Я ПИШУ ПРОТЕ, ЩО БАЧИВ І ПЕРЕЖИВ

Від редакції. Автор цієї книжки – польський єврей. У передчас Другої світової він був молодою людиною, що не належала до жодної політичної партії, проте активно поглинала історії «про незвичайну державу», розташовану за східним кордоном Польщі. Польща здавалася йому сумною і безнадійною, пронизаною єврейською образою, нетерпимістю і безправ’ям, а та країна – світлою і справедливою. Отож із початком війни він із другом перейшов польський кордон і опинився у совєтській державі, де пройшов довгий шлях поневірянь, відчаю і надії.
«Це не літературний твір, – пише автор. – Це книжка-документ. В ній увіковічено події, в яких я брав участь. Жодних прикрашань у ній немає. Я пишу про те, що бачив і пережив. Чорне я називаю чорним. Біле – білим.
Можливо, якби я міг робити щоденні нотатки, опис був би динамічнішим і краще відтворював би стан мого духу і перебіг подій, а також мою неготовність щодо несподіваного й незбагненого у своїй небезпеці явища, яким була совєтська система».
Пропонуємо читачам розділ з книги, присвячений подіям у Катині.

Іцек Ерліхсон. Смакування раю. Темпора, Київ, 2011, 253 с.
«Тепер ми продиралися крізь лісові бездоріжжя тільки вдвох, здалеку обминаючи табори. У цьому величезному лісі їх було повно. Нічого, крім таборів: здавалося, ціла країна була вкрита огорожами з колючого дроту, вартовими баштами та тюремними бараками.

Минав четвертий день відтоді, як ми розділились, і шоста доба нашої втечі з табору. Напередодні в нас закінчився хліб. Ми харчувалися чорницею та смолою. Усе частіше на нашому шляху траплялися свіжонасипані горбики землі. Наші сили сходили нанівець. Сонна немічність огортала всі частини тіла. Урешті ми завалилися на один із таких піщаних горбиків і занурились у глибокий сон. Нас розбудив тривожний галас. За мить ми дивилися переляканими очима один на одного, не розуміючи, що трапилось. Після короткого вагання майор В. почав скрадатись у напрямку, звідки долинав відгомін якогось шарпання. Я мовчки подався за ним. Коли вдалося пролізти крізь сплутані дерева, перед нами відкрилася незвичайна картина. Кілька вантажівок зупинилося біля зиґзаґоподібних ям. Територія була щільно оточена озброєними охоронцями з собаками. Пси вили, немов вовки, які з місяць нічого не їли. Вивантаживши людей, ті машини швидко від’їхали, а на їхнє місце прибули наступні, з яких під крики вартових і виття ошалілих собак вигнали нові групи в’язнів. Нарешті від’їхала остання вантажівка.

Ми стояли, наче вкопані. Таємнича сила не дозволяла нам відійти, хоч ми знаходилися небезпечно близько від місця подій. Нас могли помітити охоронці або винюхати пси, ми могли потрапити під світло рефлекторів.

В’язнів зігнали до ям. Вони були дуже мілкі й ледь сягали нижньої частини корпусу, тому ми чітко бачили, як вони стояли щільно – один біля одного, а потім – як солдати вишикувалися перед ними і спрямували в їхній бік автомати. Крізь собачий гавкіт і команди раптом долинув різкий звук пострілів. Кілька автоматів вирізнялося характерним високим «цик-цок», що нагадував звук швейної машинки.
За мить крики катованих людей і вереск команд почали затихати, навіть собачий гавкіт перейшов у спорадичне погавкування. На місці страти западала щодалі глибша тиша. Група солдатів почала засипати могили. Силуети цих людей видалися мені знайомими. Я не мав сумніву – це були вартові з нашого табору.

Ми все ще не сходили з місця, скам’янілі від жаху. Солдати закінчили вирівнювати могили, засипаючи їх піском. Вони покинули галявину, відійшовши в напрямку, куди поїхали вантажівки. Я легко торкнувся майора і пошепки сказав, що ми повинні рушати далі.

Майор не прореагував. Складалося враження, мовби те, що я йому сказав, до нього не дійшло. Сльози навернулися мені на очі, тихий, стримуваний спазм стряс усе тіло. Я не міг опанувати себе. Мої спазматичні ридання вивели майора із заціпеніння. Він зробив рух, немовби обтрусився від чогось, і рвучко мовчки пішов уперед.

Ми рухались, як автомати. Впродовж кількох годин безперервного ходу ми не обмінялися жодним словом.
Майор ішов попереду. Щось бурмотів собі під ніс, вочевидь, і далі перебуваючи у стані шоку. Складалося враження, що він блукає без жодної мети і йому байдуже, куди прямувати.
Я насилу встигав за ним. Ноги мені дуже спухли. Від кількаденного ходіння по гілках і шишках на моїх черевиках відпали підметки. Кожен крок спричиняв страшний біль – наче хтось різав розпеченим ножем.
Минуло ще два дні. Ліс стояв майже голий, дерева скидали останнє листя. Дивлячись на них, я думав, у які барви вони зодягнуться навесні. Чи не буде це червінь крові закатованих тут людей? Настав час визначитися, що нам робити далі. Майор В. вирішив виходити з лісу.
І ось уперше за довгий час над нашими головами відкрився великий шматок голого неба. Звіддалік виднілися селянські хати, але ми хотіли дочекатися вечора. Розмовляли про наших колег по втечі, тоді ж я довідався про професійну кар’єру Біненштока.

Інженер-хімік за освітою, через своє єврейство він не міг просунутися по службі у Війську Польському. А потім закохався в дівчину-католичку і під тиском її батьків перейшов у католицизм. Так перед ним відкрився і шлях до офіцерської кар’єри.

Далі була хвиля спогадів про власну родину. У голосі майора я відчув раптове піднесення, але він одразу опанував себе. Знову зробив рух, ніби обтрусився від чогось – як тоді, коли повертався до тями після видовища масового розстрілу. Тінь вечірніх сутінків упала на його обличчя і нагадала, що вже настав наш час. Ми рушили й невдовзі вийшли на дорогу.

На ній було повно ям і розкиданого каміння. Моїм покаліченим і спухлим ногам ходити нею було гірше, ніж лісом. Ми просувались обережно в напрямку найближчої хати. Майор пішов трохи вперед, наблизився до вікна, якусь мить прислухався, а потім обережно постукав у шибку.

З хати почувся жіночий голос, який запитав: «Кто там?» Майор відповів російською: «Свои!» Скрипнули двері, на порозі з’явилася старша жінка і запросила нас до хати. Посередині напівзогнилого ветхого столу коптила гасова лампа. У її слабкому світлі ми побачили зморщеного від старості селянина, а поруч, на вбогій підстилці з ганчір’я, висушену селянку невизначеного віку.
Вона глянула на нас неприязним оком і різким тоном наказала чоловікові нас вигнати. Проте нам вдалося здобути її прихильність. Майор переконував, що ми не злочинці і шукаємо тільки шматка хліба і ночівлі. Селянка злізла зі своєї постелі й затулила вікно старою ганчіркою. Нас почастували кількома теплими картоплинами, бо хліба в хаті не було.

Зі скупих слів, якими ми обмінялися з господарями, а також із наших натяків селянин збагнув, що ми за одні. Він сказав, що ми пішли не в тому напрямку й опинилися на відстані 20 кілометрів від катинського табору. Він озивався зрідка, але з його слів було зрозуміло, що відбувається в Катинському лісі.
Уся ця територія, – розповідав він, – починаючи від 1937 року, перетворилася на величезне кладовище десятків тисяч закатованих тут людей. З’ясувалася також справа з хрестами на деревах. Виявляється, то селяни, що мешкали край лісів, найчастіше побожні люди, ходили до місць, де відбувалися катування, і випалювали на деревах знак хреста – для пам’яті про померлих, як стверджував старець. НКВС мав постійне заняття з рубанням тих дерев. Але на інших деревах з’являлися нові хрести.

Майор пробував обережно вивідати, чи траплялися втечі з Катині. Жінка, що сиділа на своїй підстилці, шикнула на чоловіка, щоб сильно не розпускав язика, бо тепер невідомо, з ким розмовляєш. Однак він, подаючи нам кілька теплих картоплин, коментував цю справу по-своєму: «Тікало багато, але небагато втекло. Лише два дні тому недалеко звідси зловили двох військових, яких розпізнали за солдатською білизною. Енкаведисти повели їх до лісу і незабаром звідти долинули постріли».

Ця звістка була, неначе удар обухом, ми сиділи оглушені. Не було сумніву, що мова про майора Біненштока і поручника Сокола. Ми мовчки їли картоплю, запиваючи її майже джерельно чистою водою. Старець вділив нам ще дещицю махорки, і ми зробили з газети самокрутки. Вмостившись на теплу піч, ми вперше за останній тиждень провалилися в глибокий сон. Кілька картоплин, чиста вода, а передусім тепло, що йшло від печі, надали нам сил.

Ми прокинулись о четвертій ранку. Селянин витяг звідкись трохи старого лахміття і дав його майорові взамін військової білизни. Наступною процедурою було гоління: майор використав для цього старого, добре нагостреного ножа. Ми подякували і попрощалися з хазяями. Старець провів нас до шляху. Показав, як іти, оминаючи головні дороги, щоб дістатися станційки, розташованої за 20 кілометрів звідси. Від неї можна було доїхати до Смоленська.
Сонце сходило кривавою плямою. Ставало щоразу світліше. Раптом майор зупинився. Поглянув на мене, а потім, зробивши нервовий рух головою, промовив: «Ми повинні розділитись, окремо нам буде безпечніше, ніж разом». Я розплакався. Просив, щоб він мене не залишав. В одну мить завалився весь світ.

Мій товариш потиснув мені руку і поцілував. «Пам’ятай, сину, – звернувся він до мене, – про що ми домовились? Якщо хтось із нас виживе, його обов’язком буде переказати родинам новину про долю решти». Я хотів йому відповісти, але не міг видобути з себе ані звуку. Я трохи змінив напрямок шляху, постійно озираючись на майора. Бачив, що він весь час дивиться в мій бік. Із кожною хвилиною ми все більше віддалялися один від одного. Поки він нарешті не зник з моїх очей у ранковому тумані.

Знову я лишився сам. Очі в мене були сухі – тільки в горлі душили невиплакані сльози. Я почав бігти вперед, гнаний тривогою і страхом. У голові клубочились думки – одна гірша за іншу. Як міг, я відбивався від них. «Тільки не думати,– переконував я себе. – Тільки не думати!» Вдалині я побачив сільські будівлі. Оминати їх уже було запізно. Я набув байдужого вигляду, прямуючи навпроти селян, що рухались у моєму напрямку. Від страху я забув про біль, що його завдавали мені закривавлені ноги. Селяни пройшли повз мене, не виказуючи жодного зацікавлення моєю особою. Вочевидь, у своїй полатаній одежині я не відрізнявся від них.

Мені спало на думку, що я заблукав, бо ж зі слів старого селянина випливало, що я давно вже мусив дійти до станції. Через годину ходи раптом почувся свист локомотива. Цей звук, пронизавши тишу, що стояла в повітрі, пролунав для мене, наче небесна музика. Я попрямував у його бік. День уже був уповні, я йшов швидко. Думка, що неподалік залізнична станція, додавала мені енергії. Аж раптом наче з-під землі виросли два силуети. Чоловіки йшли, направивши нагани в мій бік. Один із них запитав різким тоном: «Документи єсть?».

Піді мною підкосились ноги. «Згубив»,— кажу я тремтячим голосом. Один із них штовхнув мене люфою нагану вбік і скомандував: «Вперед!».

Мені наказали руки закласти за голову і так провели солідний відтинок дороги, доки ми не дійшли до мурованого будинку, в якому був міліцейський відділок. Не встиг я навіть зібрати докупи думки, як з’явився солдат і повів мене до більшого будинку неподалік. За мундиром я визначив, що знову потрапив у лапи НКВС.»