БО У КОЖНОГО Є МАТИ…

Марія ІСАЧЕНКО, м. Щорс

Хати, схожої на ту, де живе 85-річна Галина Рипакова, у Сновському не знайдеш. Село розташоване за якихось п’ять кілометрів від райцентру (міста Щорса), будується тут небідно, з розмахом. А її домівка, стара і крихітна, наполовину вросла в землю. І паркан довкола вже дише на ладан. Та самотній господині байдуже.

— Головне, – каже, – не голодую. Пенсію заробила своїми мозолями. На життя вистачає. 44 роки жінка працювала дояркою. Робота – це все, чим був наповнений кожен її день.
Тому і в спогадах – робота, робота, робота…

Хоч є серед її спогадів один особливий. Про диво. — Його Господь створив спеціально для мене, – свято вірить старенька. Розказує: — 1942-го мене забрали на примусові роботи в Німеччину. З нашого Сновського взяли одразу не менш як двадцять душ. Працювали на фабриці в Ландсберзі. Робили матраци. Починали о п’ятій ранку і закінчували майже о дев’ятій вечора. Годували – аби лише не померли. На увесь день хліба давали – «на два пальці». На обід – баланда чи перетерта з сіллю трава. А ми – молоді, їсти хочеться – до сліз. За щастя було вкрасти щось із непроданих напівзіпсованих продуктів. Їх щовечора виставляли в коробках біля магазину, щоб вивезти на смітник. Наші начальниці-німкені за це, спасибі, не карали. А ще більше спасибі – за чай з липовим цвітом. Він був у нас постійно. Збирати цвіт на один день виганяли всю фабрику. І він ставав святом. Дерева, як вдома. І запах. Заплющиш очі і на мить – наче на батьківщині побував. Тільки тим і втішишся, бо ніхто ж не знав, чи повернемося додому насправді. Потім настало ще більше свято. Це було вже 1943-го. Як зараз бачу: заходить начальниця і каже мені: «Анно, до тебе гості». Я вийшла. Стоїть незнайомий чоловік із вузликом у руках. Подумала, що то не до мене. А він називає прізвище і моє село. Ще й каже: гостинця тобі від мами привіз.

Галина Іванівна Рипакова. Фото авторки

Я нічого не розуміла. Де – я, а де – мама. І хто він такий?
Ми присіли на лавочку, і чоловік усе пояснив. Виявилося: воював у наших краях. Кілька разів повторив: виконував наказ. Був поранений в руку. Деякий час жив у моєї мами. Вони спілкувалися. Мама розповідала про мене. Плакала, побивалася.

Потім його чи то комісували, чи відправляли у відпустку. Він обіцяв мамі знайти мене. І знайшов!
Взяла вузлик. Розв’язую. Там – трохи сала і мої з дитинства улюблені коржики. Серце ледь не вискочить з грудей. Сльози – потоком. Хочу подякувати – і не можу вимовити ані слова, тільки ворушу губами. Він зачекав, поки я трохи заспокоїлась, і каже:

– Я собі два взяв. Не розсердишся?

Яке там «розсердишся»? Я в ноги йому ладна була впасти за таку радість.

Приношу свій вузлик у барак. Дівчата не зразу повірили. А потім ми поділили мамині гостинці – усім порівну.
Я навіть не спитала, як звали того чоловіка. Але часто про нього думала.

Чужий. Ворог. Окупант. Чому він так вчинив?

На це питання у мене тільки одна відповідь: бо всі ми – люди, бо у кожного є мати і один на всіх – Господь.