«ТАМ, ДЕ Є СВЯТІ, ВЖЕ НЕМАЄ КОРДОНІВ»

Жанна КОВБА, історик,
спеціально для «Форуму націй»

«Це був син одного народу, який загинув на землі іншого народу,
а відібрано йому життя за те, що хотів допомогти третьому народу.»
Любомир Ґузар

У веремії наших перманентних проблем, домінування песимізму все частіше починаємо говорити про моральні авторитети й людяність. Яскравим прикладом авторитету, який об’єднував у далекі роки Другої світової війни і, сподіваюся, ставатиме таким нині, був парафіяльний священик з міста Перемишлян (50 км від Львова) отець Еміліян (Омелян) Ковч.

Любомир Ґузар, недавній патріарх УГКЦ, характеризував отця Ковча коротко і вичерпно: «Це був син одного народу, який загинув на землі іншого народу, а відібрано йому життя за те, що хотів допомогти третьому народу. Там, де є святі, вже немає кордонів». Пересічному читачеві, слухачеві, якого окраденим збудили з комуністичного сну, ім’я о. Ковча мало що говорить. Він народився 20 серпня 1884 р. у селі Космач Косівського повіту (нині – Івано-Франківська обл.) у багатодітній родині сільського священика отця Григорія. У 1905–10 рр. Омелян уже навчався в Римі, де здобув добру філософську і богословську освіту. 21 жовтня 1910 р. одружився з донькою священика Марією-Анною Добрянською. Наступного року був висвячений єпископом Григорієм Хомишиним.

Міг зробити блискучу богословську кар’єру, але обрав шлях душпастирського служіння на парохії. Це була дуже нелегка праця, до того ж за умов війни, боротьби за українську незалежність, польсько-українського протистояння. 1919 р. із власної волі, лишивши молоду дружину з трьома дрібними дітьми, пішов служити капеланом Бережанського коша Української Галицької Армії. Пояснював свій вчинок просто: «Вояк на лінії фронту почуває себе найкраще, коли бачить там лікаря і духівника».

Потрапляв у полон і до більшовиків, і до білих, і до поляків. Дивом уник розстрілу, ледве не помер від тифу. Доля, Дух Святий берегли отця Ковча. З 1922 р. і до свого арешту нацистами 1942 р. був парохом парафії Перемишлян і прилученого села Коросно.

То були нелегкі часи: гіркота, розчарування програною боротьбою за державність, навіть автономію у складі Польщі, пресинґ польськості, міжконфесійні, міжетнічні тертя у містечку, де більшість становили поляки і євреї. Отець Ковч зі своїм жертовним служінням, вмінням згуртувати громаду навколо загально вигідних, корисних справ швидко став визнаним авторитетом. Були арешти, допити, навіть тюремне ув’язнення, проте отець блискуче давав собі раду, ніколи не поступався правами вірних, які формально давала конституція Польщі, вмів уникати й виходити з конфліктів.

Перемишлянського пароха знали й любили українці, хоч бувало картав їх за гріхи, поважали поляки, хоч отець Ковч не боявся засуджувати горезвісної «пацифікації» – умиротворення 1939 р. Деякі поляки і самі засуджували нагінки на українців і соромилися негідної поведінки свого уряду. Євреї знали, що вірні отця Ковча не братимуть участі у жодних насильствах.

Життя тривало, у родині було вже шестеро дітей. Трьом синам і трьом донькам слід було дати освіту, поставити на ноги, а ще парох з дружиною постійно опікувалися бідними і потребуючими, а їх не бракувало.
Майже у кожних спогадах про отця Ковча присутній сюжет, який характеризує повсякденність пароха. 1939 р. у селі Коросно ховав отець Омелян жінку, матір двох осиротілих дітей. Відправив обряд, сумно поглянув на бідного чоловіка. Вже виїхав за село і раптом до візника: «А завертай, Ільку, коні!». Сказав згорьованому батькові: «Не журися, беру твоїх дітей до себе, будуть у мене, як свої».

Отець Ковч умів критично ставитися до Церкви, якій віддано служив. Відбуваючи трьохмісячне ув’язнення 1939 р., він написав гостру книжку: «Чому наші від нас утікають?», в якій безкомпромісно говорив про деякі переваги римо-католицького обряду (і це в умовах конфронтації з панівною Латинською Церквою), спромігся засудити жонатих священиків – багато часу витрачають на власні родини (сам ніжний люблячий чоловік і батько!). Зворушує його арґументація: «Чи сміє майбутній священик наражати кохану дівчину на тяжку долю дружини сільського пароха?». Знав отець, що таке гаряче кохання, як знав скільки праці, самотності серед людей випаде на долю молоденької теж закоханої дівчини.

1939 р. якраз перед початком Другої світової війни померла дружина отця Ковча, а неповнолітніми залишилися ще троє дітей. Життя змінювалося на очах. Прийшла нова влада, як казали галичани – «перші совєти». У розпал атеїстичної компанії отець вперто домагався дотримання конституційних прав вірних. Коли йому заборонили проводити Хресний хід на Водохрещу та ще й комісар дорікнув: «Полякам ти платив штрафи за такі свята по 500 злотих. Чому ж твої ангели, яким ти молишся, не прийшли тобі на допомогу?», отець миттю відповів:
– Так ось же, ви, ті ангели, які прийшли і мене звільнили!

А у відповідь почув примирливе:
– Та йди вже, проводь свої ходи і не забувай молитися за нас, грішних!
Майже два роки радянської влади позначилися не лише атеїзмом і гаслами про рівність, визволення від польського панування, інтернаціоналізм, але небаченою жорстокістю та репресіями.
Першою прийшла біда до поляків, колишніх урядовців, поліцаїв, колоністів. Звісно, українці, які не раз зазнавали знущань від поляків, не співчували їм. У такій ситуації легко було спрямувати людей до помсти осиротілим родинам арештованих і вивезених.

Отець Ковч виступив на захист поляків. Не в одній проповіді закликав він зберігати спокій, бути людьми. У селі Коросно зганьбив своїх парафіян, які грабували польських колоністів. Звертаючись до вірних, осуджував себе, як їхнього пароха: «Мені здавалося, що я виховував вас на добрих парафіян, а я зробив вас голотою. Мені соромно за вас перед Господом Богом. Коли у вас є хоч трішки патріотизму і совісті, тоді я прошу вас ще сьогодні повернути все тим людям». І його послухали.

Наприкінці червня 1941 р. прийшов час отця Ковча. Двоє озброєних енкаведистів перестріли його, як ішов до церкви разом із двома доньками. Арештували й повели до тюрми, погрожуючи розправою та ще й наругою над дівчатами. Врятував отця Ковча збіг обставин: повітряний наліт, втеча, кількаденне переховування, вступ німецьких військ.

Прихожани тішилися, вітали свого пароха, а потім не раз згадували незрозумілі тоді слова отця: «Не дуже радійте, бо на місце одного «добродія» прийшов інший, тільки ґудзики на мундирах помінялися».

Скоро в Перемишлянах люди побачили нову жахливу дійсність. Отець Ковч не боявся засуджувати нацистів, перестерігав гарячу молодь, забороняв йти до поліції. У розпал німецьких воєнних успіхів передрікав: «Німці програють війну. Морально упавший світ котиться по похилій площині до своєї загибелі. Ви, молоді, зберігайте Бога в ваших душах і з Його Святим Іменем ідіть проти цілого світу, поки він проти Бога».

Терниста дорога о. Ковча розпочалася несподівано скоро. У містечко увійшов підрозділ «СС». Молоді, зухвалі хлопці кинулися грабувати і вбивати євреїв.

На початку липня 1941 р. євреї зійшлися на молитву до синагоги. Невдовзі есесівці кинули всередину вибухівку – почалася пожежа. Двері в синагогу есесівці зачинили і нікого звідти не випускали. Родичі й знайомі приречених із криком прибігли до пароха. Син Ковча, Мирон, добре запам’ятав той випадок: «Батько зірвався й побіг, я за ним, думаю, що тато може зробити? Тато ж вбіг між юрбу, німецькою наказав воякам відійти, а сам кинувся відчиняти двері. Спантеличені есесівці сіли на мотоцикли й поїхали. Батько разом з іншими витягав із середини напівпритомних людей і раз у раз покрикував: «Тікайте, хто куди може, німці зараз вернуться!». Однак того дня німці не вернулися».

На початку 1942 р. у Перемишлянах створили ґето, євреям ставало дедалі гірше. Багато хто з них сподівався, що прийнявши християнство зможуть врятуватися від смерті і зголошувалися до о. Ковча.

Отець розумів, що євреї приймають Хрещення не з переконання, а заради фізичного виживання, що згідно з так званими «арійськими» законами хрещених євреїв чекала така сама доля, як і ортодоксальних. Не раз радився він із сусідами-парохами, їздив навіть у справі хрещення євреїв до митрополита Шептицького. Рідні та знайомі умовляли його не наражатися на небезпеку. Отець не розумів їх, вони не розуміли отця, який уділяв хрещення усім, хто просив, запровадив у церкві коротку катехізацію, домагався у нацистів дозволу проводити у ґето службу Божу для євреїв-християн.

30 грудня 1942 р. гестапівці забрали о. Ковча з дому і поспішили вивезти до Львова у тюрму – катівню «на Лонцького». Отця звинувачували не лише у хрещенні євреїв, а й у тому, що виступав проти «німецької справи», бо протестував проти насильницького вивезення молоді до Райху, непосильних податків – континґентів. Умова звільнення була єдиною – відмова хрестити євреїв. Отець Ковч заявив: то його обов’язок перед Богом уділяти Хреста всім, хто просить.

За о. Ковча клопоталися парафіяни, родичі, навіть митрополит Шептицький. Після тортур «на Лонцького» у серпні 1943 р. отця ув’язнили в таборі Майданек, відомому цинічним означенням нацистів: «Звідси можна вийти лише через димар крематорію».

До останнього отець Омелян залишався душпастирем. В одному з листів до дітей він писав: «Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священик між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо наші церкви є різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма нами. Коли я відправляю святу літурґію, вони всі моляться.

Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, котру Бог міг положити на мою голову? Це справді так. Я дякую Богові тисячу разів на день, за то, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і тратьте віри у те, що я роблю. Замість того, радійте мною. Моліться за тих, хто створив цей концентраційний табір і цю систему. Вони єдині, хто потребує наших молитов. Нехай Бог змилується над ними».

«Я розумію, що ви стараєтеся визволити мене. Але я вас прошу цього не робити. Вчора вони вбили 50 людей. Якщо мене тут не буде, то хто допоможе їм перейти через ці страждання. Вони підуть по шляху до Вічності з усіма їхніми гріхами і зневірою, котра приведе їх у пекло. А зараз вони ідуть на смерть з високо піднятими головами, залишивши позаду всі гріхи. І таким чином вони попадуть до вічного міста».

Невідомі ні дата смерті, ні місце поховання отця Ковча. Хоч згідно з архівом концтабору він помер 25 березня 1944 р. у табірній лікарні і спалений у печах Майданека.

Чи пам’ятали про отця Омеляна у повоєнні і наступні роки? У Перемишлянах – лише ті, хто пережили страшну війну, не були вивезені в Сибір, вбиті у криївках, арештовані і заслані в ҐУЛАҐ. Затаєною й забороненою була та пам’ять.

Згадували про отця Ковча окремі вигнанці, які не з власної волі опинилися за океаном: поляки й українці. У 1940–1960-х роках в українських виданнях у Канаді було опубліковано кілька спогадів. 1994 р. вийшла книжка «За Божі правди і людські права. Збірник на пошану о. Еміліяна Ковча», упорядкована його родичами.
При першій нагоді 1991 р. на Батьківщину приїхав його син отець Сергій. Дуже подібний до свого тата, скромний греко-католицький парох відслужив по батькові панахиду. Кілька стареньких пізнали Сергія, плакали, зворушливо вітали. Нині в Перемишлянах навіть молодші школярі знають про отця Ковча.

1999 р. вдячні євреї України іменували Омеляна Ковча «Праведником України». 2001 р. під час візиту в Україну Папа Іван-Павло ІІ проголосив отця Ковча святим під час урочистої літурґії у Львові.

Іменем отця Ковча названо вулицю в центрі Перемишлян, рондо (кільце) на автостраді у польському місті Любліні, неподалік від якого законсервований жах бараків «Майданека». Польський режисер Г. Лінковський за сценарієм греко-католицького отця Стефана Батруха зняв документальний фільм «Парох Майданека».
2010 р. УГКЦ створила комітет для вшанування пам’яті отця Ковча, який щорічно нагороджує пам’ятною відзнакою українських, польських, єврейських діячів, які прислужилися справі добра і єднання своїх народів.
Однак більшості громадян України ім’я отця Ковча мало відоме, а коли й чули, то не розуміють, не усвідомлюють, що ж такого він зробив, у чому його святість.

Отець Ковч не став «Праведником народів світу». В Ізраїлі питання хрещення євреїв у роки війни є контроверсійними. Історики Ізраїлю, на жаль, не визнають добре перевіреного факту причетності о. Омеляна до порятунку белзького цадика Арона Рокеаха. Це його разом з іншими напівживими він витягнув з палаючої синагоги у липні 1941 р.

Але як би там не було, усі народжені в Перемишлянах євреї і поляки бережуть пам’ять про отця Ковча і передають її своїм нащадкам. Ця пам’ять допомагає жити, бо є доказом, що Добро, Молитва, Служіння Богові і людям здатні перемогти мстивість і зло.

Фото djc.com.ua