ДРУГА СВІТОВА: УКРАЇНСЬКИЙ РАХУНОК І КОМПЛЕКС «ПЕРЕВАГИ ВЕЛИКОРОСА»

Від редакції. 16 грудня під час спілкування з росіянами у прямому ефірі В. Путін заявив, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якби Україна не входила до складу Радянського Союзу. «Тепер із приводу наших відносин з Україною. Я дозволю з вами не погодитися, коли ви зараз сказали, що якби ми були розділені, ми не перемогли б у війні. Ми все одно перемогли б, тому що ми – країна переможців», – заявив В. Путін, відповідаючи на запитання одного з росіян. «Це означає, що війну виграно, не хочу нікого образити, за рахунок індустріальних ресурсів РФ. Це історичний факт, це все в документах», – сказав російський прем’єр.

За його словами, статистика часів Другої світової війни свідчить, що найбільших втрат зазнала саме РРФСР – понад 70%. Це правда, але навряд чи варто нагадувати, що втрати людського складової під час воєнних дій свідчать передовсім про рівень кваліфікації командування – що вищі втрати солдатів, то нижчий рівень генералів. От і все. Радянські генерали вели свої наступи по трупах власних солдатів. На жаль, але це відомий факт.

Українська реакція на такі «откровения» була неймовірно «політкоректною», адже, як сказала заступник глави адміністрації президента Ганна Герман, не варто реагувати чи робити з цього проблему. «Це дуже просто – відгавкнутися там на якусь чужу невдалу фразу». Але, як зауважила сама ж пані, слово – не горобець. Тим більше, що це не слово, а характерний для російської політики комплекс «переваги великороса». Мовляв, «хахлам» слід показати їхнє місце. Хай знають. Прокоментувати суть подій редакція попросила відомого історика Другої світової війни, кандидата історичних наук Віктора Коваля. Пропонуємо читачам погляд історика, що не один десяток років працює над проблемами історії України у Другій світовій війні.

Друга світова війна була величезним лихом і суворим випробовуванням для всіх народів, які опинилися у її вирі. Доля України, яка стала об’єктом запеклої боротьби двох тоталітарних хижаків, була особливо тяжкою найперше тому, що вогненний вал фронту прокотився по ній двічі від краю і до краю. По-друге, тому, що її населення опинилося під новою жорстокою окупацією. По-третє, тому, що крім руйнівних воєнних дій двох велетенських збройних сил, на її території діяли терористичні органи безпеки обох сторін і точилася запекла партизанська збройна боротьба політично ворожих угруповань як проти окупантів, так і між собою. Від усього цього страждало й зазнавало страшних втрат – людських і матеріальних – населення України.

Крім втрат державної та громадської власності, величезних збитків було завдано особистій власності жителів міста і села. На кінець воєнних дій на її території вся Україна лежала в руїнах і згарищах. Зауважу, що основну масу руйнацій у промисловості було здійснено радянською владою при відступі.

Колосальними були людські втрати України. Оцінюють їх по-різному й здебільшого «кругло», тобто приблизно, бо точна статистика завжди належала до найбільших таємниць радянської влади. Найбільш загальноприйнятими числами вважаються такі: загальні людські втрати УРСР у Другій світовій війні – 10 млн. чоловік, у тому числі втрати на її території мирного населення та військовополонених (без виділення за національностями) – 5 млн.

Але якими б не були числа, в Україні важко було знайти родину без загиблих. Особливо тяжко по-страждали українські села, через які проходило у наступі червоне військо й забирало усіх чоловіків і парубків. Без будь-якої підготовки, іноді навіть без зброї, їх гнали в атаку на кулемети чи на мінне поле тільки за те, що вони начебто «відсиджувалися» при німцях. У таких селах, а їх в Україні було безліч, живими залишалися самі жінки з дітьми та старші люди.

Жертви України не лишилися непоміченими у світі. «Вся ця титанічна боротьба, – писав, наприклад, американський тижневик «Сатердей івнінґ пост» про радянсько-німецьку війну, – насамперед є українською війною. І однією з найбільших жертв цієї республіки, яких навіть не можна виразити у звичайних поняттях, є її втрати в людях... Жодній іншій європейській країні не було заподіяно глибших ран в її містах, в її сільському господарстві, в її населенні».

Але внесок України у боротьбу з нацистською Німеччиною і в перемогу визначався не жертвами. Він визначався тим, яку роль відіграла Україна в забезпеченні Червоної армії зброєю та іншими засобами боротьби з ворогом, участю її людей у бойових діях.

Можна з певністю сказати, що лише Україна дала можливість Радянському Союзу озброїти свою армію на початок війни, а після страшних поразок літа-осені 41-го року, коли було втрачено всі танки, авіацію, артилерію, з якими Червона армія починала війну, – озброїти резерви, які спинили ворога перед Москвою. Україну на той час вже було окуповано. Але це не зменшує ролі України у подальшій боротьбі, бо основний її внесок у майбутню радянську перемогу, старанно замовчуваний Москвою, було зроблено ще до війни. Наведу тезу лідера більшовиків Леніна, сформульовану на XI з’їзді партії 1922 р.: «Ні про яке справжнє будівництво соціалізму не може бути й мови, бо його не можна побудувати інакше, як через велику промисловість, якщо ми не відбудуємо, не поставимо на належну висоту Донбас». Ці слова відверто характеризували значення України для власне Росії, котра фактично не мала тоді важкої промисловості.

Важка промисловість Російської імперії була сконцентрована в Україні, багатій на метал і вугілля. До самої війни Донбас мав не лише потужну промисловість, а й забезпечував своїм вугіллям 70% енергетики імперії. Не будемо казати про більшовицький соціалізм, за якого народові матерільно жилося гірше, ніж до революції, але нову велику промисловість вони таки побудували і то єдино на базі української промисловості й енергетики. Спираючись на цю базу, на харківський, донецький та придніпровський промислові реґіони, величезними зусиллями народу було створено другу промислову базу на сході СРСР – Урало-Кузнецьку, тисячі промислових підприємств у різних реґіонах та масу нових заводів у самій Україні, які знов-таки працювали на Схід. І фінансувалася індустріалізація СРСР за рахунок українського селянства. Це невідплатний борг Россії.

Результат був той, що коли ворог захопив західну частину території СРСР, включно з Україною, Схід зміг узяти на свої плечі колосальний тягар забезпечення армії озброєнням. Величезне значення мало й те, що збудована там інфраструктура створювалася на перспективу й тому виявилася спроможною прийняти на себе додаткове навантаження – розмістити понад півтори тисячі заводів, евакуйованих із загрожених ворогом реґіонів. З України було перебазовано на Схід 550 великих підприємств, їхні виробничі потужності становили половину потужностей усієї маси переміщених на Схід виробничих сил. Разом з устаткуванням на Схід прибуло з України 3,5 млн. спеціалістів різних фахів, необхідних для воєнної економіки. Зауважу, що на початок війни на Уралі не вироблялася броньована сталь, така необхідна для воєнного виробництва.

Усі перебазовані з України підприємства, як і більшість персоналу, були назавжди залишені у східних реґіонах СРСР, головно в Росії, що колосально посилило її промислову потугу. Для мільйонів людей з України евакуація обернулася примусовою депортацією, розривом з батьківщиною, рідним народом, зросійщенням. Слід пам’ятати, що без українського передвоєнного внеску СРСР був слабшим за царську Росію у першій світовій війні.
Вирішальна роль української економіки в індустріалізації СРСР, у створенні військово-промислової бази його могутності була найголовнішим неоціненним внеском українського народу в перемогу над нацистською Німеччиною та її союзниками. Разом із тим український народ зробив вагомий внесок й у воєнні дії на фронті. Як зазначалося в заяві уряду УРСР наприкінці війни, щонайменше п’яту частину Червоної армії становили українці. Це відповідало частці українців у складі населення СРСР. За відвагу й подвиги у боях 1,7 млн. українців було нагороджено бойовими орденами і медалями, 1983 найхоробріших синів й дочок українського народу удостоєно звання Героя Радянського Союзу. Український відсоток нагороджених також відповідав зазначеній пропорції.

Чи здобули і принесли ці герої свободу українському народові, як проголошувалося на київському Хрещатику, зруйнованому радянськими мінувальниками і ледь прочищеному тільки для проїзду, під час несподівано організованої масової демонстрації 14 жовтня 1944 р. із приводу повного визволення території УРСР від німецько-фашистських загарбників? Якими були політичні наслідки Другої світової війни для України?
Насамперед це було відновлення радянської влади над Україною, яка стала об’єктом боротьби двох хижацьких тоталітарних імперіалізмів – німецького та російського, коричневого нацистського та червоного більшовицького. На початку німецько-радянської війни Гітлер забрав Україну у Сталіна, під кінець Сталін відбив її у Гітлера і поновив над Україною московське панування.

Нагадаємо, як було встановлено радянську владу над Україною після проголошення незалежності УНР Центральною Радою і визнання її Раднаркомом. З цинічною відвертістю про це говорилося у наказі №14 М. Муравйова, який командував першим наступом війська російських більшовиків на Київ на початку 19І8 р.: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів». Так починалася нова московська більшовицька окупація України.
Ніде на просторах відновленої ними Російської імперії більшовики не зустрічали такого сильного народного опору своїй владі, як в Україні.

Не було в Україні ані жовтневої революції, ані тріумфальних маршів більшовистської влади, не було в Україні й громадянської війни, а була лише боротьба українського селянства проти встановлення влади більшовиків. У цьому й причина Голодомору українського села, організованого Москвою 1932–1933 рр.
Після запеклої боротьби з антибільшовицьким селянським народним повстанським рухом, білими генералами, Директорією УНР і Польщею більшовики міцно заволоділи основним масивом території України і оформили це володіння ніким не підписаним, а просто оголошеним союзним договором 1922 р. про утворення СРСР. Москва не зважилася ліквідувати проголошену Центральною Радою республіканську форму політичного устрою, але перетворила цю державність на пусту формальність і зробила Україну у складі СРСР політично та економічно безправною автономією без армії, власної грошової системи, зовнішньої політики. Після визволення України від німців усе це повернулося «на круги своя».

У XX ст. перед українським народом стояли два історичні національні завдання – здобути повну державну незалежність і зібрати воєдино всі його етнічні землі, тобто досягнути соборності. Перша мета на кінець Другої світової війни залишилася недосягненою. Територіальна соборність України була загалом реалізована червоною імперією у власних інтересах, не в останню чергу задля того, щоб узяти під свій контроль усі українські землі й тим ліквідувати саму можливість виникнення будь-де нового вогнища української державної незалежності.

У Західній Україні тривала національно-визвольна героїчна боротьба УПА, створеної Організацією українських націоналістів, яка поставила своєю політичною метою збройно вибороти Українську суверенну соборну державу. Хід світових подій зробив цю мету за тих часів недосяжною. Російський тоталітаризм був ще надто сильний. Повалити його могла або нова війна і поразка, або внутрішній крах. Без цього українська незалежність була неможливою.

Такими були український рахунок у Другій світовій війні і головні її політичні підсумки для України.