ПАМ’ЯТІ «ПРАВОЗАХИСНОГО» ПАПИ

Мирослав МАРИНОВИЧ,
спеціально для «Форуму націй»

Від редакції. Беатифікація Папою Римським Бенедиктом XVI свого попередника Івана-Павла ІІ і 10-та річниця його візиту до України, візиту, що став для багатьох українців моментом духовного піднесення, привніс сподівання на добрі зміни, привернув увагу громадськості до постаті колишнього Папи, який за 26 років папства набув широкої популярності у світі, став відомий своїм запереченням тоталітаризму, зокрема комунізму, і виступами за ширший міжрелігійний діалог.

Беатифікація Папи Івана-Павла ІІ стала цілком прогнозованою подією, реалістичність і потрібність якої викликaла сумнів, мабуть, лише в конфесійних недругів. Автор цих рядків, зокрема, всією душею підтримував тих шанувальників цього великого Папи, які, зібравшись на площі св. Петра у Ватикані під час його похорону у квітні 2005 р. дружно скандували чи тримали плакати з написом Santo Subito («Святий негайно»). Ця давня традиція народної прослави, яку виводять ще від перших римських християн, стосувалася Івана-Павла ІІ якнайвідповідніше. Відразу ж зреагую на можливий докір скептиків, які звично наводять цілий перелік «гріхів» цього Папи: буцімто його неспроможність викорінити корупцію у Ватикані, недостатньо енергійне реагування на випадки педофілії серед священиків тощо.

Мені нічого не відомо про особисту вину Івана-Павла ІІ у цих питаннях, але я завжди в подібних випадках твердо повторюю: якби зі списку християнських святих викреслити тих, хто за життя помилявся, то список цей в одну мить залишився б порожнім.

Для мене святість не є синонімом безгрішності – для християн лише один Христос є безгрішним. Натомість людська святість – це лише спроможність грішної людини духовно піднятися над численними слабкостями й спокусами, щоб у якійсь життєвій сфері і на якусь історичну мить торкнутися Абсолюту й стати ретранслятором волі Неба.

Я знаю принаймні одну історичну мить, коли в житті Івана-Павла ІІ це здійснилося буквально, а саме: коли 2 червня 1979 р. у Варшаві під час свого першого пастирського візиту до Польщі він звернувся до мільйона зібраних поляків молитвою до Бога: «Нехай зійде на нас Дух Твій! І оновить лице землі – цієї землі!». Сприйняті на тлі головного гасла понтифікату: «Не бійтеся!», ці слова були воістину небесним зерном, що впало на спраглу землю: поляки стрепенулися, скинули з себе страх, і «Солідарність» стала піфагорівською точкою опори, з допомогою якої вдалося підважити комуністичний режим фактично в усій Східній Європі.

До речі, для в’язнів брежнєвського табору праці № 36 в уральському селі Кучино, де ми почули про обрання Кароля Войтили Папою Римським, уже тоді було зрозуміло, що Небо нарешті взялося очищати комуністичну скверну. Наш ентузіазм був одностайний і абсолютно щирий, а довіра до цього Папи – безмежна.

Утім, я не є прихильником комуністичних версій про конспіративну антирадянську діяльність Папи. Усі ці версії «змови» – це лише данина типовим кремлівським фантасмагоріям про те, що супроти «Святої Русі» ополчився увесь світ. Про це пише й один із найвідоміших біографів Івана-Павла ІІ Джордж Вайґель (українське видання його книги «Свідок Надії. Життєпис Папи Івана-Павла ІІ» виходить невдовзі в видавництві Українського католицького університету):
Кароль Войтила, ставши папою, не мав у голові якогось хитрого плану розвалити Радянський Союз чи його зовнішню імперію. Це просто не вписувалось у його бачення папських завдань та обов’язків. Він мав рішучий намір публічно засвідчувати істини, об’явлені в Євангелії Ісуса Христа. Крім того, гуманістичний пафос його понтифікату неминуче входив у суперечність із тими поглядами на людську природу, суспільство й історію, що лежать в основі комуністичної ідеології.

Уся «хитромудрість» полягала на тому, що Папа добре розумів природу комуністичної системи, яка трималася на облуді та страху. А тому вийняти бодай одну з цих опор означало захитати всю споруду. Воістину не було більшого подарунку підневільним комуністичним народам, ніж оце папське сприяння у подоланні страху!

Іван-Павло ІІ не випрацював якогось особливого «богослов’я міжетнічних стосунків», але його вплив на гуманізацію цих стосунків у світі величезний. Зрештою, я не знаю, чи християнству й потрібне особливе богослов’я, коли нормативним для нього є само Євангеліє. Людство переконувалося вже не раз: всі спотворення духу християнства йшли від того, що євангельське благочестя підміняли прив’язаною до епохи церковною ідеологією. Отож, розвертаючи Церкву до глибинних джерел, цей великий Папа автоматично гармонізував стосунки Католицької Церкви з іншими релігіями чи християнськими конфесіями.

Так, католицько-протестантський конфлікт у Північній Ірландії тривалий час був невигойною раною на тілі Європи. І вже в серпні 1979 р., тобто на другому році свого понтифікату, Папа Іван-Павло ІІ звертається до своїх «твердошиїх» слухачів з Північної Ірландії, кажучи їм:
На колінах благаю вас зійти зі шляху насильства й повернутися на стежку миру... Насильство губить діло справедливості... Подальше кровопролиття доведе до руїни країну, яку ви, як самі кажете, любите і чиї цінності ви хочете плекати...

Миттєвого чуда тоді не сталося, інерція сутичок і кровопролиття була ще надто сильною, щоб зникнути одразу. Але саме Іван-Павло ІІ заклав найважливіші моральні цеглини у фундамент майбутнього миру та перших виявів порозуміння. Він сіяв і поливав, не завжди сподіваючись, що йому ж і доведеться жати очікувані сходи.

Уже 1983 р. він знову апелює до своїх рідних поляків, нагадуючи їм, що найтяжчі кайдани, в які можна закувати людину, – це «кайдани ненависті»: «Прощення сильне силою любові. Прощення не слабкість. Пробачати – не значить зрікатися правди й справедливості». В устах цього Папи це не були пустопорожні декларації. Адже саме він, тоді ще єпископ Кароль Войтила, був серед ініціаторів написання знаменитого тепер послання «Прощаємо і просимо прощення», з яким польські єпископи звернулися 1962 р. до єпископів німецьких.

Саме він першим із Римських пап здійснив наприкінці Святого 1983 Року (1950-х роковин смерті Ісуса Христа) важливий символічний акт, взявши участь в екуменічній Літурґії Слова у лютеранському храмі Рима і відзначивши, що 500-річний ювілей Мартіна Лютера знаменує «пришестя нової доби відновлення єдності та спільності між нами». Під час цієї служби Божої римо-католики й лютерани разом виголосили Апостольське визнання віри.

13 квітня 1986 р. Іван-Павло ІІ вперше в історії папства увійшов до римської синагоги, щоб зустрітися з місцевою юдейською громадою. Для християнського світу це – революція, але для Папи, який, будучи краківським архієпископом, закликав польських студентів опікуватися закинутими юдейськими кладовищами, це – нормальна еволюція людинолюбства, логічне ставлення до «Божого народу Старого Завіту, якого Бог ніколи не скасовував».

27 жовтня 1986 р. цей Понтифік зібрав духовних провідників різних релігій в Ассізі на Всесвітній день молитви за мир. Папа слушно вважав, що світові релігії можуть і повинні домагатися миру й залагоджувати конфлікти. Як згадує Джордж Вайґель, щоб не бути звинуваченим у синкретизмі, Іван-Павло ІІ змушений був «знайти формулу, яка дала б змогу кожному молитися по-своєму в присутності інших».
Важливе біблійне (і водночас цивілізаційне) значення мав також той факт, що Іван-Павло ІІ став першим папою Римським, який 6 травня 2000 р. відвідав дамаську мечеть Омайядів (і розміщений там гріб Йоана Хрестителя).

Отож, не дивно, що саме цей Папа завершив «століття болю» (ясна річ – ХХ століття) публічною церемонією вибачень, які склала в його особі Католицька Церква за історичні гріхи своїх дітей і слуг. І хай опоненти Папи твердили, що «цих вибачень замало» або ж «ми завжди казали, що в усьому винні католики». Фактом залишається те, що в нове століття ці опоненти перенесли шлейф давніх протистоянь, тоді як сам Папа, а з ним і його Церква, увійшли в нього світлими та очищеними.

Іван-Павло ІІ був чи не найбільш «правозахисним» Папою. У кожній країні, до якої він приїжджав, – особливо там, де правили диктатори, – він говорив про права людини, передусім про право на релігійну свободу. Так, іще готуючись до поїздки 1987 р. до Чилі, очолюваного Піночетом, Папа таким чином окреслив своє ставлення до демократії:
Так, так, я не проповідник демократії, я проповідник Євангелія. Але євангельське послання, ясна річ, охоплює всю проблематику прав людини; і демократія, оскільки вона нерозривно пов’язана з правами людини, також належить до послання Церкви.
А вже в самому Чилі в розмові з Піночетом, який насідав на Папу: «До чого ці вічні розмови про демократію? Різні методи управління можуть бути однаково ефективними», Іван-Павло твердо заперечив: «Ні, народ має право на свободу, навіть якщо люди припускаються помилок, реалізовуючи цю свободу».

На думку Джорджа Вайґеля, для Івана-Павла ІІ фундаментальним документом ООН, який виправдовує існування цієї організації, була зовсім не Хартія ООН, а ухвалена 1948 р. Загальна Декларація прав людини – «важлива віха на довгому і многотрудному шляху людського роду». Папа вважав, що справа миру може увінчатись успіхом тільки тоді, коли будуть «визначені, визнані й пошановані невід’ємні права як окремих осіб, так і людських спільнот».

Нарешті, було б дивним, якби ми бодай побіжно не згадали окремих аспектів паломництва Івана-Павла ІІ в Україну в червні 2001 р. Одразу ж після прильоту до Бориспольського аеропорту Іван-Павло ІІ проголосив традиційну для свого понтифікату покаянну формулу: «Прохаючи прощення за помилки, вчинені у далекому й близькому минулому, й ми, з нашого боку, запевняємо прощення за заподіяні нам несправедливості».

І ця його наука прощення запалювала серця інших. Тож не дивно, що під час урочистої літурґії 27 червня 2001 р. у Львові в його присутності Патріарх УГКЦ Любомир Гузар сказав:
Історія минулого століття нашої Церкви знала й темні і духовно трагічні моменти. Вони полягали в тому, що деякі сини й дочки Української Греко-Католицької Церкви, на превеликий жаль, свідомо й добровільно заподіяли кривду своїм ближнім з рядів свого рідного народу чи інших народів. За них усіх у Твоїй присутності, Святий Отче, від імені Української Греко-Католицької Церкви бажаю просити прощення у Господа, Творця й Отця нас усіх, а також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, в будь-який спосіб скривдили. Щоб не тяжіла над нами жахлива минувшина і не затруювала наше життя, ми радо прощаємо тим, хто в будь-який спосіб кривдив і нас…

Папа дав нам важливий урок: він приїхав в Україну не для того, щоб сперечатися з Росією, а щоб піднести значення київської християнської традиції. Вона була вшанована не всупереч Москві, а задля неї самої. Світло слов’янського Сходу линуло для Івана-Павла ІІ таки з пагорбів Києва: «Київ у певному значенні відіграв роль «Господнього Предтечі» між численними народами, до яких, виходячи звідси, пізніше дійшла благовість спасіння». На відміну від багатьох світових політиків, Іван-Павло ІІ виробив «українську політику», яка була самостійною, а не похідною від «політики російської» (наскільки це взагалі можливо).

Папа Іван-Павло ІІ, будучи поляком-патріотом, приїхав до нас передусім як Глава Католицької Церкви. Ось чому він став матрицею примирення між українським і польським народами. Слова, сказані ним 2001 р. у Львові, прозвучали справжнім апофеозом братання, в якому християнське і національне були злиті воєдино:
Настав час звільнитися від болісного минулого!.. Нехай прощення – дароване й отримане – розіллється, немов цілющий бальзам, у кожному серці. Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті усі будуть готові поставити вище те, що єднає, а не те, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, оперте на взаємоповазі, на братерській спільності й співпраці, на автентичній солідарності.

Великий Папа модерного часу залишив нам пророцтво, викресане з давнього пророцтва святого апостола Андрія про сяйво Божої слави над київськими горами:
Видіння, яке мав апостол, стосується не тільки вашого минулого; воно спрямоване також і в майбутність вашої країни. Здається мені, що очима серця, насправді, бачу, як по цій вашій благословенній землі поширюється нове світло…

Цікаво, щo маємо зробити ми, щоб це пророцтво справді здійснилось?