ЕТНОПОЛІТИЧНА ТЕМА МОЖЕ ВИЯВИТИСЯ НЕВДЯЧНОЮ, ЯКЩО ПОВОДИТИСЯ З НЕЮ НЕОБЕРЕЖНО

Олександр МАЙБОРОДА,
доктор історичних наук, професор

Із насуванням кожних наступних виборів на електорат лине злива публікацій на тему етнічної і мовної політики держави. Причина одна й та сама: етнополітична сфера стосується майбутньої долі етнічних спільнот, моделі відносин між ними, а відтак може бути однаково вдячною як для борців із українським націоналізмом, так і для його адептів. Використання етнічного і мовного питання у виборчій боротьбі саме по собі є природним для будь-яких політичних кампаній. І можна було б поблажливо ставитися до цього пропагандистського засобу, якби не одне але: він, по-перше, мусить спонукати виборців до роздумів, а не збуджувати різного роду фобії, а по-друге, має застосовуватися з опертям на наукову, а не лише політичну логіку.

Згадати про це змусила нервова стаття братів Капранових на сайті «Української правди» від 29 лютого 2012 р., у якій вони виступили проти «свідомої провокації проти українських націоналістичних політиків», маючи на увазі публічну критику висловлювань одного із «свободівців» стосовно обрання співачки Гайтани представницею від України на Євробаченні.

Не знаю, чи сподобався «Свободі» її захист у спосіб, до якого вдалися брати Капранови, але мені така стаття видається дуже і дуже невдалою послугою. Втім, це питання особистих стосунків між політичною організацією і авторами статті. Однак, публічність їхніх висловлювань вимагає зробити ряд зауважень, принаймні з таких питань.

Перше. Проблема толерантності не є надуманою і штучною для України. Ми, тобто етнічні українці, дійсно сотні років жили пліч-о-пліч з різними етнічними спільнотами. Та жили, зізнаємося, по-різному з різними спільнотами і в різні часи. Зараз немає ознак повернення до минулих ексцесів, але для збереження такої тенденції необхідно постійно приділяти увагу утвердженню толерантності. Навіть якщо це слово перекладати простонародним «терпець», то це аж ніяк не змінює щоденної актуальності підтримання міжетнічних стосунків, що стоять за ним. Психологія будь-яких міжгрупових відносин несе в собі потенціал упередженості до «не своїх» (не на часі читати лекцію про неминучість такого явища), і наша спільна задача – усіма силами перешкоджати їхнім проявам. Не тільки ксенофобії, дискримінації, а й звичайній побутової нетактовності.

Друге. Етнополітичні відносини не обмежуються сферою культурних контактів. Причини міжетнічних конфліктів більшою мірою стосуються питання розподілу соціальних благ і рольового статусу (простіше – присутності у владі). Що ж стосується культурних, ціннісних питань, то вони хоч і є найтяжче розв’язуваними через своє сакральне значення для носіїв етнічності, але виконують переважно функцію посилення дії соціального і рольового чинників. Тому наївно думати, що «реальним механізмом співіснування людей різних національностей є зовсім не толерантність, а культурний діалог». Адже етнополітична сфера наповнена не так взаємністю інтересів, на яку сподіваються автори, як незбігом, а то й конфліктом етнічних потреб.

Третє. Не вповні етично виправдовувати дискримінацію меншин дискримінацією більшості. На те вона й більшість, що має контрольний пакет голосів і може обрати владу, здатну покінчити з будь-якою дискримінацією. Меншини такого пакету не мають і тому повністю залежні від загальної суспільно-політичної атмосфери у країні, що формується більшістю. Якщо ця атмосфера пройнята ксенофобією, то шанси меншості і більшості є нерівними.

Четверте. Проблему збереження української етнічної ідентичності треба ставити насамперед у залежність від культурної конкурентоспроможності, а не від імміґрації, масштаби якої, до речі, вельми перебільшені як для такої країни, як наша.

Натяк братів Капранових, що хтось має намір вичавити з України автохтонний етнос і замінити його невибагливими імміґрантами виглядає як плід конспірологічної уяви, що спирається на умоглядні конструкції, а не на реальні докази.

Посилання Капранових для підтвердження своїх припущень на статтю народного депутата України О. Фельдмана від 4 січня 2012 р. «Соціологія проти міґрантофобської пропаганди» (теж на сайті «Української правди») є вкрай некоректним і з фактичної, і з етичної точок зору. О. Фельдман лише переказав результати досліджень, проведених не ним, а фаховими соціологами. Дорікнути йому можна хіба що у логічній непослідовності: з одного боку, мовляв, відносно еміґрантів «украинское общество и реальная экономика, тем не менее, стихийно как-то все сами расставляют по своим местам!» (тоді з боку держави має бути виправданою позиція paisser-laisser, тобто невтручання у природний хід справ), але з другого боку, він ремствує з приводу відсутності державної міґраційної політики, у т.ч. у вигляді створення єдиного регулюючого органу.

Така саме логічна суперечність притаманна ще одній статті О. Фельдмана на сайті «Української правди» від 18 січня 2012 р. – «Этнонациональная политика: кризис управления или понимания?». Публікація є коментарем до парламентських слухань з питань державної етнополітики. Спочатку про її алогізм. О. Фельдман, торкаючись розмови під час слухань про відновлення державного регулюючого органу у цій сфері, намагається переконати, що оскільки Україні вдається уникати серйозних криз завдяки наявності організацій національних меншин, хороших експертів і зрозумілій політиці на місцях, то в такому разі «есть ли необходимость придумывать себе на голову какие-то новые госорганы и несвойственные этнонациональной политике задачи? Не будет ли правильней усовершенствовать сложившийся вполне либеральный режим самоуправления в этой сфере и повысить статус общественных организаций?». Тобто, знову фактично проповідується позиція «paisser-laisser» з боку держави. Але сам автор одразу ж відмовляється від своєї точки зору постановкою іншого питання – «не лучше ли вместо органов, которые вынуждены будут сами себе придумывать работу и критерии ее оценки, сформировать полноценный Консультативный Совет, который профессионально займется разработкой концептуального программного пакета этнонациональной политики и ответит на вопросы «ПОЧЕМУ?», «ЧТО?» и «КАК»?». Змушені зауважити, що професійна робота і громадянська активність – речі не однакові.

Значно прикрішим є те, що у спробі самостійно визначити суть етнонаціональної політики О. Фельдман, будучи керівником «Асоціації національно-культурних об’єднань України», демонструє незнання загальновизнаних серед фахівців речей. Цитую: «Сегодня мы наблюдаем нагромождение в одну кучу различных благих пожеланий, размывание предмета и привнесение сугубо субъективных представлений о том, что такое этнонациональная политика и чем она должна заниматься.
Так, в этнонациональную политику совершенно необоснованно оказались имплантированы вопросы государственного языка, толерантности и ксенофобии, общественных ценностей, миграционной политики и тому подобное.

Притом, что государственный язык это вообще отдельная сфера государственной опеки.
Ненависть и ксенофобия – явления «из другой оперы». Общественные ценности, направленные на консолидацию, рост доверия и солидарности – не подвластны этнонациональной политике в принципе.
Миграционная политика, хотя и создает определенные эффекты в этнонациональной сфере, однако реализует совершенно отдельные государственные задачи».

Загальновідомо, що державна етнополітика мусить бути спрямованою насамперед на запобігання конфліктів між самими етнічними спільнотами, а також між ними і владою. Відповідно, фельдманівське «ЧОМУ?» зводиться до питання про причини конфліктної поведінки етнополітичних суб’єктів. Як зазначалося вище з приводу статті Капранових, етнічні конфлікти, як правило, породжуються дискримінацією, яка є продуктом ненависті і ксенофобії, групового егоїзму, а також побоювання втрати ідентичності внаслідок домінування тієї ідентичності, яку приносять із собою імміґранти.

Якщо із сфери етнополітики вивести питання боротьби з ксенофобією і дискримінацією, сприяння міжетнічній толерантності (до речі, О. Фельдман суперечить собі, коли заявляє у тій самій статті: «Может лучше для начала оформить прецеденты ясного реагирования по вопиющим фактам правонарушений на расовой, национальной и религиозной почве, которые представляют опасность в независимости от любых политико-идеологических предпосылок?»), утвердження державної мови як ознаки національної ідентичності, мовної і культурної інтеґрації імміґрантських груп, то зникає сенс і в питаннях «ЧТО?» (суть державної етнополітики) і «КАК?» (її механізми).

Якщо звести етнополітику лише до консультування (кого з ким?), то вона перетвориться на вербальну практику, вільну від таких обов’язкових атрибутів політичної діяльності, як прийняття рішень і відповідальність за їхні наслідки.

Вирішальним чинником етнополітичної стабільності є загальна солідарність населення, яка випливає із почуття національної єдності. Відповідно, державна етнополітика має бути спрямована на формування і зміцнення такого почуття. Найчастіше така політика називається «націобудівництвом».
З приводу «будівництва» української нації вийшло безліч публікацій, основний зміст яких обертається навколо питання – українська нація мусить бути «етнічною» чи «політичною»? Серед публікацій, які обстоюють другий варіант, привернула увагу, зокрема, стаття В. Крюкова «Замість етнічної державності – громадянська нація» у газеті «День» за 2 березня 2012 р. Зупинюсь на ній не тому, що вона має ознаки програмного документа для певного напряму етнополітичної думки, а тільки тому, що є однією з останніх. А крім того, що їй притаманні усі концептуальні неточності та етнополітологічні невідповідності, які якось непомітно усталилися у вітчизняних дискусіях на тему націобудівництва.

Не стану заперечувати проти ідеї української нації як сукупності усіх громадян держави – хоча б тому, що будучи етнічним українцем я залишуся таким і за громадянської, і за етнічної нації. Тобто, набуття української національної ідентичності на ґрунті спільного громадянства є психологічною проблемою не для етнічних українців, а саме для інших етнічних спільнот – адже це їм слід поставити громадянську ідентичність вище за свою етногрупову з відповідним сприйняттям націоніму «українець/українка», який водночас є самоназвою найбільшої етнічної спільноти і тому може сприйматися не тільки як чинник консолідації, а й як механізм асиміляції.

Втім, це проблема особистого вибору громадян. Але стимулювання громадянського вибору не повинно відбуватися методом дискредитації ідеї етнічної нації, на яку ця ідея абсолютно не заслуговує.
У націології та етнополітології прийнято розрізняти нації «етнічні» і «політичні». До других зазвичай відносять нації, об’єднані спільним громадянством. На нашу думку, саме це протиставлення є некоректним, оскільки так звані етнічні нації є не меншою мірою політизованими соціумами, ніж так звані політичні. Адже утворивши власні держави, етноси також об’єднуються спільним громадянством – атрибутом, який чомусь приписується націям винятково «політичним». До якого типу націй віднести, приміром, польський, німецький, японський та інші етноси, які є демографічно домінуючими у своїх державах? Тому, коректніше говорити про нації поліетнічні та моноетнічні, які є однаково політичними, якщо виходити або із наявності у них громадянської основи або із їхнього прагнення до утворення такої основи.

При цьому немає прямої залежності між етнічним складом нації і рівнем демократичності чи недемократичності утвореної ним держави, солідарності чи не солідарності між громадянами. Достатньо оглянути політичну історію країн як з моно-, так і з поліетнічним населенням.
Основним арґументом, яким обґрунтовується ідея «політичної» нації, є її нібито «модерність» порівняно з нацією «етнічною». Під «модерністю» нації зазвичай розуміється ліберальний характер її самоорганізації, а під «етнічністю нації» – її схильність до домінування над меншинами і навіть до дискримінації останніх. У будь-якому разі з етнічністю асоціюється нерівноправність, а то й просто антидемократичність.
У якості арґумента для таких оцінок протиставляються позиції різних політичних філософів і діячів з виведенням умоглядної залежності між їхніми поглядами на характер політичного устрою. На жаль, такого роду асоціації запроваджуються й досі, про що свідчить згадана стаття В. Крюкова.

Залишимо осторонь назву статті, якою припускається можливим заперечення державності нацією. Звернімо увагу на логіку дискредитації етнічної нації як історичного феномена: мовляв, український національний рух помилково схилився до ідеї Д. Донцова про українську націю як етнічну сутність і відмовився від ідеї В. Липинського про націю як сукупність людей, об’єднаних «територіальним патріотизмом». Між тим, запевняє автор статті, саме територіальний підхід «було покладено невдовзі в сучасний концепт громадянської (політичної) нації – спільноти громадян певної країни, які незалежно від етнічного походження визнають цю країну своєю, мають рівні соціальні й політичні права і спільне бачення її минулого й майбутнього». Інший дискредитуючий ідею етнічної нації арґумент, що політична нація передбачає поділ населення на націю і національні меншини: «Але ж, за чинною Конституцією України, у нашому суспільстві немає й не може бути «нацменшин» та «нацбільшин»: у нас є єдиний політичний і правовий статус – громадянин України». Тут змушені нагадати ст. 11 Конституції, у якій говориться про розвиток як української нації, так і корінних народів і національних меншин України.

Українська державність утворилася 1991 р. як реалізація права української нації на самовизначення. Якої нації? Саме етнічної, бо так званої політичної тоді ще не могло бути: вона й досі залишається привабливим проектом. Сама ж українська етнічна нація виникла не як результат помилкового вибору між етнічною і політичною концепціями, а в силу природно-історичної еволюції українського етносу.
З етнічним змістом національного самовизначення народів Російської імперії, у т.ч. українського, були змушені погодитися і більшовики, хоча їх аж ніяк не можна зарахувати до етнічних націоналістів: вони мріяли про всесвітню республіку трудящих, у якій усі нації зіллються. Не важко уявити, що це злиття мало завершитися виникненням світової спільноти радянських громадян.

Тим не менше, теоретичні конструкції не завжди можуть спрямовувати хід історії. І більшовикам, аби очолити процес відродження етнічних націй, довелося встановлювати межі територій радянських республік за суто етнічними ознаками. Може, варто їм дорікнути, що вони пішли шляхом Донцова, а не Липинського? Але і цей другий – чи такий він вже був далекий від етнічного розуміння нації? Згадаймо, що головний його твір називався «Листи до братів-хліборобів». У часи, коли він писався, майже усі хлібороби України були етнічними українцями, і саме до них звертався Липинський зі своїми роздумами. Спочатку він віддавав перевагу етнологічному розумінню соціального субстрату, якому належить стати українською нацією, і ставив за мету «сформування з нашої несвідомої етнографічної маси свідомої та зорганізованої державної нації». І культурна спільність вважалася ним обов’язковою передумовою націотворення: «Без об’єднуючої спільної традиції і спільної культури не може існувати група людей, біля якої має об’єднатися і зорганізуватися нація» (Липинський В. Листи до братів-хліборобів//Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії. –Т.6.– Київ-Філадельфія, 1995. – С. 68, 70).

Поступово у поглядах В. Липинського відбулося зрушення від етнологічного до громадянського розуміння нації. Пов’язуючи початок нації з початком власної окремої державної організації певної маси, яка живе на певній території, він зауважував, що приналежність до нації, яка народжується у цій спільній боротьбі, має визначатися критеріями спорідненості не по крові, а по території, по землі. А потім він остаточно пристав на громадянське розуміння нації, поєднуючи громадянство з такими національними ознаками, як територія, держава, закон (Там само. – С. 221, 228, 374).

Однак, таке зрушення не означало повного нехтування ним етнічного чинника у націотворенні: політизований стан спільноти з «національними аспіраціями» він поєднував з її етнічністю, у його лексиці – з «расовою єдністю» (Там само. – С. 424). Тобто він, хоча і віддавав перевагу національному об’єднанню усього населення країни незалежно від походження, але не виключав і поєднання «етнічності» нації з її «політичністю». І такий синтез був цілком логічний з позицій «територіального патріотизму»: щоб він утвердився, спочатку має бути окреслена для нього певна територія, а окреслити її можна було тільки відповідно до меж розселення різних народів-етносів.

Саме це, нагадую, і було зроблено більшовиками, які, самі того не усвідомлюючи, втілили і концепт Липинського (території радянських республік), і концепт, авторство якого чомусь приписано Донцову (етнічний критерій республіканських кордонів). До речі, у ті часи, ще до появи донцовської ідеології «інтеґрального націоналізму», українську націю як етнічну розуміли і соціал-демократи, і комуністи. Інша річ, що комуністичний режим в СРСР не полишав вірити, що у процесі спільного життя народів в рамках єдиної держави загальносоюзна (тобто, громадянська) ідентичність візьме гору над етнічною. Але навіть пропагуючи концепт єдиного радянського народу, вони ніколи не приписували собі заслуги у творенні цієї «нової історичної спільності людей». Загальною ідеологемою була та, що ця спільність «утворилася», тобто виникла сама у процесі історичного розвитку. Як пам’ятаємо, природний історичний процес завершився розпадом «нової історичної спільності людей», що вимагає великої обережності від тих, хто вважає, що суто владними чи політичними рішеннями або ідеологічними мантрами можна керувати вектором етносоціального розвитку. Соціальна свідомість, у т.ч. етнічна й національна, формується як реакція насамперед на загальну ситуацію в країні і найменшою мірою – на політичні гасла і владні вимоги.

Держава, звісно, може опосередковано сприяти тому або іншому вектору. Приміром, запровадження у Конституцію концепту української нації як сукупності усіх громадян держави може стимулювати зрушення у психології громадян до самоусвідомлення себе саме такою спільнотою. Але, згадуючи провал концепції радянського народу, варто зосередити увагу на таких чинниках націобудівництва, як розвиток міжреґіональних господарських зв’язків, усвідомлення і захист зовнішніх економічних і політичних інтересів, зміцнення системи національної безпеки, обов’язковість знання (хоча і не обов’язковість щоденного застосування) єдиної державної мови кожним громадянином, взаємна прийнятність формули історичної пам’яті та ін. Нація – це не тільки щоденний плебісцит, а й щоденна спільна робота з реалізації його рішень.

Комуністичний режим досягти усього цього не зумів чи не встиг. Але це не заперечує важливості і дієвості таких чинників в умовах національної незалежності. Тому, виносячи націобудівничі проекти на арену передвиборчої боротьби, доречно відмовитися від взаємного заперечення концепцій «етнічної» і «політичної» української нації, до того ж методами дискредитації. Врешті-решт, усі права людей, їхня соціальна і політична рівність можуть бути успішно забезпечені в державі як з моноетнічною, так і з поліетнічною нацією. Все залежатиме від того, у чиї руки громадяни віддають владу. В руки тих, хто спроможний запропонувати країні реальний господарський і соціальний проект, чи в руки тих, хто красивіше скаже чи-то про міжетнічну рівність в рамках «політичної» нації, чи-то про мудрість і шляхетність «етнічної» нації, яка усіх притулить, захистить і зігріє. Адже звичайна людина і самотужки може забезпечити собі гідне життя, якщо її не обдиратимуть заради розкішного побуту купки нуворишів.

До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2012
Дизайн та підтримка- О. З.