ЄДИНИЙ СВІДОК

Марія ІСАЧЕНКО

ЇЇ звуть Тамара Степанівна Борисова. У романі А. Рибакова «Важкий пісок» вона згадується під власним прізвищем.

Жінка практично безвиїзно прожила у Щорсі все життя. Не залишала вона міста і коли співробітники кінокомпанії «Фільм Юніон» кіностудії «Мосфільм» впродовж п’яти років (з 2003-го по 2008-й) знімали тут однойменну стрічку про трагедію українського єврейства. Але ніхто з кіношників і гадки не мав, що зовсім поруч – єдиний живий свідок того, як у 1941–42 рр. окупанти вирішували у Щорсі «єврейське питання». Так було до самого завершення зйомок…

На початку війни Тамарі Борисовій було лише 15. Дівчину двічі заарештовували. І двічі смерть проходила повз неї. — Ймовірніше мене не розстріляли через те, що я – напівкровка, – роздумує жінка. – Мати – єврейка. Батько – українець з російським корінням. Родом із Тур’ї (за 8 кілометрів від Щорса). На 10 років старший від мами. У 25 він освідчився, але мама нікому про це не могла розповісти, бо її рідня ніколи б не погодилася на такий шлюб. Тому батько викрав свою наречену з дому. До ранку вона була уже вихрещена. — Мамина мама – моя бабуся – замалим не втратила розуму. Прокляла свою дочку і заборонила домашнім спілкуватися з нею. Але життя тривало. Батько працював у Щорсі на залізниці. Згодом став машиністом паровоза. Це було дуже престижно. Залізничники були тоді міською елітою. Купив будинок, де я зі старшими братами і виросла. Вони дуже любили мене і балували. Тепер, на жаль, усіх трьох уже немає. Сергія розстріляли 1938-го.

Тамара (у центрі в другому ряду) з батьками, братом Володимиром, його дружиною та сином

Він був нашою гордістю. Закінчив медичний інститут, захопився наукою. У тридцять років став професором. Обіцяв і мене забрати в Ленінград, коли закінчу школу. Може, стала б лікарем, як він. А так – працювала в бібліотеці…

Михайло був військовим. Досі згадую, як гарно він танцював. Коли приїздив додому, ми з ним навіть виступали у залізничному клубі. Мене нарядили в український костюм. Стою, вся у стрічках і намисті. Років сім тоді мені було, не більше. Він – поруч. Такий красивий. У шароварах! І тут оголошують: танцюють Борисов і Борисова. Я на місці притупую, а він – чортом навколо мене. Таке витворяв – зал вибухав від оплесків. Жінки його любили.
Володя жив у Києві. Обіймав високу посаду. Після війни. На ній вони обидва, на щастя, вціліли.

… Згідно з переписом населення 1939 р., у Щорсі мешкало 8708 осіб, з них – 1402 євреї: 16 відсотків від загальної кількості. З наближенням лінії фронту багато з них евакуювалось. Родина Степана Борисова залишилась у місті: слово батька було для всіх законом.

Коли почалися арешти, він відправив дружину та дочку у сусіднє село Гвоздиківку до своїх друзів. Та невдовзі вони повернулися додому. За ними ніхто не приходив, тож вирішили, що минеться і надалі. Але дива не сталося. Спочатку в комендатуру викликали Песю Борисову. Наділи на руку пов’язку з жовтою зіркою. Звеліли приходити щодня: розписуватись у журналі реєстрації. 19 січня 1942-го забрали і її, і дочку.

— Було дуже холодно, – згадує Тамара Степанівна. – А нам не дали як слід одягнутися. Поліцай закричав: «Песя і Тамара Борисови – на вихід!», і нас виштовхали з дому. Батько встиг кинути нам ковдру і пару валянок.
Возів із єврейськими сім’ями назбиралося майже чотири десятки. Нам сказали, що відправлять у концтабір. У Німеччину. А довезли тільки до Чернігова. Там, біля поліцейської контори, зупинились. Жінкам, що були одружені з українцями, та їхнім дітям наказали заходити всередину. Таких було небагато. Уже рушили, коли мене схопив за руку однокласник – Боря Цимиринов: «Куди вас ведуть?». В його очах були тривога і страх.
Ніхто з нас не знав – куди. Як не знали, що вранці нас відпустять додому. А всіх інших – розстріляють. Боря назавжди залишився п’ятнадцятирічним. Він мені часто снився…

Через два місяці маму забрали знову. Її разом з іншими єврейськими жінками та дітьми тримали в прибудові біля комендатури. Вона змогла переказати, щоб я пройшла повз її вікно. Хотіла побачити востаннє. Батько якось дізнався, коли їх повезуть на розстріл у ліс. Прийшов туди. Стояв віддалік і плакав. Мама вгледіла його. Крикнула: «Степане, врятуй Тамару!», і першою вийшла з машини…

Наступного дня прийшли за мною. Заштовхнули у ту саму прибудову біля комендатури. Дивлюсь: там мамин кошик. Схопила його, притисла до себе і просиділа так усю ніч. Я знала, що мене теж розстріляють, але страху не відчувала. І не плакала. Голова була ніби налита свинцем. Проте нас, п’ятьох дівчат-напівкровок, відпустили. Поліцай наказав розходитися по домівках. Я думала: стрілятимуть у спину.

…Після війни життя Тамари Борисової налагодилось. Вона вийшла заміж. Народила сина та дочку. (Євген зі своєю родиною зараз живе поруч із матір’ю). Має чотирьох онуків. Але давній біль, перенесені в 15 років страждання вперто пробивалися крізь товщу літ і не давали їй спокою. Через це Тамара Степанівна уникала спілкування з Анатолієм Рибаковим, коли він (під час роботи над «Важким піском») приїздив до Щорса. Не шукала зустрічей і з кіношниками.

Вони самі знайшли її. Майже випадково. …Зйомки було завершено. Від’їзд – заплановано на ранок. А вдень креативному продюсеру фільму Дар’ї Віоліній у районній гімназії показали записане школярами інтерв’ю з Т. Борисовою.

— Дар’я прийшла до мене з оберемком гвоздик, – згадує Тамара Степанівна. – Просила розказати про все на камеру. Я не погоджувалась. Не хотіла ятрити старі рани.

Зрештою інтерв’ю все ж відбулося. Воно стало документальним доповненням до фільму «Важкий пісок».
— Знімали у мене вдома, – продовжує розповідь жінка. – А там усе на ладан дише. Купити нове не вистачало грошей. Половина моєї «бібліотекарської» пенсії йде на ліки. Вони захотіли допомогти. Пропонували зробити ремонт, купити дорогі медпрепарати… Я попросила більшого – здійснити мою давню мрію: огородити місце, де знайшла свій останній притулок моя мама – Песя Файлівна Лейкіна-Борисова та сотні розстріляних євреїв. І встановити там пам’ятний знак.

Моє прохання було виконане. 2008 року. На пам’ятнику поруч – православний хрест і Зірка Давида. Відтоді, – зізнається, – на душі стало легше.

Нинішнього 26 травня Тамарі Борисовій виповнилося 85…

Фото з архіву Т. Борисової