СТІВ СМІТ: «КОЛИ НАЦІЯ ПОЧНЕ ПОВАЖАТИ СЕБЕ, ВОНА ПОЧНЕ ПОВАЖАТИ ІНШИХ»

На початку вересня Київ відвідав доктор Стівен Сміт – виконавчий директор Інституту візуальної історії та освіти Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії. Стів Сміт заснував UK Holocaust Centre у Ноттінгемширі, та був співзасновником Aegis Trust для запобігання злочинів проти людства та ґеноцидів, керував проектом створення меморіального центру Кіґалі для жертв ґеноциду в Руанді. Серед його публікацій: «Конструювання пам’яті: створення першого центру вивчення історії Голокосту у Великобританії», «Забуті місця: Голокост та сліди руйнування», «Голокост і християнський світ».

Сфера наукових інтересів пана Сміта – теолога за освітою – вплив Голокосту на релігійну та філософську думку та практику. У дисертації на тему «Траєкторія пам’яті» він досліджував вплив наративів тих, хто пережив Голокост, на формування розуміння наслідків цієї трагедій. У розмові зі Стівом Смітом нам допомагала координатор Інституту Фонду Шоа в Україні Анна Ленчовська. Щира їй вдячність. — Ви вперше в Україні? — Ні, але то було 20 років назад. Тоді нас обслуговував «Інтурист», і ми постійно отримували рекомендації щодо того, куди можна йти, а куди – ні. — Отже, незалежної України ще не бачили. І якою є мета нинішнього візиту?

— Я директор Інституту Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії і щойно прибув в Україну на відкриття виставки Патріка Дебуа («Голокост від куль: масові розстріли євреїв в Україні 1941–1944 рр.», відкрита 8 вересня), яку організував Фонд Віктора Пінчука. Наш фонд підготував освітню програму до цієї виставки, аби дати можливість вчителям зорієнтуватися й фахово використати в роботі матеріали саме цієї виставки – зрозуміти, чим є Голокост в історії людства і як ставитися до цієї трагедії сьогодні.

— Насправді в Україні вже багато років тривають програми з історії Голокосту для вчителів, учнів середніх шкіл і студентів, які реалізуються різними організаціями, а тому виставка Патріка Дебуа може бути використана як додатковий інформаційний і більшою мірою візуальний матеріал.

— Кожного разу, коли ми торкаємося цієї теми, важливо говорити у новому контексті і про нові аспекти переосмислення, а відтак ця виставка дає стимул для дискусії. Зауважу, що підхід Дебуа відрізняється від підходу інших спеціалістів, які працювали в цьому полі раніше. Він більше антропологічний. Дебуа не працює з документами, а розмовляє лише зі свідками, простежуючи роль кожного в цьому трагічному ланцюгу.

— Оскільки ви теолог за освітою, хочу запитати ось про що. В останні двадцять років, чи перестав підхід до вивчення Голокосту бути лише накопичувальним, чи з’явилися ознаки філософського й історичного осмислення уроків цієї трагедії?

— Процес накопичення триватиме, оскільки це історія не одного дня і навіть року. Вивчаючи документи, розмовляючи зі свідками і тими, хто пережив Голокост, ми все ще не можемо відтворити повної картини трагедії. Дуже важливим є вивчення цінностей і рефлексій на них. Якими були цінності тих часів, якими вони є нині, який меседж ми можемо отримати від тих, хто пережив Голокост, і який можемо передати наступним поколінням. Важливо, щоб відтворюючи картину минулого і рефлексуючи над нею, ми замислювалися над тим, як би реагували сьогодні на такий ґеноцид світ в цілому, моя країна, моє місто, я сам. Адже ґеноциди все ще тривають, вони не припинилися. Здійснивши багато проектів для вивчення історії Голокосту, нині я розумію, що найважливішим із них є розвиток освіти, соціальна дія і протидія ненависті. Тому для мене дуже важливо очолювати величезний архів спогадів, що дає базу для освіти і соціальної дії. Наприклад, ми взяли тисячу інтерв’ю на тему «Ваше послання в майбутнє». Нині я хочу, використовуючи методи соціальних наук, дослідити ці документи і визначити пропорції того, які моральні висновки роблять люди на основі вивченого і почутого.

— І все ж ваш архів складається зі спогадів людей, що пережили трагедію 70 років тому. Сучасну молодь важко здивувати жорстокістю і кров’ю – вони щодня бачать моторошні сюжети по телебаченню і живуть у досить жорстокому світі, повсякчас зустрічаючись із ненавистю на різному ґрунті. Як знайти механізм впливу на розуміння загрози миру через ненависть? Може бути це релігійний чи моральний посил?

— Ми навіть не уявляємо наскільки люди, що зазнали насильства, чутливі до факту насильства. Ми працюємо у міських школах Америки, де значна частина учнів є афроамериканцями, тобто, хуліганство, високий рівень бідності, наркотики є їхніми постійними супутниками. Вони прекрасно знають, що таке насильство. І саме вони є групою, що найчутливіше реагує на інтерв’ю нашого фонду. Вони бачать себе в цих інтерв’ю. Тому безумовно для молоді необхідно використовувати сучасні методи комунікації. Нині ми намагаємося сучасними мультимедійними методами донести до цих молодих людей те, що хотіли сказати старші люди.

Щойно ми запустили проект «IWitness» Це гра слів Witness– свідок і –I – я (тобто, я – свідок). Відібрали тисячу інтерв’ю англійською мовою з нашого архіву і розмістили їх в інтернеті. Але це не просто розміщення, хочеш – читай, хочеш – ні. Відвідувачам надано можливість знайти тему, що цікавить саме його і заглибитися в неї, фокусуючи ті чи інші аспекти. До кожного сеґменту підібрано історичні факти, викладені популярною мовою. Є також програми уроків, де вчителю даються необхідні рекомендації. Учні можуть самі створювати маленькі проекти, використовуючи фраґменти інтерв’ю, при цьому розміщуючи свої фотографії або записуючи себе.
Пілотування проекту дало нам цікаві результати. Учні знаходять зв’язок між минулим і відчуттями та цінностями свого життя. Вони пов’язують те, що відбувалося в минулому, з тим, що відбувається нині. І ми цим дуже задоволені.

— Україна крім Голокосту пережила Голодомор й сталінський ґеноцид. Чи можна в системі освіти знайти спільний знаменник для сприйняття трагедій різних народів, що мають одну історію в одній країні?

— Безумовно євреї України були українськими євреями, так само, як і нині. У нас зберігаються 3500 інтерв’ю, що бралися в Україні, і 800 із них містять спогади про власний досвід часів Голодомору. Люди іноді намагаються розділяти історію на «нашу» і «вашу», але вона лише інтеґративна. Розділяючи людей, країни, мови, використовуючи історію з метою вирішення миттєвих проблем, політики грають в жорстокі ігри, часто не розуміючи наслідків. Відтак історію слід сприймати в усій повноті, різноманітті, а не «видирати» з неї окремі факти. Особливо це важливо для країн Центрально-Східної Європи, що зазнали історичних катаклізмів, перебуваючи між радянським і нацистським режимами. Нам слід дивитися на історію не з погляду власної вигоди, а в усій повноті. Лише тоді ми зрозуміємо, що дивимося не назад, а, що важливіше, – вглиб і в себе.

— Україна ще поки болісно створює свою правдиву історію, а населення не має єдності щодо трактування її основних етапів. Нерозвинутість громадянського суспільства унеможливлює загальнонаціональні дискусії з найгостріших проблем. Вони точаться лише на рівні інтелектуалів. На вашу думку, за цих умов можна використовувати уроки Голокосту не лише як уроки конкретної трагедії, а й для розуміння того, що відбувалося в країні, якої трагедії зазнавала вона?

— Учора ми були у Бабиному Яру. Я нічого не скажу більше, адже цей пейзаж свідчить про те, що і як робить держава для виховання поваги до минулого. Це трагедія для України. Бабин Яр репрезентує все, що відбувалося з усією Україною в ті часи – не лише щодо євреїв, а й усіх українців. Відсутність самоповаги на цьому місці свідчить про те, що з минулого ніхто не зробив висновків і не поставився до нього з гідністю. Я думаю, що пам’ятники дуже важливі, але «натаскування» їх біля метро й в інших місцях є свідченням відсутності самоповаги.

Коли нація почне поважати себе, вона почне поважати інших. Я не кажу зараз, критикуючи, я кажу, що це надзвичайно складно конфронтувати з минулим, але важливо йти в майбутнє, інтеґрувавши минуле і ставлячись до нього з гідністю. Нині я виконую роль слухача, прийшовши зі сторони. Для мене важливо слухати про цю боротьбу, слухати дискусії. Безумовно, одні можуть звинувачувати інших, що вони чогось не зробили, я того не торкаюся. Але моя роль – це роль людини, яка також бере участь у цій боротьбі за пам’ять про минуле. Я вважаю таку роль важливою і буду продовжувати залишатися в цьому процесі.

Саме тому ми продовжуємо нашу роботу в Україні. Наші інтерв’ю з жителями України свідчать про те, що це їхній дім, вони жили або живуть тут, вони кажуть про те, що з ними відбувалося. І тому важливо, щоб це почули ті, хто так само знаходиться у себе вдома – їхні сусіди і співгромадяни. Коли почуємо цих людей, почнемо краще чути себе.

У нашій роботі ми повністю спираємося на місцевих істориків, вчителів, координатора. Ми не нав’язуємо власних підручників, як найкращих зразків, ми все готуємо тут – на цій землі, в цій країні.

Так наш проект «Голодомор 1932–1933: людський вимір трагедії», що розпочався після проекту по Голокосту, повністю здійснено на кошти нашого фонду, хоча українські спонсори спочатку начебто виявляли велику зацікавленість. Коли український педагог Олександр Войтенко підготував відповідний посібник, ми залучили до рецензування найвідомішого спеціаліста з ґеноцидів – сталінських і гітлерівських – історика Тімоті Снайдера, а також одного з світових лідерів в питаннях інноваційної освіти Самуеля Тотена. Це наш внесок в осмислення минулого і наша проекція в майбутнє. Ми готові й надалі видавати такі продукти місцевими мовами за допомогою місцевих спеціалістів на місцевому матеріалі.

— Дякую. Ви дуже потішили мене своєю думкою про стан увічнення пам’яті жертв Бабиного Яру. Десять років триває дискусія з приводу заповідника, а консенсус й досі недосяжний саме через брак поваги до пам’яті, до професійної думки істориків. Через це ж нехтується навіть релігійний канон. І, на жаль, в тому готові взяти участь багато людей. Тож нам іще далеко до осмислення минулого, і роботи тут вистачить усім.

Наша довідка
Інститут Фонду Шоа університету Південної Каліфорнії почав проводити інтерв’ю на території України в жовтні 1996 р. В інтерв’юванні та відеозаписі брали участь 44 інтерв’юера й 31 оператор. Інтерв’ю було проведено в багатьох населених пунктах України, зокрема у Києві, Одесі, Балті, Бердичеві, Чернівцях, Дніпропетровську, Донецьку, Харкові, Могильові-Подільському, Сімферополі, Вінниці, Запоріжжі, Жмеринці.

Загалом в Україні та поза її межами записано 3446 відеоспогадів українською, російською, угорською, польською та румунською мовами, а також на романі та їдиш.

Інтерв’ю, проведені в Україні, а також українською мовою за її межами, взято у євреїв, які пережили Шоа, ромів, свідків Єгови, учасників або свідків цих подій, політичних в’язнів, людей, які допомагали жертвам Голокосту й рятували їх від переслідувань.

Інститутом створено освітні мультимедійні ресурси «Назустріч пам’яті» та «Голодомор 1932–1933: людський вимір трагедії», «Біль пам’яті: посібник до виставки «Голокост від куль: Масовий розстріл євреїв в Україні у 1941–1944рр.». За їхніми матеріалами здійснено освітні програми для українських вчителів.

Розмовляла Тетяна Хорунжа