АННА ЛЕНЧОВСЬКА: «КОЛОСАЛЬНИЙ ЗАРЯД ПОЗИТИВУ – НАЙКРАЩЕ З ТОГО,
ЩО МИ МОГЛИ ДАТИ ДІТЯМ»

Розмову про цьогорічний табір ми продовжуємо з Анною Ленчовською, виконавчим директором Конґресу національних громад України, дитячим психологом, одним із авторів посібника «Полікультурика».

— Давно у мене є одне запитання до тебе. Табір наш зветься «Джерела толерантності», а що ми вважаємо власне джерелами? Що важливо для порозуміння дітей?

— У сьогоднішніх дітей простежується брак навичок взаємодії. У таборі навіть проживання в одній кімнаті – це практика співжиття, спроба домовитися, знайти компроміс, виховання навичок комунікації. Це перше. По-друге, діти призвичаюються до різноголосся, різної нерідної мови. Безумовно міські діти бачилися з іноземцями, або дітьми іншої культури, а для дітей з сіл це переважно перший досвід. Тут виявляються реакції на нову мову, звичаї, традиції, в тому числі і спільного проживання. Наприклад, коли я чую іншу мову, якою є моя реакція – я панікую, прошу пояснити значення слів або написати своє ім’я цією мовою? Важливо, як дитина переживає перший культурний шок, які реакції супроводжують його. Важливо також, що після табору переважна більшість дітей розуміє цінність особистісних якостей для встановлення дружніх відносин, розуміє неґативний вплив стереотипів на сприйняття культур.

Головне, щоб діти навчилися спостерігати за своїми реакціями, намагалися шукати і знаходити позитивне в різноманітті, бачили і чули інших, прагнули домовлятися з ними і мирно співіснувати.

— Це дуже важливо, адже табір має не лише занурити в іншу національну культуру, але й навчити культури мирного співжиття.

— Насамперед спробувати співпрацювати і співіснувати. Саме тому ми намагаємося використати максимальну кількість методик, спрямованих на співпрацю. Це і робота в малих групах, і поселення дітей різних національностей в одній кімнаті, і підготовка вечірніх заходів, коли участь у роботі має весь загін, щоб могли проявитися таланти кожної дитини. Саме на цьому ми намагаємося зосередити увагу.

— Коли я зустрічалася з вихованцями, ми багато розмовляли про те, що приваблює їх у таборі, адже дехто був тут кілька разів. Говорили про цікавість до нової інформації, можливість знайти нових друзів і зустрітися зі старими. Але, що мене, ні, не вразило, а засмутило, це те, що табір є місцем, де наші вихованці хочуть відволіктися, втекти, знайти розраду від життєвих проблем. Отже, вони приїздять сюди із настроєм, що може впливати і на особисту поведінку і на продуктивність контактів з іншими. Як психологічний дискомфорт відбивається на загальних настроях?

— Ми не проводили соціологічного опитування, але якщо проаналізувати звернення до мене як психолога, і Наталі Бакуліної, як директора, то їхньою причиною часто були саме наслідки сімейних стосунків. Цього року в нас було п’ятеро дітей-сиріт, про яких ми знали, і досить багато дітей, батьки яких розлучені, або хтось із них працює за кордоном, а діти не можуть дати собі ради в цій ситуації. Це настрої, які ми не можемо змінити ні в один день, ні впродовж двох тижнів. Друге. Зовсім непростим є перший досвід спільного проживання в одній кімнаті підлітків з різних національних груп, з різними мовами, звичаями і навіть побутовими навичками. Ми хочемо, аби саме завдяки цьому вони намагалися знайти спільну мову.

Цього року ми стикнулися з проблемою відносин на рівні «село» – «місто». Одна з дівчат, якій дуже сподобалося в таборі, сказала, що не зможе всього розповісти своїм батькам, адже їм не все сподобається в поведінці її міських подружок, їхній манері одягатися, спілкуватися з хлопцями. Міські хлопці і дівчата ростуть в інших умовах – міська культура дозволяє більше, ніж сільська, і тут важливо навчити дітей відокремити зерно від полови, побачити головне.

Крім того, слід зауважити, що є діти, які представляють народи, де традиційною є більш близька дистанція у міжособистісному спілкуванні (вони можуть обнятися й поцілуватися), є менш відкриті норми поведінки, емоційна стриманість і навіть скутість. При зіткненні виникають конфлікти цінностей і культур. Важливо, аби діти зрозуміли, що все це стосується конкретної культури, а не конкретної людини, і намагалися налагодити контакт, домовитися, обговорити незвичне, незрозуміле, знайшли спільну мову.

— Зауваж, що раніше ми про таке не говорили. Ці проблеми не існували чи були менше акцентованими. Що змінилося?

— Скажімо так, десять років тому сімей з однією дитиною теж було чимало, але тепер це масове явище. Одна дитина, або навіть двоє мають вдома власну територію, і для них виявляється великою і не завжди приємною новиною, що вони будуть жити з кимось іншим і слід розподіляти обв’язки щодо підтримання порядку, виконувати цю роботу порівну. Це іноді малоприємна для деяких дітей новина.

— А скажи, поява дітей-сиріт і дітей-біженців змінює щось у загальній атмосфері?

— Можу сказати, що вона породжує добрі почуття у дорослих, діти бачать в них ровесників – молодших або старших – але не виокремлюють їх як таких, що прийшли з іншого середовища. Наприклад, був у нас такий чудовий хлопчик Басір, який після нашого табору мав їхати до табору тимчасового перебування для шукачів притулку, і ми збирали для нього солодощі, оскільки не знали, як його там зустрінуть. Сам хлопчик про цей переїзд дізнався лише у таборі й іншим дітям не розповідав.

Щодо сиріт, то наведу приклад Німеччини, де колишні сироти з ґедеерівських дитячих будинків вимагають компенсації в кілька мільйонів марок на соціальну реабілітацію. Коли діти з сиротинця опиняються в дитячому середовищі, то зазвичай проблеми виникають. Один хлопчик-сирота в нашому таборі, розповідаючи про себе, казав, що він живе в іншому місті, але не називав справжнього місця проживання, і ми не вважали за потрібне його розкривати, оскільки в цьому не було потреби. В іншому випадку таку інформацію довелося розкрити, оскільки дитина була досить аґресивна. Очевидно в дитячому будинку сформувався певний стереотип поведінки, і хлопчик не знав, що в разі виникнення проблеми можна про неї сказати ровеснику, потім пожалітися, а лише потім використовувати кулаки. Ми змушені були пояснити іншим дітям, чому він так себе поводить. Проте участь таких дітей в програмі табору я вважаю важливою для них і для їхніх ровесників. Цього року путівки для двох дітей-сиріт були придбані на пожертви співробітників і гостей нашого офісу.

У нас були діти-біженці, які живуть серед українських громадян – батьки наймають житло, діти відвідують школи, принаймні один із батьків працює, тобто вони соціально активні. Діти, що живуть у пунктах біженців (один вже понад 9 років), також відвідують школи, але рівень їхньої участі в житті табору нижчий, ніж у перших. Я пояснюю це тим, що закрите середовище, по суті ґето, неґативно впливає на підлітка, закріплює насамперед ґендерні стереотипи. Зрозуміло, що це не наукові висновки, а разові випадки, але досвід доводить їхню справедливість. Дві дівчинки (курдка і афганка) з мукачівського пункту біженців намалювали гарні малюнки на відбірковий конкурс до табору, провели день у таборі, але ввечері почали збиратися додому, адже батьки не дозволяли їм залишатися на ніч у чужому середовищі (зауважте, з вожатими, що несуть відповідальність за їхню безпеку і недоторканність). Прийшла соціальний працівник, волонтер-американка, і ми намагалися переконати цих дівчаток, кажучи, що вихователі у них мусульманки (а цього року у нас були віруючі й такі, що дотримуються традиції) і все буде гаразд. Проте вони дивилися на нас із острахом, він переміг, і дівчата відмовилися від можливості прийняти комфортніші умови проживання й харчування. Коли на концерт прийшли їхні мами, то вони сказали, що залишать дівчат за умови, що так само залишаться старші сестри і брати. На жаль, у нас була обмежена кількість місць, тоді замість своїх сестер прийшли двоє старших братів і залишилися. Тобто, що можна хлопцям – не можна дівчатам.

— То що дасть методика занурення за умови існування принизливих стереотипів (можливо вони вважають їх національними традиціями), які є вищими, як мінімум, за законодавство країни перебування. А Україну такі шукачі притулку сприймають лише як країну-транзитера і не мають великого бажання та й потреби в адаптації й інтеґрації. І такі «традиції» будуть перенесені до нової країни, де вони опиняться наступного разу. Це те, від чого «стоїть на вухах» уся Європа. Це бажання змінити умови життя на комфортніші, але нічого не змінювати у своїх поглядах і способі життя – нехай світ прилаштовується під нас.

— Непросто адаптуватися до інших умов життя та культурних норм. Наші вихователі звертали увагу на специфіку роботи з дітьми-біженцями, додатково пояснюючи їм розпорядок дня в таборі, завдання для групової та індивідуальної роботи. Володіння українською та російською мовою є одним з найважливіших чинників інтеґрації. Рівень володіння мовою, досвід контактів з українськими дітьми, розуміння ситуації відрізняється у дітей-шукачів притулку, які живуть у таборі тимчасового перебування, та у тих, хто живе в місті. Наприклад, родина одного 11-річного хлопчика вирішила забрати його просто серед вечірнього концерту за два дні до офіційного завершення табору. Він попрощався зі своїми здивованими однолітками, а наступного ранку прийшов знову – адже дуже хотілося пограти у футбол. Тобто, правила роботи табору та можливості, які він відкриває для дитини, слід роз’яснювати насамперед батькам – шукачам притулку. Наприкінці табору цей хлопчик отримав першу в житті медаль – за участь у футбольній команді загону. Сподіваюсь, що його батьки зможуть зрозуміти значення цієї першої перемоги для своєї дитини.

— А був там ще один темношкірий милий хлопець – такий добросердечний, активний, позитивний – просто чудова дитина.

— Клев народився в Україні. Його батьки біженці з Конго. Він три роки прагнув поїхати в табір, але кожного разу щось заважало. І ось нарешті він тут і у повному захопленні – ми так само. Все ж таки багато що залежить від дитини. Клев виявився відкритим, готовим до приязних стосунків, він вважає себе рівним і інші так само ставляться до нього. Але в повсякденному житті хлопець змушений по 150 разів на день відповідати на запитання про те, звідки він, чому саме тут тощо. Минулого року ми мали вирішували проблему з расистськими висловлюваннями дітей щодо дівчинки-мулатки. Цього року африканські танці Клева були найпопулярнішим майстер-класом на Фестивалі культур.

Для дітей-біженців дуже важливо показати себе, представити свою культуру. Ми були вражені тим, як вони підготувалися до фестивалю культур, що відбувся на завершенні роботи табору. Максимум, чого ми чекали – це 30-хвилинна презентація мови та культури. Але вони обклеїли весь корпус словами їхньої мови з перекладами, тобто зрозуміли нашу «фішку», нашу методику і спробували проявити себе і свою мову так само, як і представники інших культур, що мали окремий національний день. А ввечері всі вони брали участь у концерті, а для багатьох це був перший публічний виступ. І підтримка їхніх загонів стала важливим емоційним чинником розуміння власної самодостатності.

Що буде з ними далі ми не знаємо, але колосальний заряд позитиву – найкраще з того, що ми могли дати їм.

Розмовляла Тетяна Хорунжа