СКАЗАНО «НЕ БРАВ» – ОТЖЕ, НЕ ВІДДАМ

Віктор ТРЕГУБОВ

Говорячи про реституцію в Україні, одразу слід розділити її на дві нерівні, як у кількісно-статистичному, так і в якісно-правовому плані, катеґорії. А саме: на реституцію приватної власності та реституцію церковного майна.

Реституція церковна
Передача храмів релігійним громадам України розпочалася ще до проголошення її незалежності. Юридичною підставою для реституції культових об’єктів став Закон «Про свободу совісті та релігійних організацій», ухвалений Верховною радою УРСР 21 квітня 1991 р. У ньому містилася вимога «забезпечити повернення у власність або передачу в безоплатне користування релігійним громадам культових споруд і майна». Невдовзі цей закон був підкріплений указом президента України «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» від 4 березня 1992 р. №125. Органам влади було доручено впродовж 1992–1993 рр. передати громадам культові будівлі, які не використовувались або використовувались не за призначенням, а також організувати інвентаризацію церковного майна у фондах державних музеїв та архівів для вирішення питання про його використання за призначенням.

Чи було це на практиці поверненням храмів у власність церкви – питання спірне. По-перше, юридичною особою, яка розпоряджається конкретним храмом, є не релігійна організація в цілому (наприклад УПЦ МП), а конкретна громада (наприклад, громада храму святителя Миколи в Кіровограді).

По-друге, у більшості випадків ішлося про довгострокову оренду або передачу в постійне користування, а не про право власності. Але це де-юре, а де-факто клірики знову отримали право розпоряджатися храмами.

Утім, і така «церковна реституція» супроводжувалася і супроводжується конфліктами. Насамперед – через об’єкти, на користування якими претендують різні організації, включаючи світські. Як приклад можна навести ситуацію з двома київськими будівлями архітектора Городецького – Миколаївським костьолом (він же Будинок органної та камерної музики) і караїмською кенасою (вона ж – Будинок актора).

Караїмська кенаса у Києві. Збудована 1902 р. за проектом архітектора В. Городецького коштом караїмської громади

І якщо костьол за взаємною домовленістю кліриків і музикантів слугує і тим і іншим поперемінно, то кенаса, що потерпає без реставрації після виселення звідти акторів 2010 р., залишається у власності міста і перетворюється на пустку. Конфлікти між різними церковними конфесіями, які претендують на певні громади та приписані до них храми, і поготів стали притчею во язицех.

При цьому спори виникають не тільки навколо дорогої нерухомості. Досі не вщухає конфлікт між єврейськими громадами Києва та Держкомархівом щодо передачі синагогам сувоїв Тори, що зберігаються в архівах. Глава Держкомархіву Ольга Ґінзбурґ «як державний службовець і комуніст» послідовно виступає проти повернення сувоїв, боячись, що вони неналежно зберігатимуться і підозрюючи, що вже віддані святині вивозять за територію України.

(Від редакції. 16 травня на прес-конференції в клубі Кабінету Міністрів чиновниця вкотре підтвердила, що в Держархіві не послуговуються ні логікою, ні законами України, ні світовим досвідом. Ані Верховна Рада, ані Кабінет Міністрів, ані Президент не можуть переконати пані Ґінзбурґ. «Я – державний службовець. Ба більше, я відповідаю за те, що мені передано на збереження. Якщо Верховна Рада, Кабінет Міністрів вирішать, що подібні документи (культової приналежності, – ред.) треба буде передати релігійним громадам, навіть будучи в меншості, я буду проти», – заявила вона.

Натомість Ґінзбурґ пропонує на базі архіву (!) створити «храм», приходячи до якого кожен бажаючий зміг би отримувати доступ до культових реліквій. «Впливові євреї України, та й Європи і Америки теж, змогли б знайти рішення для того, щоб створити щось на зразок храму, який би уможливлював вільний доступ євреїв до своїх святинь. А самі святині, Тори, залишалися б у держави», – цитує чиновницю сайт MIGnews.com.ua.).

Реституція світська
Формально світська реституція в Україні неможлива. Простіше кажучи, повернути колись націоналізовану власність своєї сім’ї вже не вийде. У вас не приймуть навіть позовної заяви — згідно з нашими процесуальними нормами оскаржити вступ держави у право власності можна лише впродовж трьох років після цієї події. Україна вступила у права власності на всі об’єкти, націоналізовані при СРСР, 1993 р. – і 1996 р. законної можливості заперечити це вже не було.

Однак і тут є кілька «але».
Перше «але» – наявність в Україні цілих національних об’єднань, для яких це питання все ще актуальне. Для їхніх членів воно має не тільки особисте, а й політичне підґрунтя. Ще 2006 р. кілька об’єднань кримських татар («Азалтик», «Койдешлер», «Намус» і «Черкез-Кермен») вимагали від України проведення реституції майна, конфіскованого в кримських татар під час депортації. Справедлива по суті, але практично нездійсненна й дуже конфліктогенна в кримських умовах вимога не була почута. «Ну немає в нас закону про реституцію», – коротко й просто відповів повпред президента в Криму Геннадій Москаль.

Варто зауважити – уже тоді існував аналоґічний законопроект. Називався він «Про відновлення прав власності фізичних осіб на майно, що примусово відчужується органами СРСР» і був внесений народними депутатами Михайлом Сятинею і Сергієм Ратушняком 2005 р. Цей проект, утім, так ніколи й не став законом. З текстом закону можна ознайомитися за цією адресою: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JD6FG00A.html.

Друге «але» – міжнародний досвід. Усі держави колишнього Варшавського блоку, що приєдналися (і бажають приєднатися) до ЄС, узяли на себе зобов’язання ухвалити відповідний закон і провести реституцію в тій чи іншій формі. І, зрештою, це зобов’язання виконали. Навіть при тому, що в багатьох із них йшлося не тільки про повернення колись націоналізованої соціалістичними урядами власності, а й про національні питання, набагато делікатніші. Наприклад про майнові спори між поляками і німцями, які тривають іще з Другої світової. А також про власність, конфісковану в національних меншин окремих республік під час громадянської війни в Югославії.

Проте й у країнах Центральної Європи реституція не означала негайної і повної передачі власності її колишнім власникам. Деякі об’єкти не були повернені. Інші – були, але із застереженнями і вимогами до нових старих власників, покликаними пом’якшити неґативні наслідки відновлення справедливості. Так, у Латвії люди, що проживають у будинках, в які повернулися колишні господарі, могли залишатися там іще впродовж семи років, а виселити їх можна було лише з наданням рівноцінної житлоплощі. У Литві господарі землі, яку за радянських часів було забудовано, отримували права на аналоґічні ділянки в інших реґіонах.

(Від редакції. 21 червня Сейм Литовської Республіки ухвалив закон про порядок виплати компенсації євреям за привласнене за роки тоталітарних режимів майно релігійних єврейських громад, повідомила інформаційна аґенція DELFI.

Із 141 депутата Сейму законопроект підтримали 82. Відповідно до закону в 2013–2023 рр. влада Литви перерахує у спеціально створений фонд компенсацію в розмірі 125 млн. літів (52 млн. євро). Компенсація складе близько 30% нерухомого майна, яке належало єврейським громадам, «що було націоналізовано або іншим чином незаконно відчужено в роки нацистського і радянського тоталітарних режимів», йдеться в пояснювальному листі до проекту закону, повідомляє BNS.

Ці кошти підуть на фінансування соціальної, культурної, освітньої та релігійної сфер життя єврейської громади Литви.

Також 3 млн. літів 2012 р. отримають ще живі жертви Голокосту. Компенсація становитиме 30% від усієї вартості націоналізованого у євреїв майна.
При цьому уряд не повинен брати участі у фонді, що адмініструє компенсації за єврейське майно, але міг би проводити аудит використання грошей і приймати річний звіт. «Я вважаю, що це досить важливий момент, оскільки якщо ці гроші будуть використовувати не за призначенням, то уряд зупинить грошові виплати. Це дуже серйозний запобіжник», – сказав BNS парламентарій Рямігіюс Жямайтайтіс, який курирує в комітеті це питання. Комітет з права і правопорядку також домовився, що в законі не повинно бути списку об’єктів, за які будуть виплачуватися компенсації.

Представники різних єврейських організацій, що брали участь у засіданні комітету, висловили суперечливі оцінки щодо управління фондом, який до 2023 р. повинен отримати в цілому 128 млн. літів компенсацій, а також використання коштів фонду. Так представник Каунаської єврейської релігійної громади Мауша Байрак висловив побоювання, що кошти можна буде використовувати у благодійних цілях, тобто за рахунок релігійних громад компенсуватимуться збитки від Голокосту.

Заступник голови Єврейської громади Литви Фаїна Куклянскі закликала всіх співвітчизників не конфліктувати публічно, тому що це «просто соромно». Однак Жямайтайтіс зауважив, що конфлікт між двома єврейськими громадами, має місце конфлікт стосовно використання самих коштів, а відтак державі краще не втручатися у процес використання коштів.)


Зовсім по-іншому пройшла реституція в Польщі: оскільки загальна вартість вилученого з державної власності становила, ні багато ні мало, 25 млрд. доларів, держава повернула полякам лише 50% від неї. Причому замість грошових компенсацій видавали цінні папери на придбання землі або акції приватизованих підприємств (тобто польські аналоґи наших ваучерів). За подібною схемою відбулася реституція в Угорщині. Само собою, таке було можливо лише в разі збігу в часі реституції та масової приватизації, тому цей досвід Україні аналізувати явно пізно.

Тим часом у Чехії знайшли в собі сили просто повернути спадкоємцям їхнє майно або його вартість у грошовому еквіваленті, нехай і з певними національними особливостями.

(Від редакції. Відповідаючи на запитання головного редактора газети «Хадашот» про перспективи процесу реституції в Україні, Йосиф Зісельс, голова Вааду України, виконавчий віце-президент Конґресу національних громад України, сказав: «Всі найцікавіші синагоги Україні знаходяться в провінції – Шаргород, Бершадь, Жовква, Сатанів, Підгайці – це унікальні об’єкти, частина з них – фортечного типу, і вони активно руйнуються. З одного боку, в цих містах немає громад, які взяли б синагоги під своє крило, з іншого – рабин не може залучити кошти для створення громади, оскільки там майже немає євреїв. Це замкнене коло – тому і постає питання про ґлобальну реституціїю Досвід країн Східної Європи переконує, що лише ґлобальна реституція вирішує проблеми і збереження будівель і життєдіяльності єврейської громади. Так було в Польщі, Угорщині, Словаччині – скрізь, де поверталися єврейські об’єкти, громада вступала в права користування, після чого частина будівель продавалася за погодженням із Всесвітньою єврейською реституційною організацією (Веро), і ці гроші йшли на соціальні потреби громади.

Усі наші спроби налагодити діалоґ із українською владою для обговорення проблеми реституції допоки наштовхуються на небажання серйозної розмови. Впродовж багатьох років усі американські і міжнародні єврейські організації, представники яких відвідували Україну, на прохання Вааду ставили це питання перед адміністрацією президента, Кабінетом міністрів та іншими урядовими структурами. Але віз і нині там. Слід зауважити, що скрізь у Європі єврейську власність повертають з проблемами, але все ж повертають, оскільки цього вимагає законодавство ЄС. Відтак, якщо Україна хоче потрапити до Європи, то кроки у напрямі реституційного процесу є невідворотними»
.)

Хай там як, але якщо євроінтеґрація України стане ближчою і реальнішою, ніж зараз, питання реституції може повернутися на порядок денний, причому у формі вимоги від єврокомісарів. Ухвалення відповідного закону ризикує стати необхідністю, як це зовсім недавно сталося в Сербії, що прагне в ЄС. Як він виконуватиметься, навіть у разі наявності у виконавців доброї волі та щирого бажання, — це вже інше, але не менш цікаве, питання.

dt.ua


До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2011
Дизайн та підтримка- О. З.