ПЕРЕЛЯК ВІД УКРАЇНСТВА

Олесь ІЛЬЧЕНКО

Василь Шкляр, добре відомий, талановитий прозаїк, відтепер знаний ще ширше – завдяки своєму романові «Залишенець. Чорний Ворон», якому присуджено Шевченківську премію цього року – вищу державну мистецьку нагороду, зокрема і в галузі літератури. Відомі вже й інші лауреати цієї премії, переможці в інших царинах мистецтва. І хоч до Шевченківської премії ставляться дуже неоднозначно: від іґнорування її, відмов від неї, до непереборного прагнення, бажання будь-що вибороти таку нагороду, та отримання її – непересічна подія в житті митця.

Аж ось, щойно стало відомо про нагородження Василя Шкляра, як здійнялася невелика буча, буря у склянці води (то вже така традиція «обговорення» присуджених премій): роман «Чорний Ворон» дехто назвав «ксенофобським», «антиросійським» і мало не «антисемітським».

Про що ж ідеться в цьому художньому (підкреслюю – художньому) творі, хоча й заснованому на достовірних, більш чи менш відомих широкому загалу фактах боротьби українців «Шевченкового краю» проти навали червоних військ і чекістів на Україну на початку 20-х років ХХ століття? Сам автор лаконічно починає оповідь із такого б, сказати, повідомлення: «1921 року долю чотирилітньої війни, яку Росія розв’язала проти Української Народної Республіки, було вирішено на користь загарбника.

Армія УНР опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще впродовж років тривала майже на всіх теренах України. Відчайдушний опір російським окупантам чинили повстанці Холодного Яру. На їхньому чорному бойовому прапорі був напис: «Воля України або смерть».

Тобто роман «Чорний Ворон» відтворює одну з найдраматичніших і одну з найбільш замовчуваних сторінок української історії – боротьбу українських повстанців проти просування на нашу землю комуністичної влади в 1920-х роках. Головний герой роману – холодноярський отаман на прізвисько Чорний Ворон – воює проти більшовиків, які окупували Україну і встановлюють у ній свій лад.

Слід сказати, що Василь Шкляр один з небагатьох сучасних українських прозаїків, який пише густу, справжню, «класичну» прозу, працює, мов землю оре. В нього не «тексти» з холодними чи саркастично-відстороненими розумуваннями (втім, епоха постмодернізму вже скінчилася), а насичене, зрозуміле, позірно просте письмо. Так читачеві й подано новий роман лауреата: в ньому є чітка антитеза «свої–чужі». Інша річ, що серед згаданих загарбників, які (то добре відомо) визнали в Брест-Литовську 1918 року незалежність новопосталих Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, України, а потім почали віроломну війну проти Української Народної Республіки та інших молодих держав, переважали представники абсолютно певних національностей – також доконаний факт.

Симпатії автор не приховує і було б дивно, якби приховував. Перед нами український роман з українськими героями, в якому йдеться про боротьбу переважно молодих людей за свободу-волю, за свою державу. Толерувати в описах аґресивних зайд, як на мене, не випадає. І, по суті, нічого «страшного» автор і не каже. Перепрошую за розлогі цитати, але їх не оминути. Ось як описує Василь Шкляр збірний образ персонажів на початку роману, непроханих гостей на нашій землі: «Були то невеличкі на зріст, карячконогі, пихаті й нахраписті москалі, довготелесі й товстошкурі латиші з крижаними очима, вовкуваті й вічно голодні китайці…, юродиві з лиця чуваші та башкири…». Ну то й що? Хіба багато хто з москалів із того часу перестав бути пихатим й нахрапистим? Чи, може, в наші часи не можна вживати слова «москаль» чи «кацап»? («Хохлами» нас залюбки називають…). А ще Тарас Шевченко застерігав: «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями…». До речі, в книзі Шкляра є досить і антигероїв-українців…

В тексті «Чорного Ворона» трапляється і таке «страшне» слово як «жид». Та на відміну від російської мови в усіх інших слов’янських мовах воно не має неґативного чи образливого відтінку.

Мій прадід, Степан Коваленко, щиро товаришував із сусідою Гершем і його сім’єю, що, як водилося, жила серед українських селян. Своє позитивне ставлення до Герша прадід висловлював традиційною фразою: «Бравий такий жидок!». Під час Другої світової війни Степан, як і тисячі інших українців, переховував сім’ю Герша у своїй хаті, ризикуючи (в разі викриття німцями), втратити своє життя і життя своїх дітей – разом із Гершем і його родиною.

Та річ не в сімейних спогадах. Дивно, що політики взялися читати роман Василя Шкляра, вишукуючи в ньому невідомо які гріхи автора. Краще б вони дали лад країні. Свою тотальну некомпетентність вони поширюють і на красне письменство, привласнюючи фах літературних критиків… Між тим Олександр Фельдман, народний депутат, президент Асоціації національно-культурних об’єднань України, каже просто несосвітенні дурниці про Шкляра і про роман, до того ж публічно: «Організаторам нагородження потрібно тепер подумати над тим, як коректно провести процедуру нагородження, не посилюючи конфліктну ситуацію.

Хай заразом подумають над тим, як не допустити попадання цієї «творчості» в бібліотеки й школи за рахунок держбюджету. На місці автора було б етично не з’явитися на вручення премії, щоб остаточно не дискредитувати Україну».

Тобто патріотичний твір, якій справді широкі кола читачів сприйняли із захватом (наклад роману сягнув уже 30 тисяч примірників), слід вилучити з бібліотек, автора публічно принизити, і взагалі розібратися із тим «Шевченківськім комітетом». Тут ми бачимо яскраву українофобію, валуєвщину, шовінізм. Втім, коли починаються нагінки на українську культуру, літературу, то це означає одне: переполох від українства засвідчує приховану силу нашого народу, його незнищенне прагнення до побудови справжньої, української України. Гадаю, притлумлена сила і міць нації ще покаже себе…

Сам же автор «Чорного Ворону» зазначав: «Мій роман не антиросійський, а протизагарбницький. Крім того, це художній твір зі своєю людською історією, філософією, характерами. Шевченківську премію дають за витвори мистецтва, а не за ідейну спрямованість… Невже ви допускаєте, що такі могутні особи, як Іван Драч, Марія Стефюк, Василь Герасим’юк, Євген Стакович, Мирослав Скорик, Роман Балаян, які входять до Шевченківського комітету, могли піддаватися тиску?». Власне, якому тиску? – додамо ми. Неіснуючих «українських буржуазних націоналістів»? Якщо критикани Шкляра вірять у подібне, то предмету дискусії немає – то вже щось на кшталт «теорії змов», тобто царина психіатрії.

У негарних і провокаційних борсаннях довкола роману Шкляра є й позитив: то чудова реклама патріотичній книзі, яка нагадує всім про українців, як націю борців, а не лише «гречкосіїв».
Вкотре політики сунуться в літературу – туди, де їм не місце, де вони є справжніми «персонами нон ґрата». Тому в одному з інтерв’ю, відповідаючи на запитання, чи має письменник займатися політикою, Василь Шкляр відповів: «У такому суспільстві, яке ми маємо, неоднорідному, в якому переважають радянські рудименти, в якому багато українофобії, україноненависництва, ми не маємо вибору. Я часто повторюю думку Миколи Міхновського, який ще 1900 року сказав, що «нація, яка не визволить себе до настання демократії, практично шансів не матиме». Пророчі слова! Тому ми так важко виборсуємося на шляху до своєї свободи й реальної незалежності. І в таких умовах на плечах українського письменника вже традиційно лежить додаткова роль проповідника. Це шкодить мистецтву, адже письменник перш за все має займатися літературою. Письменник мусить писати книжки, а політик – займатися політикою. Однак обставини примушують митців висловлювати свій «протестний голос», хоч це і не є нашим головним завданням».

Згадані штучні обставини, звісно, творчості не сприяють. Тому доводиться порадити політикам, які надто захоплюються українською літературою: займіться нарешті тим, чим ви маєте займатися – благоустроєм міст, прийняттям законів для людей, а не для себе, боротьбою із корупцією, милою вашій кишені… Досить із нас совкових «літературознавців» і отих «мистецтвознавців у цивільному», які шпигують за журналістами і роблять обшуки у письменників.

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2011
Дизайн та підтримка- О. З.