ПОМИНАЛЬНІ ДНІ
(ІЗ КНИГИ «ФАДО»)

Анджей СТАСЮК

Подорож Польщею в поминальний час нагадує казку або сон. У темряві горять вогні. На пагорбах, поза межами міст, на чорних пустищах, вони висять у нічній безодні, мов мерехтливі летючі килими, наче вогненні фата-морґани, мандрівні примари, зіткані із золотих, червоних і зелених пломінчиків, оживляючи кладовища. Над найбільшими з них здіймаються заграви й хмари чорного парафінового диму. Міста сповнює запах запалених лампад. Це дивне, анахронічне свято. Воно зовсім не пасує до наших часів. Відвертає увагу від прагматичного повсякдення. Гаємо час, пересуваючись тисячами, десятками й сотнями тисяч, бо ж країна широка й довга, щоб відвідати закопані в землі останки, рештки тих, хто колись був із нами. Це племінне й дике свято. Мало нам пам’яті. Мусимо фізично відчувати своїх померлих, мусимо знати, що вони спочивають півтора метра під нашими ногами й поволі обертаються в землю, розкладаються на елементи й піддаються мінералізації. І все відбувається поміж вечорових вогнів, серед стовпів чорного диму.

Поганський, дохристиянський культ предків зберігся. Цілком імовірно, що це третє найважливіше свято в нашому календарі – після Великодня та Різдва. До того ж це єдине з трьох свят, що не піддалося комерціалізації, не піддалося освоєнню і здеґрадуванню до порожнього обряду, до родинної церемонії за накритим столом. Померлі дають нам можливість віднайти частку втраченої людяності. Раз на рік ми стаємо релігійні в найпростіший, архаїчний спосіб і повертаємося до часів, коли ми починали усвідомлювати власну людяність. У тиші й самоті йдемо туди, де лежать тіла наших рідних, тіла, з яких ми самі походимо. Відвідуємо власне минуле, закопане на півтора метра в землю. Можна сказати, що це пригадування релігійності з часів, коли Бог іще не прийшов. Ми складали шану чомусь, що було більше від нас, – власній історії, оселеній у тілах предків.

На могилах горять вогні. Зверху, з неба, вони здаються, певно, розкиданими в темряві таборовими стоянками, тимчасовими містами або завмерлими процесіями зі смолоскипами. Раз на рік вогнями позначаємо місця, де ми закопали своїх померлих, щоб вони навіки залишалися, щоби можна було до них прийти, щоб можна було їх відшукати. Ніхто не засвідчить нашого існування краще за них. Ким би людина була без предків? Абсурдне запитання. Тим-то раз на рік світелками позначаємо місця, щоб чорний, порожній, безлюдний і безмежний космос знав, що ми ведемо з ним війну, війну з його небуттям, із його байдужістю. Ось чому запалюють ці вогні. Надвечір усі йдуть геть, сідають в авта, в автобуси й повертаються додому. Залишаються порожні, залиті світлом кладовища. Це одне з найзворушливіших видовищ, яке тільки можна побачити в Польщі. Цей образ говорить про нас більше, ніж ми самі здатні сказати й збагнути.

Тут, де я живу, немає поховань моїх рідних. Але в цій місцевості багато кладовищ. Є лемківські – лише вони залишилися після виселених у сорокових роках сіл. Є військові австро-угорські – пам’ятка з Першої світової війни й однієї з найкривавіших битв того часу, горлицької битви. В найближчій окрузі, не більше ніж сім-вісім кілометрів звідси, маю цих кладовищ, певно, з десяток. Пишу «маю», бо вже багато років намагаюся їх усі в поминальний час відвідати. Деякі з них лежать на пустирищах, у безлюдних долинах, що колись були селами. Тож приїжджаю, запалюю лампадки й читаю імена та прізвища, написані кирилицею. Бо ж тільки в цей спосіб можемо зробити так, щоби хтось не помер назавжди: вимовляти його ім’я, навіть не знаючи його обличчя. Тільки це й можна зробити. Гучно вимовити звуки, назавжди пов’язані з чиїмось життям. Часом де-не-де вже світяться лампадки. Хтось прийшов, хтось відвідав, але зник, мовби й сам був духом.

На могилах вояків часто немає табличок із прізвищами. Вони зникли, заіржавіли, вітер і дощ виїли дотла емальовані літери. Але цісарсько-королівська бюрократія та її архів були досконалими стражами пам’яті, й тому знаємо, що на кладовищі в Липній лежить Франц Солівар із 47 Піхотинського Полку, Франц Коцбек із цього ж формування і ще троє їхніх побратимів. А з 14 Стрілецького Полку їх там лежить аж дванадцятеро. Поміж іншими – Йоган Червени, Готліб Одварка й Антон Тркан - нехай спочивають у мирі.

Отож відвідую мертву армію і приходжу до давніх жителів сіл, яких більше немає. Часом мене застають сутінки, й повертаюся вже затемна. То тут, то там світяться поодинокі вогники. В цілковитій темряві вони здаються мандрівними вогнями, що ведуть подорожніх на манівці й загибель. І в певному сенсі, так і має бути цього Поминального Дня: він мусить вивести нас із рівноваги й позбавити здорового ґлузду, щоб ми могли бодай же на мить повірити в безсмертя тих, над чиїм прахом ступаємо. І при нагоді бодай на крихту у власне.

***
«Життя є не тим, що людина пережила, але тим, що вона запам’ятала» (Ґабріель Ґарсіа Маркес). Не знайду кращої відповіді на запитання, чому я є тим, ким я є, і звідки, власне я взявся в цьому місці та в цей час. Південний кордон Польщі, гори, січень, іде сніг і віддаляє мене від решти світу. Завтра зранку буде складно виїхати. Все складається в гармонійну картину. Околиці, зима, пустка спокійного пейзажу, самотність, коли довгими днями бачиш тільки найближчих. Не можу позбутися враження, що все це заплановано дуже й дуже давно, а я переживаю тільки варіації і послідовність якихось перших жестів і подій.

Цілком можливо, що це різновид фаталізму, хоча я більше вірю в те, що в житті ми в різні способи повторюємо те, що запам’ятали. Я оселений у власній долі, оскільки бачу в ній неперервність. Ані історія, ані географія не здатні забезпечити нам відчуття, що ми звідкись приходимо. Перша занадто вередлива, надто непередбачувана, друга занадто байдужа. А крім того обидві служать владі, яка за їх допомогою намагається змусити нас повірити, що ми їй щось завинили. Пам’ять нікому не підлегла. Нею правлять внутрішні права склерозу або миттєвих осяянь. Хоч скільки ми намагаємося її зрадити, все осоромлюємося як жалюгідні нікчеми, не варті зневаги вискочки. Зректися пам’яті про себе самого – це духовне самогубство. Досить тільки глянути на селюків, які намагаються видавати себе за міщан, досить подивитися на міщан, що вдають із себе аристократів. Усі вони тікають від своєї пам’яті й не знаходять нічого, що могло би її замінити. Амнезія є формою зневаги до самого себе. У світлі, що настає, ми матимемо небагато речей. Більшість із них підпорядковуватиметься законам економіки, себто кожен здобуток міститиме потенційну втрату. Вірогідно, навіть почуття стануть предметом товарообміну. Можна буде купувати любов і продавати ненависть у досі небувалих масштабах. Цілком можливо, що тільки пам’ять, особиста, вередлива й фраґментарна історія, не знайде покупця, бо ж бо для когось іншого вона буде позбавлена будь-якої вартості...

Майбутнє – це велика порожнеча. В ній нічого немає, і вона може щонайбільше збуджувати любителів наукової фантастики, марксистів, капіталістів або старих дів. Існує тільки те, що минуло, бо ж воно має свою форму, є осяжним, відчутним, і в свій спосіб воно рятує нас від божевілля, від ментальної руйнації…
Я пам’ятаю багато місць і подій. Деякі з них залишилися в мене в пам’яті, мов зупинені фігури якоїсь вистави. Досить малого зусилля, щоб вони ожили. Тоді їх освітлює дивне й тепле світло, завдяки якому минуле повертається в безконечно зменшеному вигляді, як у перевернутому біноклі. Плин часу зменшує зображення, але не може їх знищити. Вони стають мініатюрами подій і речей, але зберігають тепло, колір і свій внутрішній лад. Просто мусимо бути більші за своє минуле, щоб його зберегти.


До головної сторінки
Контакт

Copyright Форум Націй © 2004-2012
Дизайн та підтримка- О. З.