ПІСЛЯЮВІЛЕЙНА РОЗМОВА

7–9 грудня 2001 р. у готелі «Братислава» в Києві працювала Всеукраїнська конференція національних громад України, на якій було створено Конґрес національних громад України і обрано його керівні органи. Відтоді сплинуло десять років. Отже, ювілей. І такий самий у нашого «Форуму». Власне, що таке ювілей? Привід влаштувати свято самим собі, вирватися за межі повсякденних турбот, дух перевести, оглянутися. Чесно кажучи, ми не святкували. Єдине чого хотілося б, так це зробити нове фото, через десять років. Але й цього не робитимемо – надто багато втрат.

А це тому, що за всі роки на різних семінарах, школах, конференціях підготовлено молодь, яка вміє робити свою справу. Рівень громадської організації передбачає насамперед волонтерство, але в нашому випадку це волонтерство мотивоване, зацікавлене і професійне. На тому ми й зосередилися.

Безумовно хотілося б займатися ширшим колом проблем, наприклад, юридичним захистом прав національних меншин. Власне, сьогодні в Україні ніхто системно не займається цією проблемою. Є безліч організацій, що декларують такий напрям роботи, але системи нема. Держава приділяє національним меншинам мало уваги, не розуміючи, очевидно, важливості проблеми (свідченням цього є ліквідація єдиного державного органу, що опікувався меншинами, принаймні в якийсь спосіб), права порушуються місцевими чиновниками, в пресі простежується «мова ворожнечі». До того ж за ці роки нагальними стали проблеми дискримінації різних груп населення – не лише нацменшин, актуалізувалися проблеми міґрантів, біженців, шукачів притулку. Розрізненість наших зусиль не дозволяє отримувати стабільні, або громадсько-значимі результати. А ми декларували на своєму установчому з’їзді задоволення різних потреб і захист прав національних меншин України.

Візьмемо іншу сторону. Системно впливати на життя національних меншин в Україні або навіть національно організованих об’єднань ми теж не в змозі. Для цього немає ні фінансового, ні організаційного ресурсу. Припустимо ми намагалися створити Будинок народів у Києві, але це й досі залишається нездійсненною мрією. І незрозуміло, чи ми неправильно сформулювали цю задачу, чи вона належить до розряду ненаукової фантастики. А між тим практично всі національні меншини зіштовхуються з проблемами власних приміщень або з оплатою фантастичних рахунків за комунальні послуги. І тут ми, на жаль, їм мало чим можемо допомогти. Проте Конґрес національних громад намагається виокремити те коло завдань, які кожна окрема національна громада не може вирішити через їхню складність, через нестачу фінансового, організаційного, адміністративного та професійного ресурсу. Наш найголовніший, найуспішніший проект – табір «Джерела толерантності» – виявився таким проектом, який одна громада не могла і не зможе вирішити, навіть якщо за визначенням це проект міжнаціональний.

Зрозуміло, що для його розвитку потрібною була кооперація національних громад. Спочатку, до 2001 р., ми кооперувалися без єдиної організації, але провели низку успішних заходів. Багато хто ще пам’ятає конференції з проблем національної освіти, соціального захисту в національних громадах, з проблем міжнаціональної толерантності. Ось тоді стало відчутним, що прийшов час створення єдиної інтеґруючої наші зусилля структури. Виходячи з успіху конференції з питань міжнаціональної толерантності 2000 р. ми відчули, що це те, що нам потрібно. Настав час спільних дій.

Так само й з ідеєю табору. Адже він триває не лише три тижні – спільна робота не припиняється з року в рік, з місяця в місяць, і це дає результат – авторитет табору в країні та за її межами є незаперечним, його досвід поширюється на пострадянському просторі.

Звичайно ж, така організація як Конґрес національних громад України не могла існувати без інформаційного органу – це газета «Форум націй». Але без Конґресу її також не було б, адже її засновниками стали кілька національних громад. Сьогодні газета має свого зацікавленого читача, широке коло авторів, серед яких вчені – політологи, соціологи, етнологи, відомі журналісти, письменники. Газета на високому рівні піднімає актуальні суспільні проблеми і єдина в країни постійно тримає в полі зору питання етнополітики, прав людини, ролі громадянського суспільства, національної освіти, збереження пам’яток мови, культури, мистецтва народів України. Я часто від політиків, від громад чую дуже хороші відгуки про нашу газету. І ми пишаємося цим. Звичайно ж, хотілося б випускати її частіше, але цьому заважає обмеженість фінансових ресурсів.

Треба сказати, що коли ми створювали Конґрес національних громад України, то розраховували на певні фінансові ресурси, без особливих ілюзій, звичайно, але ми все ж таки сподівалися, що національні громади частину своїх ресурсів виділять для спільних справ. Ми не думали, що це будуть великі ресурси, але натомість пропонували проекти, що мали їх зацікавити. На жаль, так не сталося. Громадам подобається брати участь у міжнаціональному таборі і клубах толерантності, але витрачати на це свої кошти вони не готові.

Але це не був єдиний ресурс, на який ми розраховували. Нам допомагає система міжнародних ґрантів, оскільки коло проблем, якими ми займаємося є важливим і актуальним для міжнародної спільноти. Темою виховання толерантності сьогодні цікавляться і європейські, і міжнародні структури, оскільки тероризм, аґресія, ксенофобія стають планетарними проблемами, а отже, ці питання не випадково опинились у фокусі нашого часу. Ми не можемо вирішити їх на ґлобальному рівні, але робимо свій достойний внесок у виховання того, що в Декларації принципів толерантності зафіксовано як «єдність у різноманітті».

Підготовчі семінари нашого табору включають не лише педагогічні питання, це й підготовка з громадянської й антидискримінаційної освіти, прив’язка теоретичних надбань до конкретної ситуації в країнах, які беруть участь у проекті. За підсумками проведення табору збираються вихователі для того, аби підбити підсумки роботи, проаналізувати результати, підтримати спілкування, дружбу, що народилася там. При реалізації табору народилася ідея клубів толерантності.

Думаю, що велика частка успіху табору – це вдалий підбір вихователів, адже перших із них нам надали громади з числа кращих своїх педагогів. Це були «вершки». Згадую, що мені на думку прийшла ідея клубів, коли зрозумів, що наші вихователі не хочуть розлучатися з дітьми, один з одним, так зблизила їх ця чудова робота. Ідея сформувалася так: давайте створимо в містах клуби толерантності, які допоможуть спілкуватися і дітям, і вихователям у перервах між таборами. А спочатку цей проект планувався як допоміжний до табору. Передбачалося, що у клубі відпрацьовуватимуть методики, готуватимуть заняття, які потім проводитимуть у таборі. Потім цей проект виріс, як будь-яка дитина, і зажив самостійним життям. Зараз в Україні вже сім клубів. Є клуб у Кишиневі, зараз я був у Грузії, хочемо там створити такий клуб, і у Вірменії, і в інших країнах. Такий рух має жити своїм життям і зростати самостійно. Ми готові допомогти, але не хочемо штучно віддавати клуби туди, де немає відповідної бази. Проте людям, які готові працювати, допоможемо із задоволенням.

У нашій роботі були окремі заходи, що, на жаль, не переросли в систему. Ми проводили семінар молодих керівників – лідерів національних громад, хотіли передати їм досвід спілкування, фандрейзинґу, проектування, з тим щоб вони вийшли на самостійний шлях розвитку.
На жаль, ми не можемо надати національним громадам істотної фінансової допомоги. Ми знаходимо ресурси для табору, оскільки тепер він сам себе рекламує і його робота супроводжується багатьма позитивними відгуками не лише в громадах, але й у пресі, міжнародних організаціях.

Знайти гроші на табір – проблема, але ми завжди вирішували її, а в докризовий час проводили дві зміни.

Але поширюватися практика таборів толерантності має природнім шляхом. І такий табір виник цього року в Молдові. Важливість цієї події важко переоцінити. Там створилася команда, яка змогла залучити до проекту цікавих людей. І, чесно кажучи, результат перевищив мої сподівання. Я пам’ятаю, як важко давався нам перший рік. Звичайно, вони вже користувалися набутим досвідом, була група людей, які знайомі з нашою методикою, працювали у «Джерелах толерантності».
Я дуже задоволений молдавським проектом, попри певні складнощі, без цього не буває, табір виявився вдалим. Важливо закріпити цей успіх, щоб табір зажив своїм життям, щоб він сам знаходив фінансування, як і український проект.
Чесно кажучи, особливо контролювати цей процес не хочеться, тому що нам завжди буде здаватися, що щось можна зробити краще. А краще не треба, треба робити так, як можна у цій країні, як адекватно цій ситуації. Іноді я сам себе зупиняю, коли хочу втрутитися.

Це ж як з дитиною: попри те, що вона досягла повноліття – хочеться допомагати й опікуватися, але вже все – проекти живуть своїм життям.

— І слава Богу. Адже сьогодні ми спостерігаємо процес згортання національного життя, або перетворення його на спорадичний фестиваль, а отже, по суті, марнотратство.

— Були ілюзії. Не можна ними жити. Треба жити реальним життям. Пішли люди, гроші спонсорів закінчилися, національне життя має ірреальний характер.

Але те, що виходить на реальний рівень, починає самостійно залучати фінансування, професійний ресурс. Іноді навіть приходять і пропонують допомогу. У нашій організації цього року була фінансова криза, але табір відбувся, оскільки люди, які в ньому працюють і відповідають за цю роботу, не дали і не дадуть йому загинути. Я думаю, що молдавський табір зможе сам знаходити фінансування і навіть не потребуватиме нашої команди, яка поїхала туди допомагати.

— Чи можна вважати, що основна заслуга Конґресу полягає в тому, що за ці роки він виховав нове покоління національних активістів, що зможуть із часом змінити життя в національних громадах, осучаснити його?

— Можливо. Насправді не так важливо виховати людину, яка потім очолить громаду. Це побічний продукт. Але важливіше те, що в суспільстві збільшується кількість людей, які пройшли через цю школу, набули досвіду міжнаціонального спілкування. Один табір не може вирішити цю проблему. Їх має бути багато. Тобто, ця ідея мусить стати державною програмою, оскільки лише держава може фінансово підтримати табори в кожній області. А державі це не цікаво. Можливо поки що…

— У держави (і не лише сьогодні) взагалі мало інтересу до цієї проблеми. Абсурд, але парламентські слухання з питань національних меншин призначено на 4 січня (чому не на 31 грудня). Хто кого, а головне про що будуть слухати з хворої після свят голови? Чергова профанація.

— На відміну від інших організацій Конґрес ніколи не чекав допомоги від держави. Ми робимо те, що можна робити в цій країні, і ми робимо те, на що вистачає наших невеликих сил. І нам ніхто в цьому не заважає. Це вже добре. Інші аналоґічні організації чекають допомоги, припустимо структури на кшталт колишнього Комітету у справах національностей, і без неї не можуть нічого зробити. Ми ніколи не ставили завдання чекати допомоги. Нам Комітет іноді сам пропонував співробітництво і невелику допомогу з огляду на якість і резонансність наших проектів. Міністерство культури, до речі, допомогло цього року з табором. Їх навіть не треба просити особливо – вони розуміють, що це дуже важливий і перспективний проект, але обмежені можливості і інертність державних органів, скажімо так, мало сприяють подальшому розвитку цього надзвичайно важливого для виховання молоді проекту.

Я розумію, що у нашої держави є багато нагальних проблем і економічних, і законодавчих, і проблеми з демократією тощо. Ми не можемо сказати: «залиште всі ваші проблеми і займіться тими, які ми бачимо». Але те, що на наш проект з моніторинґу ксенофобії влада звернула увагу – безсумнівно. 2007 р. президент Віктор Ющенко, ґрунтуючись саме на аналізі Конґресу національних громад, сказав про посилення ксенофобії. Саме така модель взаємовідносин мусить працювати в цивілізованому суспільстві. Громадянське суспільство дає імпульс, коли бачить якусь проблему, влада – реагує на неї. На такому маленькому прикладі можна показати, як мусять співпрацювати за тисячами аналоґічних напрямів влада і суспільство в нормальній країні. Громадянське суспільство швидше реагує на виклики часу. Конґрес національних громад – частина громадянського суспільства. Ми ведемо моніторинґ проявів ксенофобії, ми помітили, узагальнили, проаналізували і дали владі сигнал, що проблема назріває. Різко збільшилася кількість злочинів на ґрунті ненависті. І держава тоді зрозуміла, що це проблема, створила відповідні структури в СБУ, МВС, МЗС. Вони працювали по-різному, не завжди ефективно, тим не менш, працювали, і рівень ксенофобії трохи знизився. За нової влади всі ці структури було ліквідовано без жодної арґументації.

Важливо, особливо з огляду на європейські стандарти, щоб сигнали про накопичені проблеми, що надходять від громадських організацій, викликали адекватну реакцію влади.

До нашої розмови долучається виконавчий директор Конґресу національних громад України Анна Ленчовська. — На твою думку, Конґрес виправдав сподівання, що покладалися на нього при створенні? — Звісно, виправдав. Важливо мати таку структуру на представницькому рівні, щоб вона займалася не просто фестивалями і відзначенням різних дат, що стосуються народів, які проживають в Україні, а піднімала важливі питання, такі, як реституція, освіта національними мовами, виховання міжнаціональної толерантності, протидія проявам на ґрунті ненависті. Тобто створення такої структури дає можливість виходити на державний і міждержавний рівень і принаймні ставити цю проблему перед владою, зокрема у сфері протидії дискримінації. Власне позиція такої структури як Конґрес національних громад України спонукала владу до створенніяспеціальних підрозділів для боротьби з ксенофобією, які, на жаль, було ліквідовано.

Наш експерт В’ячеслав Ліхачов, зауважуючи у листопадовому огляді зростання кількості злочинів на ґрунті ненависті, пояснює це саме ліквідацією підрозділів в СБУ та Міністерстві внутрішніх справ, які боролися з ксенофобією.

Я пам’ятаю піднесений настрій, що супроводжував процес створення Конґресу, пам’ятаю керівників багатьох громад, які справді хотіли щось робити, як світлої пам’яті Віктор Кирвел, керівник естонської громади, який писав статут разом з іншими колеґами. Але потім виявилося, що для багатьох був важливішим представницький рівень, і радикально змінювати свою роботу вони не були готові.

— Як пов’язані між собою найуспішніший проект Конґресу – табір «Джерела толерантності» – і зовсім молоде покоління його вихователів і вихованців?

— Через наш табір пройшли багато тисяч дітей різних національних громад. І зараз частина цих дітей є молодими лідерами в громадах. Вони вже думають по-іншому, вони не сприймають свою національну громаду як маленьке ґето, вони розуміють, що є інші громади, є інші люди, бути іншим – цікаво, цього не треба цуратися. Думаю, що це дуже позитивно. Навіть, якщо ці молоді люди еміґрують за кордон, або навчатимуться за кордоном, то ми вклали в них рішучу краплинку міжнаціональної толерантності.

Важливим є наш освітній напрям роботи – експертна участь у національній освітній програмі «Розуміємо права людини», яку виконує Українська Гельсінська спілка з прав людини за сприяння Норвезького Гельсинського комітету з прав людини. Це дуже масштабна освітня програма, яка охоплює багато цільових категорій, зокрема молодих людей, вчителів, зацікавлених представників владних структур. І, власне, участь Конґресу дала змогу, так би мовити, «чистим» правозахисникам зрозуміти проблеми, які стосуються національних громад, дискримінації за етнічною чи релігійною ознакою,. Думаю, що це було важливим чинником.

— Розкажи про міжнародне співробітництво Конґресу і нові проекти.

— Представники Конґресу національних громад України, зокрема Йосиф Зісельс, я, а також В’ячеслав Ліхачов регулярно беруть участь у засіданнях Організації з безпеки і співробітництва в Европі (ОБСЄ). Як правило, в жовтні у них проходить конференція з питань толерантності і стану реалізації програм з цієї проблематики. Ми постійно виступаємо з доповідями про стан толерантності і протидію ксенофобії в Україні. Також беремо участь у конференціїях, які організує Німецький фонд взаєморозуміння і примирення, інші міжнародні структури. Представники Конґресу є членами громадської ради при Міністерстві закордонних справ, а раніше, до остаточної ліквідації, були членами ради з етнополітики при президентові України.

Чотири роки тому ми почали працювати з дітьми-біженцями і шукачами притулку в Україні і налагодили дуже успішну співпрацю. Тому що діти-біженці, які були в таборі, залишилися задоволеними, а ми помічаємо їхній особистісний розвиток, а також зменшення міґрантофобії в українських громадян в таборі і налагодження спілкування між цими дітьми. Цю традицію ми розвиваємо, і кожного року беремо дедалі більше дітей-біженців і шукачів притулку. До речі, саме цього року у нас була найбільша група.

Також реалізуємо спільні проекти спільно з Данською радою у справах біженців. Це спроби розробки інтеґраційної програми для дітей-біженців, яку на практиці застосовано на базі клубів толерантності у Києві та Харкові – наші волонтери проводили інтеґраційні заходи з дітьми-біженцями та їхніми українськими ровесниками, для того, щоб вони познайомилися і налагодили співпрацю. Розробили освітні листівки про дітей-біженців, які вже використовують педагоги і шкільні психологи. Наприклад, у Полтавській області вчитель Андрій Кінаш за нашою методикою провів п’ять семінарів для вчителів області з викориcтанням наших освітніх листівок.
На розвиток культури прав людини, сприяння толерантності і протидію ксенофобії через посилення ролі громадянського суспільства в Україні було націлено проект «Кроки назустріч один одному».

За наслідками 8-денних тренінґів сформовано мережу молодіжних лідерів, які отримали і втілили в одинадцяти міні-проектах базові знання з прав людини та антидискримінації, навички розпізнавання «мови ворожнечі», протидії ксенофобії та формування міжнаціональної толерантності. У Криму і Чернівецькій області з цієї ж тематики було проведено семінари для представників влади. Партнером проекту виступила Всеукраїнська освітня програма «Розуміємо права людини», а спонсорами – посольство ФРН та ЄАЄК.

Ми беремо участь у програмах інших громадських організацій. Так, щойно завершився проект Центру громадянської освіти за підтримки Дому Анни Франк, посольства Королівства Нідерландів і програми «МАТРА» «Українські книжки для виховання толерантності». Нашою цільовою аудиторією в проекті були бібліотекарі, студенти-журналісти, молодь в усіх без винятку областях України. Це надзвичайно цікавий, плідний і перспективний досвід спілкування, який допоміг нам побачити проблеми, що існують в цій царині, і набути позитивного досвіду.

9 грудня у центрі польських і європейських досліджень НАУКМА Конґрес національних громад України відкрив за сприяння Дому Анни Франк і програми МАТРА молодіжну виставку «Разом» – про сучасність і історію національних громад України, взаємовпливи і контроверсійні питання розвитку і співіснування.
Персональна та історична панелі виставки створюють разом одне «дерево», а молоді люди різних національностей (вірмени, греки, українці, кримські татари, євреї, рома, росіяни, біженці та шукачі притулку) розповідають про своє сприйняття сучасної України. Ця виставка експонуватиметься в містах України, розповідаючи про національне різноманіття і проблеми української молоді.

Розмовляли Тетяна Хорунжа і Наталя Непийвода