У СУЗІР’Ї РАКА

Катерина БАРАБАШ,
кінокритик

Щороку, відвідуючи хороші фестивалі, де хороші люди показують хороші фільми, сподіваєшся, що переможе найсильніший, якого щиро вибере найчесніше журі. Бо найважливішим із кіно для нас є мистецтво.
Заради справедливості треба зазначити, що нинішній Каннський фестиваль, який щойно закінчився, був ближчим до ідеалу, ніж усі останні роки, – цього разу тут справді судили мистецтво, якщо взагалі слово «судили» може бути застосоване до царини культури.

Звісно, що далі, то частіше, охочіше і довше будь-який фестиваль, навіть такий великий, престижний і, на перший погляд, незалежний, розшаркується перед новими реаліями. Гаразд, розшаркується нині весь світ, втягнутий у ґлобальну гру, яку називають політикою. Тільки раніше вона все ж таки жила здебільшого на своїй території, ламаючи кордони мистецтва лише у крайніх випадках. Зазвичай така необхідність виникала в тоталітарних країнах, де під політикою мався на увазі цілковитий контроль держави над усіма сферами діяльності людини. Тому головний скандал цьогорічного Каннського фестивалю спантеличив усіх, навіть тих, хто до його винуватця – режисера Ларса фон Трієра – теплих почуттів ніколи не мав.

Така вже людина цей похмурий данський геній, якому ще в молоді літа хотілося привертати до себе увагу чим завгодно, аби тільки привертати, тому так по-дитячому марнославно у 20 років він обзавівся пишною приставкою «фон». Відтоді став лауреатом усього, чого тільки можна, але досі впевнений, що без скандальних витівок його любитимуть менше.

І тому на прес-конференції після своєї нової стрічки «Меланхолія» почав верзти такі нісенітниці, що журналісти навіть не здивувалися, а почервоніли від сорому. І Гітлера він розуміє, і Ізраїль йому як колючка в оці, і можете вважати його нацистом...

Потім схопився за голову й заходився вибачатися. Керівництво фестивалю сердито прийняло вибачення і, витримавши невелику паузу завдовжки в ніч, оголосило його персоною нон ґрата. І гірше за це – хоч помри – вигадати не могло. Поза благонадійності, в яку стали французи, насправді виявилася позою рака для всього світового співтовариства, ганебною поступкою ненажерливій жабі політкоректності, яка, до речі, цього разу ні про що не просила.

Ніхто не заперечує – стежити за своїми словами треба. І якщо вже не стримався, то май смирення відповідати за них. Ось тільки мова зараз не про Трієра з його неврастенічними витівками, а про те, як вдалося цілому величезному, найпрестижнішому фестивалю, найулюбленішому з улюблених, найвідважнішому з відважних, найнезалежнішому з незалежних прогнутися перед політиканством. Адже політкоректність насправді є не чим іншим, як інакше позначеним девізом життя чеховської людини у футлярі Бєлікова: «Як би чого не вийшло». І якщо вже оплот світового якісного кіно йде на повідку в послідовників Бєлікова – значить мистецтво все менше почувається вільним. Шкода.

Друкується зі скороченнями
ut.net.ua