ВИБІР – ЦЕ ОБОВ’ЯЗКОВИЙ ІСПИТ,
ЯКИЙ ВИТРИМУЮТЬ ДАЛЕКО НЕ ВСІ

Тарас ПРОХАСЬКО

Тести, зібрані у цій книжці…просто намагаються
бути нагадуванням про нескінченну різноманітність життя, днів, годин.
Якщо під час читання цієї книжки таке відчуття з’явиться,
то я буду вдячний від імені цих текстів.
Як вдячний усім, хто вірить у безпричинну
потребу різноманітності, книжок, читання.
Бо так є.

Можливість вибору, яка вважається найвищим виявом людської свободи, насправді є найбільшою неволею кожної людини. Це приреченість. Ти вимушений вибирати, зазвичай не можеш не вибирати. Бо навіть не вибираючи, ти вже зробив вибір не вибирати. Вибір – це обов’язковий іспит, який витримують далеко не всі. І вибір – особлива відповідальність перед близькими і цілим людством. Фактично саме ходи твого вибору є властиво тим найвартіснішим, що ти можеш зробити дійсно для цілого людства. Адже кожен твій вибір, а особливо їхня сукупність і послідовність, засвідчує людству таку можливість шляху. Роблячи власний вибір, ти цим самим указуєш можливу дорогу ще комусь. Це речі очевидні й прості. Але у проблемі вибору є один аспект, про який майже ніхто не замислюється серйозно. Це – питання невибраного. Те, від чого ми відмовляємося, впливає на нас багато більше, ніж те, що вибрано. Бо вибране відразу стає реальністю і, значить, отримує часовий вимір.

А те, що має час, обов’язково має закінчення. Тобто наші вибрані речі стають нашими лише на час їхньої актуальності, потім минають або еволюціонують у щось таке, що дуже мало нагадує ту первинність, яку ви власне вибрали.

Натомість низка невибраного, гігантський перелік відхилених можливостей, людей, стосунків, слів, місць і вчинків, відчуттів і переживань, мелодій, запахів і смаків, дотиків і доторків накопичується у твоїм ірреаллі. Все це не зреалізоване, а тому нескінченне. Це цвинтар, який завжди з тобою. Від цього баґажу властиво й приходять старість і втома, хоча саме з нього розпаковуються мистецтво, література, звідти грає найкраща музика і там мерехтять найпрекрасніші обличчя у світі. Щоправда, у слабих там починають корчитися і шкряботіти манії, страхи і бридоти. В цьому баґажі завжди є якийсь старий плащ, де в кишені лежить забутий квиток. Це пільговий білет у шизофренію, яка є найчастішим доказом існування вибраного і невибраного. А в сильних невибране розвиває те, що робить ссавців людиною, – якусь невиразну ностальгію, смуток, який не руйнує, а підкидає. Якусь відсутність страху і якусь нестерпну легкість буття.

***
Я за те, щоб більшість провин прощати. Я за те, щоб не ділити суспільство на винних і невинних. Але… Сьогодні я зіткнувся з виявом того, що мене налякало десять років тому. Було все так. Була українська революція. Ми, львівські студенти, робили якусь дуже ризиковану акцію в Києві. Проти нас вийшов підрозділ омону. Це страшно, але для більшості з нас було звичним. Того дня в міліції з’явився сумнів. Вони не почали відразу бити. Кількох керівників студентського загону, і мене в тому числі, запакували до автомобіля і повезли до найвищого керівництва силових структур Києва.

Там були такі люди, прізвища яких тоді були символами насильства, а сьогодні їх не варто називати, бо вони представляють найвище керівництво країни. І от тоді в тій бесіді десять років тому я раптово зрозумів – настане такий час, за який ми власне боремося, коли мені доведеться доказувати таким от особам свою прихильність до Української незалежної держави. Я розумів, що ні мої абсолютно українські переконання, ні безсумнівне патріотичне виховання, ні те, що роблю я тепер, щоб та Україна була, ні те, що робили всі в родині, – ніщо не захистить мене від ситуації, коли доведеться цим самим генералам і їхнім людям доказувати, що я – за Україну і за державність. Це абсурдно, але саме такі абсурдні речі переважно справджуються. І сьогодні я це відчув як реальність.

Я за те, щоб прощати, я проти того, щоб робити ревізію біографій, але я хочу, здається, цілком нормального – щоб прощені розуміли, що їх простили, щоб винні знали, що вони винні і помножували свої провини. Я не хочу доказувати людям, які свого часу не знати що витворяли, що я за цю країну і за цю державу. Не хочу, щоб колишні вороги вирішували, що я зробив для свого народу. І не хочу нічого відповідати хлопчикам із спецслужби, які були комсомольцями до останнього, а тепер обороняють безпеку моєї країни. Навіть якщо я програв найбільшу гру у своєму житті і сталося не зовсім так, як ми хотіли, я і мої колишні соратники не повинні думати про те, як викрутитися від нападів фарбованих лисів і панів коцьких.

***
Відчуття Батьківщини включає дуже багато понять. З наймасштабніших – це держава, суспільство, народ, мова, земля, історія, люди, міфи, культура. І все якось так складається, так усе останнім часом якось прямує, що надійними, справді українськими і незрадливими залишаються лише міфи і, звичайно, земля. Покалічена, понищена і засмічена, але безглуздо прекрасна.

Цит. за Тарас Прохасько.
«БотакЄ, 2010
Фото Zaxid.net