МОЛОДИЙ ГЛАВА УГКЦ НАЙПЕРШЕ ЗВЕРТАТИМЕТЬСЯ ДО МОЛОДІ,
ДО СВОЇХ ОДНОЛІТКІВ

27 березня у Патріаршому соборі Воскресіння Христового відбулася інтронізація нового Глави Української греко-католицької церкви Блаженнішого Святослава (Шевчука). Подія – історична: вперше за чотириста років греко-католики вводили на престол нового предстоятеля у Києві. У ХVII сторіччі Катерина ІІ насильницьки вигнала католиків східного обряду на терени Західної України, яка тоді входила до складу Австро-Угорської імперії. Там і було відновлено Галицьку (греко-католицьку) митрополію. І тільки 2005 року осідок Глави УГКЦ знову перенесено до столиці. Блаженніший Святослав – наймолодший єпископ Української греко-католицької церкви й один із наймолодших у католицькому світі. Здається, це церковнослужителів не лякає: «Коли Шептицького обрали, тому виповнилося щойно 35». До того ж, є ще кардинал-емерит Гузар (Емеритом у церкві називають тих, хто виходить на пенсію. – Ред.). А між ними, як відчувається з усього, дуже теплі стосунки. «То велика честь – бути його спадкоємцем! Більше того, мешкати разом із ним, черпати з його мудрості. Зрештою, сама його присутність заспокоює і вселяє впевненість».

Обрання Святослава (Шевчука) завершує складний період в історії УГКЦ – обрано представника нового покоління. Владика Святослав народився 1970 року, а отже, був вихований уже за незалежної України. Високоосвічена людина: він вчився у семінарії у Львові і Папському університеті в Римі та має за плечима багате наукове життя, володіє англійською, італійською, іспанською, польською і російською, а також давніми мовами.

Тепер перед владикою стоїть чимало завдань. По-перше, становище УГКЦ в Україні – для загальноукраїнської позиції церква має спробувати краще зрозуміти наддніпрянську Україну, що «особливо стосується історичної вразливості і таких суперечливих для України проблем, як діяльність УПА», по-друге, майбутні відносини УГКЦ з нинішньою владою України, яка робить ставку на зближення з Російською православною церквою та її філією в Україні, по-третє, відносини між Ватиканом і Московським патріархатом та їхній вплив на УГКЦ, а також статус владики УГКЦ.

Ідеологи церкви очікують, що новий глава поєднає в собі три якості, необхідні для конкурентоздатності та ефективного розвитку УГКЦ: інтелектуалізм, пасторську харизматичність й адміністративний талант.
У першій своїй промові на посту Глави УГКЦ, виголошеній на церемонії інтронізації у Хрестопоклінну неділю, Блаженніший Святослав (Шевчук) пригадав важку історію УГКЦ, яку 1946 року було ліквідовано більшовицьким режимом і яка змушена була перейти у підпілля. Часи підпілля стали для цієї Церкви – часами несення Хреста, коли сотні, тисячі греко-католиків поневірялися у Сибіру.

Ці важкі часи очистили Церву і згуртували, зробивши її такою, яку отримав у спадок після Митрополита Шептицького, Патріарха Йосифа (Сліпого), кардинала Любачівського та Патріарха Любомира новий Глава цієї Церкви – Блаженніший Святослав (Шевчук).
Перша проповідь нового Глави УГКЦ стала програмною промовою молодого, сповненог о ентузіазму провідника оновленої Церкви.

«Хресту твоєму поклоняємося, владико... Для мене ці слова є символом минулого нашої Церкви, яку я приймаю у спадок від Митрополита Шептицького, Йосипа Сліпого, Мирослава-Івана Любачівського. Ці мужі теплою рукою Любомира (Гузара) благословили нас», – наголосив новообраний Глава УГКЦ. За його словами, перед цієї Церквою сьогодні стоїть завдання відкрити український народ як дар Божий, згуртувати його, щоб душа цього народу була відкритою брату і сусіду.

Новий Глава УГКЦ акцентував на тому, що «сьогодні, зокрема у цей торжественний день, усвідомлюємо що ми є оновленою й омолодженою Церквою. Тому особливо хочу звернутись до нашого, здебільшого ще молодого, духовенства, монашества та до всієї української молоді!.. Приймімо та відважно здійснюймо наше християнське покликання в сучасному світі і разом зможемо обновити обличчя нашого народу і його держави».

Про своє бачення розвитку церкви, про її нову стратеґію 41-річний Патріарх УГКЦ розповів під час прес-конференції, що відбулася в УНІАНі. Зокрема він говорив про спадкоємність, про те, що вважає себе духовним сином і послідовником Блаженнішого Любомира. «Сьогодні, мушу сказати, що вважаю своєю честю продовжувати все те, що Блаженніший Любомир започаткував, почав будувати, або поклав у фундаменти. Наприклад, іконою всього цього може бути навіть наш патріарший собор у Києві, який вже майже збудований, але ще потребує свого завершення.»

«Сьогодні наша церква є поширена по цілому світі. – зауважив Владика. – Ми не тільки тою чи іншою мірою присутні у всіх реґіонах України, але також маємо митрополію в США, митрополію в Канаді, трьох єпископів в Бразилії, трьох в Аргентині, в Західній Європі, Австралії тощо. Отож, є дуже важливим, щоб ця внутрішня єдність нашої церкви розбудовувалась. Бо цим ми також можемо збагатити і нашу Україну.
З іншого боку, ця єдність є теж відкритою до інших церков київської традиції. Для мене особисто і для всіх нас, був великим подарунком, великим знаком Божим, той факт, що в неділю на нашу літурґію прийшли представники усіх християнських церков київської традиції: УПЦ, УПЦ КП і УАПЦ. І то представництво було на рівні єпископів. Коли під час співання Символу віри я підійшов до владик і сказав «Христос посеред нас!», кожен із них відповів мені – «Є і буде!». Тож для мене таке привітання було великим знаком, що наша відкритість дуже гарно сприймається в серцях наших братів…

Отож, мова йде не лише про внутрішню єдність нашої церкви, а й про єдність, яку ми хочемо випромінювати стосовно інших».

Дуже важливою складовою стратеґії УГКЦ є це питання молодіжної політики. «Це є наше майбутнє. Зі свого досвіду праці в Арґентині хочу сказати, що наша діаспора сьогодні турбується майбутнім своєї молоді, яка є під впливом дуже різних асиміляційних процесів. Але якраз молодь чекає від церкви відповіді на ті конкретні питання, які їх турбують. Вони хочуть, щоб ми дали їм певні орієнтири і фундаменти для їхнього життя.
Тому очевидно, що, оскільки церква має нині молодого главу, цілком природно, що він найперше кого буде шукати, до кого промовлятиме і до кого буде звертатися, це до молоді, до своїх однолітків».

«Один хлопчина з провінції Місіонес мені сказав так. «Знаєте, владико, якщо церква є музей, який дуже гарно зберігає певні культурні експонати минулого, то туди можна прийти один раз на рік, як у кожен музей. Але жити в музеї? Ну це вже вибачте.» Тож ми хочемо, щоб наша церква була живою, яка може це передати.»

«Блаженніший Любомир з нагоди переїзду його осідку до Києва сказав: «Ми є тут не для того, щоб бути проти когось, а щоб бути разом з кимось». Так само і наша присутність у будь-якому реґіоні України не є проти когось, але разом з кимось. Найперше разом із нашими вірними, які в силу факту там опинились. Ні для кого не секрет, що багато з наших людей, які були виселені чи депортовані, ніколи більше не змогли повернутись додому. Бо їм це забороняли. Тому багато хто, змушений був оселитися в східних реґіонах. І коли там стихійно почали творитись парохії, люди просили нас прийти до них, бо шукали духовної опіки.

Отож, перше наше завдання – це бути разом з ними. А будучи разом з ними, бути також разом із нашими братами православними.

З іншого боку, роки моєї служби в Луганську мені показали, що є дуже багато людей – цілі покоління, які виросли без будь-якої присутності церкви. Тому це є нагода дати їм можливість це зробити.
Дам вам приклад. Я служив у військовій авіації в Луганську. На другий рік служби я повернувся з відпустки до війська і привіз із собою «Катехизм», видрукуваний українською мовою в Литві. Я служив у медчастині, і зі мною працювали прості люди. Якось одна медсестра попросила в мене оту книжечку, побачила її в мене на столі. Цей «Катехизм» вернувся до мене за вісім місяців у твердій обкладинці. Мені сказали, що він обійшов всю медслужбу і всі родини працівників, які там працювали. Люди його читали з такою повагою, що повернули мені вже у твердій обкладинці.

Більше того. Наш начмед, підполковник медичної служби, за національністю єврей, коли звільняв мене в запас, подарував Євангеліє і книжку Ренана «Життя Ісуса Христа». Покликав у свій кабінет і сказав «Славічєк, я думаю, што нєльзя пісать на святих кнігах, но ето наша пам’ять о тєбє».
Новий глава УГКЦ, верховний архієпископ Святослав (Шевчук) – це насправді серйозний виклик усьому православному українському світу. Але виклик не аґресивний чи войовничий. Це виклик щодо оновлення українського православ’я. Це виклик щодо тої місії, яку християнські церкви мусять виконувати в сучасному постхристиянському світі. Це виклик щодо інтелектуалізації церкви – як з боку церковної пастви, так і з боку кліру.

Якою може бути відповідь на цей виклик? Чи здатні православні конфесії вивести на перший план нових лідерів – яскравих, інтелектуальних, харизматичних, таких, що вміють знаходити вірний шлях до душ і сердець сучасного суспільства, особливо – до сучасної молоді?

Українська греко-католицька церква свій крок у цьому напрямі зробила.

За повідомленнями інформаційних аґенцій