ЕСТОНЦІ Й УКРАЇНЦІ: ДЕЯКІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ

Сергій ЛАЩЕНКО, Львів

Українські газети дружно писали про недавній перехід Естонії на євро, а ось про 90-річчя естонської незалежності, яке у цій державі святкувалося в минулому році, на всеукраїнському рівні згадували мало. І зовсім мало українців знають про те, що естонці мають пряме відношення до нашого Криму. Між тим перші естонські поселенці прибули до Перекопа у травні 1861 р. А отже, цього року естонська діаспора Криму святкуватиме 150-у річницю переселення естонців у Крим.

У Сімферопольському, Євпаторійському, Перекопському та Феодосійському повітах для них було виділено 36 тис. десятин землі у 40 селах. Переселенців прийняли села Замрук (нині Берегове Бахчисарайського району), Актачі-Кіят (нині Абрамівка Сімферопольського району), Бурлюк (Віліно Бахчисарайського району), а також Кара-Кіят, Ботка, Кіят-Орка, Учкую-Кущі. У Замруку в перші місяці було збудовано школу, до якої запрошено вчителів з Естонії. Зведено було також молитовний будинок, танцювальний майданчик. 1930 р. у місцях компактного поселення естонців у Криму було створено національні сільради: у Сімферопольському районі – 2, Джанкойському – 1. У 1924 / 25 навчальному році на півострові діяло п’ять естонських шкіл першого ступеня (початкових) із 131 учнем. Навчання проводилося рідною мовою.

Дім у Краснодарці, збудований 1897 р.

1994 р. було зареєстровано Естонське земляцтво України, кероване світлої пам’яті Віктором Кирвелом. А 1997 р. у Криму зареєстровано Кримське товариство естонської культури, ініціаторами створення якого стали Мері Нікольська та Леонхардт Сальман.

Свого часу авторові цих рядків пощастило спілкуватися з Роналдом Валтманом, правнуком першого естонського переселенця до Криму. Анс Валтман привів земляків у село Джурчі (тепер Первомайське) 1861 р. і був головою тогочасної естонської громади.
Естонський досвід освоєння степового Криму був досить цікавим. Вони успішно конкурували з німцями, які були лідерами з вирощування пшениці. Ціни на естонські хутори в Криму були на рівні маєтків в Сааремаа. Вже на початку сторіччя деякі кримські естонці мали свої автомобілі, – у самій Естонії так почали жити лише напередодні Другої світової війни.

Естонське шкільництво на півострові мало відносно щасливу історію, воно проіснувало з 1862-го по 1937-й рік. І це попри те, що свого часу й у естонців були мовні «комплекси» – вважалося, що культурна людина мусить неодмінно спілкуватися німецькою. Вплинули події у Європі: «весна народів» від Угорщини, Чехії, Хорватії докотилася й до Естонії. Інтеліґенція почала задумуватися над долею рідної мови. Саме тоді з’явилися свої національні будителі, активні діячі мовного і культурного відродження. Це їхня заслуга в тому, що естонців тепер ми сприймаємо як патріотичну націю. Українські, себто кримські естонці й досі живуть на півострові, і жодні катаклізми двадцятого сторіччя не змусили їх покинути нової батьківщини. До речі, до революції естонці жили досить замкнено,спілкувалися переважно з кримськими німцями, бо добре знали їхню мову. А ось російською тоді володіло лише 45% естонських чоловіків і ще менше жінок.

Спочатку нащадки гордих естів жили в шести селах, а тепер розселилися по всьому Криму. Найбільше їх в Первомайському, в Новоестонії, Упорному, Колодязному, Віліному, Береговому. Чимало живуть у містах: Сімферополі, Севастополі,Євпаторії, Красноперекопську. Найкомпактніше естонське поселення – Краснодарка Красногвардійського району, в якому естонці живуть вже майже 148 років. Десятий рік в середній школі Александрівки, що за чотири кілометри від Краснодарки, діти вивчають естонську мову, а вчать їх викладачки з Естонії – надійні друзі, що допомагають зберегти рідну мову в Криму. Ще декілька фактів про українсько-естонське військове побратимство. Очевидно не всі читачі знають, що в Летунському полку УГА (Української Галицької Армії) у 1918–1919 рр. служив Сергій Євський ( в документах тієї доби підкреслюється, що естонець, хоча, найімовірніше, за походженням з Естонії).

Естонці Краснодарки. Фото Володимира Папельбу/vkontakte.ru.

Він був поручником, сотником УГА і найвідомішим пілотом Летунського полку – збив шість польських літаків. Загинув 1919 р., у Львові є вулиця його імені.

Того ж таки 1919 р., воюючи за Естонію, загинув Рейнхольд Заболотний. За деякими даними – нащадок тих козаків, які свого часу підтримали Мазепу і шведського короля. Після поразки дехто з них оселився в Естонії. 1919 р. початок бойових дій молодої естонської армії проти військових формувань балтійських німців, які намагалися зберегти свій вплив на Естонію та Латвію, Рейнхольда Заболотного заскочив у Тарту. А вже за декілька днів, покинувши шпиталь, де лікувався після поранення, він керував вогнем артилерії. В бою загинув від ворожої кулі. За особистим розпорядженням головнокомандувача Йохана Лайдонера тіло мужнього вояка перевезли на батьківщину і поховали з усіма належними військовими почестями. Вдячні естонці досі опікуються могилою Заболотного в містечку Ісаку Вирумааського повіту.

Цікаво, що «хрещеним батьком» сил самооборони Естонії був офіцер Йоханнес Орасмаа, який під час першої світової війни перебував на українських землях. У революційному вирі допитливий естонець уважно вивчав феномен українського козацтва. Повернувшись на рідну землю, Роска (так називали Йоханнеса українські вояки) переклав естонською український козацько-військовий статут. Саме його і було покладено в основу організації сил самооборони Естонії.

Колись, ще під час візиту до Естонії першого президента України Леоніда Кравчука, місцеві жителі, спілкуючись із ним, наголосили, що кров у цій республіці не пролилася лише завдяки позиції українського офіцерства (відсоток якого у розквартированих у Таллінні частинах був доволі високим). «Нам шкода відпускати таких офіцерів!» – говорили українському президенту на прощання естонці. Не забарилися й самі з підтримкою, коли під час розподілу Чорноморського флоту екіпаж сторожового корабля СКР-12 прийняв присягу на вірність українському народові і перебазувався з Криму в Одеський порт. За ним тоді навздогін ішли кораблі, що зберігали вірність Росії, навіть відкривали попереджувальний вогонь, щоб змусити екіпаж повернутися.

Пам'ятник Йоханнесу Орасмаа в Нарві. Фото prospekt.eeі

Моральною підтримкою українським морякам стала телеграма з естонського підводного човна «Лембіт»: «Захоплені вашим рішучим вчинком. У давні часи українці й ести самі володіли своїми морями й берегами. Те ж саме чекає і нас із вами. Нехай майорять над бойовими кораблями синьо-жовті та синьо-біло-чорні прапори наших країн!».