МАСКИ СВІДОМІ Й БЕЗСВІДОМІ

Іван АНДРУСЯК

Степан Процюк.
Маски опадають повільно. Роман про Володимира Винниченка.
– К.: Академія, 2011

Біографічний роман – доволі рідкісний, на жаль, у нашому письменстві жанр, який, тим не менше, у світі нині є одним із найпопулярніших. Природа цієї популярності зрозуміла з самого визначення: «біографічний» передбачає модний нині нон-фікшн (адже переживаємо «час без героя», позначений глибокою кризою сучасної людини – «постарілої», «втомленої життям», яка боїться фантазувати), тоді як «роман» усе ж означає фікшн – живий художній текст, хай і «вирощений» на реальних документах. У читацькій свідомості давно усталилися класичні, сказати б, зразки таких текстів, – від Стефана Цвайґа до Жана-Марі Ле Клезіо; тоді як з українських авторів у такому форматі системно працював хіба Роман Горак, а почасти (але давніше) – Павло Загребельний та Роман Іваничук. Утім, літературні жанри нині мають тенденцію до трансформації – і біографічний роман не виняток, зокрема й в українській літературі, яка все ще віддалена від європейських маґістралей. Принаймні одну з напрочуд цікавих трансформацій – психоаналітичний роман-біографія – нещодавно запропонував письменник Степан Процюк; причому маємо вже другу його спробу працювати в цьому напрямі: кілька років тому київське видавництво «Академія» в серії «Автографи часу» запропонувало читачеві його «Троянду ритуального болю. Роман про Василя Стефаника», а нещодавно там же побачив світ «Маски опадають повільно. Роман про Володимира Винниченка».

Оскільки все пізнається в порівнянні, то для того, щоб якось спозиціонувати цей текст, логічно було б установити, хто і як провадив такі експерименти до Процюка. Однак це не така проста справа – бо в історії вітчизняного письменства таких прецедентів не було, а із західною літературою з цієї теми я знайомий, на жаль, украй побіжно для того, щоб насмілитися щось виснувати. Через це мушу обмежитися все ж вітчизняним контекстом – однак не літературним, а літературознавчим. Маю на увазі статтю світлої пам’яті Соломії Дмитрівни Павличко «Пристрасть і їда: особиста драма Михайла Коцюбинського» («Сучасність, 1994, №12), в якій було зроблено спробу відчитати життя і творчість класика методами феміністичної та психоаналітичної критики. Це єдина студія славетного літературознавця, яку я, прочитавши, назвав тоді (для себе, винятково для себе) провальною – і досі, через півтора десятиліття після її з’яви, своєї думки про неї не змінив. І не тому, звісно, що Коцюбинський з цієї студії поставав фігурою, відверто кажучи, вкрай непривабливою, – я так не вважаю, але тут нічого не вдієш, кожен автор має право на висловлення власних поглядів.

Проблема була в іншому: в тій студії, як на мене, Соломії Павличко було більше, ніж Михайла Коцюбинського – феміністична методика кінця ХХ століття відверто ламала собі зуби об автора, на добру сотню років «старшого», який у «лаканівські трафарети» просто не вміщається. І я ще тоді був подумав, що якби шановна Соломія Дмитрівна змалювала нам «свого» Коцюбинського не в літературознавчій розвідці, а в романі, – то все це сприйнялося б геть інакше. Ми мали б літературну подію!
Так от, Степан Процюк саме так і зробив – у формі художнього тексту, психоаналітичного роману, подав нам спершу «свого» Стефаника, а тепер і «свого» Винниченка. Як на мене, це вже за визначенням мало б сприйматись як літературна подія!

Ясна річ, при цьому годі повністю ототожнювати Процюкового Винниченка з Винниченком справжнім. Автор нам цього, зрештою, і не пропонує. З-поміж численних Винниченкових «іпостасей» він обирає для свого тексту лише ті, які цікаві самому письменникові, виписуючи не послідовну біографічну канву, а власне психологічну біографію свого героя, яка далеко не завжди суголосна його біографії, так би мовити, «фізичній». У полі Процюкового зору – дитячі психологічні травми Винниченка, його сексуальні досвіди, складні взаємини з жінками, травми батьківства, Винниченкова візія українських національних комплексів, проблеми еґоїзму і чесності з собою, хронічні «комплекси українського письменника», взаємини з колеґами-літераторами – українськими і російськими, гроші й безгрошів’я, життя на еміґрації… Разом із тим ціла низка важливих для «справжнього» Винниченка іпостасей, як-то його партійна робота, а відтак і державницька діяльність на посаді голови уряду, прописані доволі схематично – все це віднесено кудись на другий-третій план і воно в романі виконує радше роль «тла», про яке лише принагідно згадується і на якому розігруються прописані в творі драми.

Якби йшлося про нон-фікшн, то за таке Процюка треба було б «товкти», – але ж оскільки тут ідеться про художній текст, то слід, гадаю, перш за все запитати: чому так? Без сумніву, проблема не в тому, що Процюкові «ліньки» осмислювати якийсь аспект Винниченкової біографії, – а в тому, що художній текст, навіть якщо його героєм є реальний персонаж із минулого, за самою своєю природою звернений не на ретроспективу, а на перспективу, себто покликаний (на відміну, скажімо, від наукової студії) показати читачеві не так минуле, як сучасне й майбутнє. Ото саме цим і займається Процюк, показуючи нам почерез образ Винниченка-письменника широку парадиґму задавнених і болючих проблем українського письменництва, актуальних нині аж ніяк не менше, а може, й більше, ніж на межі XIX і ХХ століть.
Це підтверджується й тим фактом, що навіть образи й сцени, які можливо було прописати, скажімо так, реалістичніше, – наш автор прописує символічно. Те, що Лєнін, Ґорький та інші подібні персонажі, а також міт острова Капрі в Процюка подані як карикатури, – це, зрештою, закономірно. Але ж і Нечуй-Левицький у нього теж карикатура; та хоч особисто мені Нечуя й «шкода», бо він аж ніяк не був ні в житті, ні в творчості таким зашкарублим і невротичним (передовсім не був невротичним!), як тут описано, – та Процюк говорить не про людей, а про міти й комплекси, уособленням яких у нашій свідомості є і Лєнін, і Ґорький, і навіть бідолашний Нечуй. А з нашої свідомості маски опадають повільно – дуже повільно…