РУБАЛИ ЛІС

Тетяна ХОРУНЖА

Не знаю як давно, читачу, доводилося вам їхати Закарпаттям, принаймні від Мукачева, як я цього серпня поверталася з дитячого міжнаціонального табору «Джерела толерантності». Сутеніло. Стоячи біля вікна, дивилася я на гори, річки, села, дивної краси церкви і не могла намилуватися. Але навіть попри такі небуденні враження не можна було не помітити страшної картини винищення Карпат. Рубають ліс… Рубають як хижаки, сплавляють у долину, захаращуючи річища, залишаючи за собою місячні пейзажі. Рубають найкращі сильні дерева, тріски залишають на узбіччі злочинного промислу.

Колись єдина, що залишилася живою зі знищеного більшовиками славного роду Крушельницьких – Лариса, написала спогади галичанки, які так і назвала «Рубали ліс». З приводу тих, що вдовольнялися долею тріски, вона сказала: «Бідні знищені душі! Справді, зрубали найкращий, наймогутніший ліс, дощенту зрубали, а залишили «щепки». Знищено було не лише окремих людей та їхні сім’ї, а цілі роди, династії, що потягнуло за собою знищення гідності, почуття громадянського обов’язку і солідарности. 20-річчя нашої незалежності влада щосили намагалася принизити як свято. Казали, що нам немає чого «парадувати», що «не потрібно натужно святкувати те, чого немає». Дійсно, яка може бути незалежність, коли те, що зветься народом, де-факто перебуває під окупацією купки злодіїв, чиї статки лише за один рік на тлі зубожілої країни зросли на 20–30%, в той час як економіка опинилася за три позиції до останнього місця у світовому списку.

Державне обличчя Дня незалежності. Київ. 2011 рік. Фото Вахтанґа Кіпіані

Апофеозом став день 24 серпня. Кияни надовго запам’ятають картину міста, окупованого міліціянтами, внутрішніми військами, спецпідрозділами, запам’ятають провокації, сутички, перегороджені вулиці. Нічого окрім «Спасибо жителям Донбасса» за таку владу не скажеш.

Як зауважив Микола Рябчук, «дивлячись на печерські пагорби, я розумію, що нічого насправді не впало, не розвалилося і не розтало. Вони все ще тримаються, мутуючи, наче віруси».

Та чи не зарано і чи не надто самовпевнено переконує влада себе в тому, що від лісу залишилися лише тріски. Серед українців зростають активно протестні настрої. На порозі 20-річчя за наслідками соціально-психологічного опитування, у великих містах (а саме тут проводилося опитування Інституту соціальної та політичної психології АПН України) 56,9% молодих людей, 49,8% людей середнього й 46,3% старшого віку згодні, що пора ставати на боротьбу з владою, нездатною керувати країною. Громадянські акції вважають ефективними відповідно 26,7, 25, 6, 30,2%. Як бачимо найбільше такі настрої поділяє молодь, але в ефективність громадських акцій більше вірять українці старшого віку.

Отже, влада, якщо вона розуміє ситуацію, що склалася, має запропонувати суспільству діалог, опозиція – запропонувати програму дій і механізми контролю влади.

Як сказав Вінстон Черчіль 1942 року про наслідки битви при Ель Аламейні «Це ще не кінець. Це навіть не початок кінця. Але можливо це кінець початку».