників, була духовним пристановищем не тільки для релігійних потреб, а й свого роду заступником у широкополітичних справах.

Майже в кожній з окупацій, які ми пережили більш як за двісті років, окупанти були неприхильні для нашого загалу. А церква була пристановищем, де вони могли, скажімо, бути собою, бути українцями.
Сьогодні ми є в іншій ситуації – після багатьох років маємо свою державу, свій уряд. Тому нам належить ще навчитися бути у своїй державі. Це держава, не проти якої ми боронимо нарід, але яку ми хочемо розбудувати, бо це є держава нашого народу.

Сьогоднішній владний провід має свої труднощі, більшість носіїв влади виростали в комуністичному середовищі. Тому вони також, зі свого боку, повинні вчитися, як ставитися до церкви. Особливо до церкви, яка є дуже виразно українською церквою, державотворчою. Церквою, якій дуже болить, аби держава була своя і щоб у цій державі люди добре почувалися.
Одне слово, є ситуація, я б сказав, до великої міри нова, у якій ми мусимо віднайтися, водночас продовжувати те, що ми робили впродовж десятиліть.

Що ми можемо зробити? Насамперед мусимо вчити людей любити світ, свою державу, незважаючи на недосконалості, незважаючи на те, що наша держава має пройти дуже тяжкий шлях розвитку.

Не треба чекати, що все само стане добре, треба виховати нарід, дати йому зрозуміти, що він є відповідальний за те, якою має ця держава бути. Виховати щирої любові до рідного. У цьому, дякувати Богу, маємо багато прикладів з минулого церковного й народного життя, де наші діди, прадіди були готові дуже багато чим пожертвувати, часом і своїм життям. Задля того, щоб існувала своя держава.

Треба виховати нарід так, щоб він не лише користав із держави, а й думав, як найкраще може послужити своїй державі, навіть якщо це вимагає певної жертви.


***
Сьогодні, коли нас поставили на різні випробування, зокрема щодо заперечення українського, кожен повинен сказати, хто він є, що це значить і на що я готовий, аби поправити ситуацію. Хоча сама ситуація є неґативна. Треба її розглядати як нагоду рости…

Так, люди реагують на це все недостатньо. Тобто користають, але не ростуть. Вживають, використовують, але не розвиваються – внутрішньо. Така, на жаль, уже людська природа, що ми розвиваємося краще, коли є якесь протистояння.

Ми повинні розуміти, що більшість сьогоднішніх можновладців почали свою кар’єру за радянських часів. Дуже важко, аби ці люди так просто змінилися. Як то кажуть, чим котел накипів – у яких обставинах виросла людина, до чого призвичаїлася. Тому сьогодні варто говорити про підростаюче покоління. Те, що сьогодні відбувається, для молоді – виклик.


***
Патріарх Кирил, коли приїжджає в Україну, любить розповідати, що ми з росіянами «єдиний народ»…
Так, ми багато разів це чули, він на цьому дуже наполягає…
Я себе так ось запитую, ну який мені брат Іван Грозний чи Петро І, або Катерина ІІ, або навіть теперішні Медведєв чи Путін? Ну які вони мені брати?
То є сусіди. Вони є синами свого народу – так, як ми є синами нашого народу. Вони люблять свій нарід, ми – свій… Тим більше, якщо згадати, що вони впродовж століть діяли супроти нашого народу…
Твердити про «єдиний народ» – дуже й дуже, так би мовити, натягувати дійсність, це якось навіть смішно звучить.


***
У ХХ столітті ми вже мали ленінізм, сталінізм, гітлеризм… Усі вони робили одне й те саме, і всі вони програли. Вони не розуміють людської істинної природи, тому втрачають. Людей можна тимчасово застрашити, але скорше чи пізніше людина усвідомлює, що стається, і набирає достатньої відваги, аби протидіяти. Навіть у найгірших обставинах зростають дисиденти, і короткозорі владні апарати програють. Представники влади, які так поводяться, здається, не мають сильної інтелектуальної формації.
***
Усі ми маємо Конституцією запевнені рівні права, і Віктор Янукович, як президент, як ґарант Конституції не може цим легковажити. Молитва президента в Успенському соборі Печерської лаври в День незалежності в супроводі найвищих посадових осіб залишила всіх нас другорядними громадянами, а таке ставлення не обіцяє кращої майбутності. Чи такою має бути «нова країна»?
***
Десь п’ять років тому я був гостем німецького бундестаґу з нагоди чергової річниці закінчення Другої світової війни. Багато речей навкруги, які я мав нагоду побачити, зрозумів. Зрозумів, що Німеччина дуже змінилася з часів Гітлера. А ми не забуваймо, що багато німців уважали Гітлера своїм «спасителем», який рятував їхню національну гордість, і тільки завдяки дуже послідовній виховній політиці Німеччина змінилася. Тому сьогодні в Німеччині Гітлер неможливий. Нарід змінився! Але це не прийшло само від себе.

Ми повинні прийняти факт, що є такі групи населення, які мають за собою особливу, відмінну від загалу історію, і допомогти їм зрозуміти, що значить бути громадянином України.
УГКЦ закидають, що вона веде себе пасивно: не реагує на висловлювання Патріарха Кирила, тобто що вона не бореться, не відстоює державні цінності…

А на що сподівалися? що ми візьмемо коси, сокири й підемо на вулицю, як багато хто собі уявляє? Для багатьох це, може, і було б нашою активністю, бо іншої вони собі не можуть уявити. Патріарх Кирил є предстоятелем для певної групи віруючих, і ми це цілком шануємо. Ми не стараємося будувати ідентичності нашої церкви на засадах протистояння. Нам такого способу ідентифікації не потрібно. Ми не хочемо бути політичними аґентами, хочемо бути собою, церквою. Бути церквою – це найкраще служіння для народу.
Якщо буде сильна добра церква, а це не так легко і просто здійснити, але саме про це ми дбаємо, тоді ми найкраще послужимо розвиткові України. А поза тим ми хочемо для інших бути добрими сусідами.

Вибране з інтерв’ю, даного кореспондентові
УНІАН Оксані Климончук